Олександр НИКИФОРЧАК
Нерідко людину, а особливо історичну особистість, правителя, ототожнюють з періодом, коли вона жила чи правила. І роль та діяння її ототожнюються та вже невіддільні від цього періоду. Якщо ж цьому персонажу “пощастило” жити в період криз та потрясінь – він уже й сприймається таким собі невдахою та нікчемою, його вчинки нівелюються, марніють та видаються незначними. Хоча, досить часто, це в корені не вірно. Вони якраз і є шляхом виходу з кризи до майбутнього розквіту. Це грандіозні діяння – фундамент майбутнього. І навпаки – правителі часу могутності ототожнюються саме з цим розквітом, часто бувши реальними нікчемами, “виїжджаючи” на тому, що загал не сприймає весь той масив дій та вчинків, які реально запускають механізм відновлення та розвитку держави, коли критична маса позитивних змін з кількості переходить в якість та розганяє державний “паровоз”, не потребуючи вже навіть управління “машиніста”-імператора.
Цей парадокс – не натяк на будь-що, просто привід замислитись.
Згадаймо героїв попередніх дописів – імператорів Римської імперії часів кризи III століття: Смуги та фундамент. Антонініани. Частина IV та Неординарність згубна. Антонініани. Фінал, мабуть… Чи були вони аж такими історичними “лузерами”? Мабуть, навпаки, їх діяльність та правління і заклали отой фундамент, що став основою майбутнього поновлення могутності Римської імперії – епохи домінату. А чи не головною їх помилкою була ота не раз вже згадувана “боротьба павуків у банці”, коли амбіції та жадоба влади мала негативний вплив на історичний розвиток. Хоч історія не визнає різного роду “якби” але, можливо якби не оті “перегони за владу”, можливо той новий розквіт наступив би раніше і багатьох незгод можна було б уникнути. Хоч, можливо, “не я такий – то час такий”. Сталось як сталось.
Імператор Галлієн в той непевний час був при владі досить рекордний час – 15 років. Глибоко освічена людина та здібний реформатор, але був змушений весь час відбивати навал варварів, що хвилями накочувались на кордони імперії. Здійснив реформу армії, особливо кінноти. Зменшив вплив сенату на управління, надавши більше шансів набувати високі посади не родовитим, а здібним. Вагомий блок у фундамент.
Імператор Клавдій II Готський, коротке правління (помер від чуми) якого спалахнуло яскравою зорею на побляклому небозводі римської могутності своїми перемогами в битвах з варварами убезпечив кордони. Існує більш драматична версія смерті Клавдія. За легендою, він фактично пожертвував собою, бо в Сівіллиних книгах (про них трохи Інтриги та доблесть, олімпіади та кумівство. Антонініани в розповіді про Філіппа Араба) було пророцтво, що тільки його смерть допоможе виграти Готську війну.
Авреліан продовжив справу Клавдія II Готського на сході, ставши дійсно Відновлювачем Сходу та підкорювачем заходу. Підкорив Пальмірське царство та Галльську імперію, відновивши владу Риму у всіх кінцях імперії. Прийнявши титул “володаря та бога” – “Dominus nostri“, укріпивши абсолютну владу імператора, фактично заклав базу епохи домінату.
Далі Тацит та Кар в міру сил та, не в малій мірі завдячуючи досвіду та мудрості, здобутій через поважний вік, укріплюють могутність Риму, не забуваючи, звісно, про утвердження особистої влади, “не я такий…”
Про поєднання талантів воєначальника та будівника в імператорі Пробі теж забувати не варто.
Всі оці “нікчемні” справи “лузерів” імператорів періоду кризи й занепаду стали основою епохи домінату.
Трішки теорії. В часи принципату імператор вважався правителем держави, але формально був не абсолютним володарем, був не головним, а “принцепсом” – першим серед сенаторів. Та в тій чи іншій мірі для формалізації свого володарювання потребував згоди та узгодження сенату.
А от при домінаті, як говорилось вище, такої згоди імператор не потребував. Роль сенату в державі була відсунута на другий план. Імператор ставав абсолютним володарем в державі.
Епоха домінату розпочиналась періодом тетрархії (тобто влада чотирьох). Зовсім новий принцип управління державою. Новаторський. Для кращого управління держава розділялась на східну та західну частини на чолі з августами. Їм допомагають в керівництві зами – цезарі. Через 20 років, щоб августи не звикали до солодкого життя, не забажали узурпувати владу та стати тиранами (чи щоб не стомлювались занадто?), їх на посту верховного правителя мали змінювати цезарі, самі ставши августами. Собі натомість обравши нових спадкоємців – цезарів. Чудово придумано?
Першими на таку “карусель” ступили Діоклетіан як август з цезарем Констанцієм I Хлором на сході. На заході ж августом став Максимін Геркулій з Галерієм. Східний август вважався головним. Кожен з чотирьох тетрархів мав свою столицю:
- Нікомедія в Малій Азії (зараз Ізміт в Туреччині), була столицею східного августа
- Сірмій (зараз Сремська-Мітровіца в районі Воєводіна сучасної Сербії), була столицею східного цезаря;
- Медіолан (зараз Мілан) був столицею західного августа;
- Августа Треверорум (зараз Трір, в Німеччині) була столицею західного цезаря.
Неординарні особистості, як і належить будівникам величної будівлі домінату на фундаменті, якому ми присвятили стільки часу. І прізвиська у них промовисті. Сина ж одного з них ми знаємо всі без винятку.
Про це буде. Далі.
А поки, вже традиційно, хочу подякувати читачам моїх Блоги про монети та Дописи на ПолитКом за приділену увагу, сподіваюсь було цікаво.
Не перемикайтесь!
