Домой Философия Неймовірні пригоди історичного матеріалізму: про метод і людей

Неймовірні пригоди історичного матеріалізму: про метод і людей

150

«Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі виробничі сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, аніж дозріють матеріальні умови їхнього існування в надрах самого старого суспільства».

Карл Маркс, «До критики політичної економії», 1859

«Мені видається, що одним прекрасним ранком наша партія внаслідок безпорадності і млявості всіх інших партій змушена буде встати при владі, щоб врешті-решт проводити всі ж такі речі, які відповідають безпосередньо не нашим інтересам, а інтересам загальнореволюційним, специфічним і дрібнобуржуазним; в такому випадку під тиском пролетарських мас, пов’язані своїми власними, певною мірою помилково витлумаченими і висунутими в пориві партійної боротьби друкованими заявами і планами, ми будемо змушені виробляти комуністичні досліди і робити стрибки, про які ми самі чудово знаємо, наскільки вони несвоєчасні. При цьому ми втратимо голови,  треба сподіватися тільки у фізичному сенсі,  настане реакція і, перш ніж світ буде в змозі дати історичну оцінку подібним подіям, нас стануть вважати не лише чудовиськами, на що нам було б плювати, а й дурнями, що вже набагато гірше».

-ads-

Фрідріх Енгельс, «Лист до Йозефа Вейдемайєра від 12 квітня 1853»

Народитись поза «своїм» часом — трагедія, яка робить людину «зайвою». Сюжет, добре відомий і розроблений в світовій літературі. Чи можемо ми сказати, що подібна сумна доля очікує на ідеї або ж й цілі теоретичні системи, якщо вони з’являються в житті суспільства раніше за умови, потрібні для їхнього здорового сприйняття? Класичним кейсом тут є історія астронома XVI століття Джордано Бруно. Його космологія, вчення про безліч світів і зірки на небі як аналоги Сонця у власних системах, стала знаменною частиною розвитку науки.

Проте визнання наздогнало спаленого інквізицією розумника лише через два століття по його смерті. За життя Бруно зі своїм новаторським поглядом на речі, найвірогідніше, міг або мовчати, забравши тихі осягнення в труну, або закінчити саме так, як закінчив. Дискусія точиться лише про те, якою мірою персональна сміливість італійського домініканця-єретика спричинилася до «прискорення» наукового прогресу людства в широкій перспективі [2].

З оглядового майданчика сьогодення ми оцінюємо Джордано як генія та героя, бо його позитивний внесок у сучасність є беззаперечним. Йдеться про ексклюзивні принади діяльності в науковій і культурній площинах. В цих галузях не так вже й просто справді «нашкодити», проте можна сміливо очікувати на визнання важливого доробку в очах суспільства, хай навіть йому для того знадобиться пара сотень років. Інша річ — суспільна думка та її практичний вимір, політика.

Ті континенти дискурсу, що наділені політичними берегами, мають також власні дорожні карти. Світоглядна система, заснована на соціальній філософії, в більшості випадків не здатна втриматись від того, аби рекомендувати своїм адептам певний напрям політичної дії. Мікс науки, філософії та політики утворює кипучу суміш, кожен елемент якої грає на підсилення загального градусу. Такий коктейль здатен ввести в стан натхненного сп’яніння навіть найсвітліші голови свого часу. Він провокує спокусу відчути себе пророком, а значить — заснувати церкву.

Бажання здійснювати активну трансформацію суспільства, що спирається на віру в ексклюзивне володіння істиною, призводить до фанатизму. А такий підхід за визначенням не схильний вести підрахунок жертв. Альбер Камю свого часу влучно зауважив, що коли політика змішується з релігією, народжується інквізиція. Будьте певні, вона точно не втримається від того, щоб знову спалити Джордано Бруно. І не має значення, скільки років той попередньо віддав чернечому служінню.

Дві душі марксизму

Бурхливе життя марксизму, або ж «наукового комунізму», як воліли називати своє дитя батьки-засновники, було позначене відразу декількома родовими травмами. Намагання окремих теоретиків, що вийшли з цієї шинелі, звинуватити в «деформації» марксизму тих чи інших його проповідників другого, третього або наступних поколінь не витримують критики. Марно шукати точку біфуркації, коли комунізм із гуманістичної прогресистської доктрини, продукту європейського Просвітництва, стає тоталітарною пародією на самого себе.

Обидві складові були присутні в ньому з самого початку — можна, отже, говорити про дві «душі» марксизму: раціонально-аналітичну та політично-пасіонарну. Головні вроджені вади вчення діалектично пов’язані з геніальністю і сліпотою Карла Маркса. Винайдений ним метод історичного аналізу виявився настільки продуктивним, що, схоже, змусив автора повірити у власні прогностичні здібності на межі з пророчим даром. Найбільший лівий історик XX століття, британець Ерік Гобсбаум, колись зауважив

«Матеріалістична концепція історії, яка є ядром марксизму, застосовна всюди і завжди. Її слід було застосувати, наприклад, і до країн так званого реального соціалізму. На жаль, цього ніхто не зробив, хоч була така потреба і така можливість».

Проблема, однак, значно глибша: згадана концепція не була вчасно застосована і до самого «класичного марксизму» другої половини XIX століття як комплексного конкретно-історичного феномену.

Першим, хто прогрішився проти історичного матеріалізму, став сам Маркс, коли відмовився прикласти цей науковий метод до дослідження власної політичної програми. «Маніфест комуністичної партії», як зрештою й багато томів їхньої з Енгельсом творчості, витканий з протиріч. Інтелектуальний блиск і гіпнотична ясність аналізу зв’язку між технологічним прогресом, розвитком виробничих сил і його відлунням у еволюції виробничих відносин, а отже — суспільного устрою, парадоксальним чином поєднуються з неспроможністю «класиків» тверезо подивитися на історичну ситуацію заснованого ними політичного руху — «Союзу комуністів» (1847) і, пізніше, Першого інтернаціоналу (1864). 

Проголошений вже в «Маніфесті» заклик до пролетарської революції, яка мусить от-от покінчити з капіталізмом, не знаходить собі надійного фундаменту в дослідженні ступеня розвитку тогочасного капіталізму в самій Західній Європі. Не кажучи вже про весь світ, від котрого щиро очікувалась готовність стати надбанням переможного пролетаріату.

За влучною оцінкою Гобсбаума, в текстах раннього періоду Маркс і Енгельс описували не світ, вже трансформований капіталізмом, а лише такий світ, яким він мусить стати під тиском нібито цілком прозорої логіки капіталістичного розвитку [1]. Це, втім, не заважало обом поводитися в публічний площині так, ніби прийдешній комунізм вже стукав у двері.

Згідно думки сучасного французького філософа Алена Бадью, «пристрасть Реального» — екстатичне прагнення втілювати в життя ідеологічні проєкти через політичну практику, не надто зважаючи на «супротив матеріалів», — визначила катастрофічний характер XX століття [2].

Діалектична суперечка між двома частинами знаменитої одинадцятої тези Маркса про Фейєрбаха («Філософи лише різним чином пояснювали світ, між тим справа полягає в тому, щоб змінити його»), унаочнює ключову дихотомію комуністичної думки протягом всього її існування: пізнання логіки історичного розвитку, що претендує на науковість і об’єктивність, переплітається з вітальним прагненням трансформувати світ тут і зараз. 

Червона нитка цієї вродженої суперечності марксизму тягнеться від «Комуністичного маніфесту» до Жовтневої революції, а звідтам, розділяючись на барвисте мереживо, сягає сталінської модернізації СРСР, «культурної революції» в Китаї та руху «червоних кхмерів» в Камбоджі. На кожному з тих етапів друга, «активістська» частина Одинадцятої тези посилюється, а перша — не менш важлива для засновників марксизму — слабшає [3].

Аж доки зрештою не перетворюється на радянський «діамат» або північнокорейське «чучхе» — збірки ритуальних заклять з арсеналу некромантії, що дозволяють заднім числом виправдати будь-яке коливання генеральної лінії партії. Ганна Арендт, із властивою їй проникливістю, звертала увагу на відсутність відносин обумовленості між ідеологічною доктриною та практичною політикою сталіністських режимів:

«Найвища доктринальна освіченість і найкраще знання марксизму-ленінізму не давали ніяких вказівок для політичної поведінки. Навпаки, можна було слідувати «правильній» партійній лінії, якщо вранці повторювати сказане Сталіним напередодні. Природно це призводило до того стану умів, до тієї зосередженої виконавчої покори, не порушуваної ані найменшою спробою зрозуміти, а що ж я роблю. Відвертий до наївності гіммлерівський девіз для есесівців висловив це так: «Моя честь зветься вірність» [4].

Стверджувати сьогодні, що Карл Маркс і Фрідріх Енгельс несуть безпосередню персональну відповідальність за вікове червоне колесо терору та згвалтування непокірної реальності — ознака поганого тону. Заперечувати, що їхня інтелектуальна непослідовність в середині XIX століття зробила подібні речі потенційно можливими під прапором руху, який вони заснували, — ознака дурості або ж і підлості.

Чи все це означає, що ту частину спадку первинного марксизму, яка стосується передбачень на майбутнє, слід повністю відкинути та поховати? Навряд, адже сучасний світ дає достатньо матеріалу, аби уважно перечитати «класиків». Як зауважив на зламі тисячоліть широко відомий фінансист Джордж Сорос: 

«Ця людина 150 років тому відкрила в капіталізмі щось, на що ми повинні звернути увагу» [5].

Прямо зараз глобальний Захід, у відповідності до важливої тези історичного матеріалізму про нерівномірність розвитку регіонів на світовій мапі, на всіх парах несеться до автоматизації виробництва. Подібна тенденція коментувалася Марксом вже у блискучому «Фрагменті про машини» (1858). До цього тексту варто придивитися уважніше, адже він містить цілком конкретний нарис застосування історичного матеріалізму до сучасності, даної в почуттях, хоча й був написаний півтора століття тому.

«Фрагмент про машини»: обрій автоматизації

Досліджуючи траєкторію розвитку так званого «основного капіталу» — засобів виробництва, якими визначається ступінь еволюції капіталістичної формації в цілому, Маркс передбачає прихід повністю автоматизованого виробництва. Зрозуміло, що в його часи це виглядало радше науковою фантастикою, проте сама тенденція описана вичерпно:

«Однак будучи включеним в процес виробництва капіталу, засіб виробництва проходить крізь різні метаморфози, з яких останньою є машина або, точніше, автоматична система машин (система машин, що є автоматичною, є лише найбільш довершена, найбільш адекватна форма системи машин, і тільки вона перетворює машини в систему), що приводиться в рух автоматом, такою рушійною силою, яка сама себе приводить в рух. 

Ця автоматична фабрика складається з безлічі механічних і інтелектуальних органів, так що самі робітники визначаються тільки як свідомі її члени. У машині, а ще більше — в сукупності машин, яка виступає як автоматична система, засіб виробництва за своєю споживчою вартістю, тобто за своїм речовинним буттям, переходить в існування, адекватне основному капіталу і капіталу взагалі, а та форма, в якій засіб виробництва в якості безпосереднього інструмента праці було включено в процес виробництва капіталу, знищується, перетворюючись в форму, покладену самим капіталом і відповідну йому» [6].

Саме таким чином, за Марксом, має реалізуватися природне прагнення кожної соціально-економічної системи до самоперевершення, зафіксоване в епіграфі до цього тексту: 

«Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі виробничі сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, аніж дозріють матеріальні умови їхнього існування в надрах самого старого суспільства»

Дослідження об’єктивного характеру цього процесу складає безперечну вартість історичного матеріалізму як наукового методу, не деформованого «занадто людськими» пристрастями політичної волі. Важливо при тому, що Маркс прямо стверджує рубіж автоматизації в якості природної межі існування капіталу як такого:

«Отже, система машин виступає як найбільш адекватна форма основного капіталу, а основний капітал, оскільки капітал розглядається в його відношенні до самого себе, — як найбільш адекватна форма капіталу взагалі».

Ця теза, власне, винесена в оригінальну назву всього «Фрагменту про машини»: 

«Розвиток основного капіталу як показник розвитку капіталістичного виробництва»

Ба більше, автор дозволяє собі тут відверто крамольні з точки зору власних політичних декларацій про революційну роль пролетаріату реверанси в бік капіталу [7] як «представника загальної суспільної праці»:

«Оскільки, далі, система машин розвивається разом з накопиченням суспільних знань і взагалі продуктивної сили, остільки не робітник, а капітал виступає в якості представника загальної суспільної праці. Продуктивна сила суспільства вимірюється основним капіталом, існує в ньому в предметній формі, і, навпаки, разом з цим загальним прогресом, який капітал привласнює собі безкоштовно, розвивається продуктивна сила капіталу. 

Тут не слід входити в розгляд розвитку системи машин у всіх деталях; він необхідний тут тільки в найзагальнішій формі, оскільки засіб виробництва, перетворюючись на основний капітал, втрачає — зі своєї речової сторони — свою безпосередню форму і матеріально протистоїть робітникові як капітал. Знання виступає в системі машин як щось чуже робітникові, таке, що знаходиться поза ним, а жива праця виступає як підлеглий самостійному чиннику матеріалізованої праці. Робітник виступає як зайвий, якщо тільки його діяльність не зумовлена потребою [капіталу]».

І далі:

«Тому тенденція капіталу полягає в тому, щоб надати виробництву науковий характер, а безпосередню працю звести до всього лише моменту процесу виробництва. Як при аналізі перетворення вартості в капітал, так і при розгляді подальшого розвитку капіталу виявляється, що капітал, з одного боку, передбачає певний даний історично розвиток продуктивних сил — серед цих продуктивних сил також і розвиток науки, — а з іншого боку, жене їх уперед і форсує їхній розвиток».

Діалектична логіка змушує Маркса зробити тут наступний крок і постулювати: іманентна поступові капіталізму автоматизація, що повсякчас кількісно зростає разом зі збільшенням долі основного капіталу в структурі економіки розвинутих країн, призводить до виходу процесу за межі вже самої «материнської формації»:

«Але якщо капітал набуває свою адекватну форму в якості споживчої вартості всередині процесу виробництва лише в системі машин і в інших речових формах […] — то це аж ніяк не означає, що ця споживча вартість, ця система машин сама по собі є капіталом, або що її існування в якості системи машин тотожне з її існуванням як капіталу. 

Подібно до того, як золото не втратило би своєї споживчої вартості золота, якби воно перестало бути грошима, так і система машин не втратила б своєї споживчої вартості, якби вона перестала бути капіталом. З тієї обставини, що система машин є найбільш адекватною формою споживчої вартості основного капіталу, зовсім не випливає, що підпорядкування капіталістичним суспільним відносинам є для застосування системи машин найбільш адекватним і найкращим суспільним виробничим відношенням».

Зрештою, резюмує автор, наслідки цих процесів у творенні прекрасного нового світу важко переоцінити:

«Праця виступає вже не стільки як включена в процес виробництва, скільки як така праця, при якій людина, навпаки, відноситься до самого процесу виробництва як його контролер і регулювальник. Замість того, щоб бути головним агентом процесу виробництва, робітник стає поруч із ним. […] У цьому перетворенні в якості головної основи виробництва і багатства виступає не безпосередня праця, яка виконується самою людиною, і не час, протягом якого вона працює, а привласнення її загальної продуктивної сили, її розуміння природи і панування над нею в результаті її буття в якості суспільного організму, одним словом — розвиток соціального індивіда. 

Крадіжка чужого робочого часу, на якій грунтується сучасне багатство, виглядає жалюгідною основою в порівнянні з цим фундаментом, створеним найбільшою промисловістю. Як тільки праця в її безпосередній [людській, фізичній] формі перестала бути великим джерелом багатства, робочий час перестає і має перестати бути мірою багатства, і тому мінова вартість перестає бути мірою споживчої вартості. Додаткова праця робітників перестала бути умовою для розвитку загального багатства, точно так само, як не-праця небагатьох перестала бути умовою для розвитку загальних сил людської голови. Тим самим руйнується виробництво, засноване на міновій вартості, і сам безпосередній процес матеріального виробництва позбувається форми злиднів і антагоністичності. 

Відбувається вільний розвиток індивідуальностей, і тому має місце не скорочення необхідного робочого часу через поглинання додаткової праці, а взагалі зведення необхідної праці суспільства до мінімуму, чому в цих умовах відповідає художній, науковий і т. п. розвиток індивідів завдяки вивільненому для всіх часу і створеним для цього засобам».

Мірою багатства у майбутньому світі без фізичної праці людини, який постане внаслідок автоматизації, на переконання зрілого Маркса, стане вже не робочий, а вільний час, що ним послуговується індивід у власних інтересах як йому заманеться. І ця теза переносить нас прямісінько у світ сучасних дискусій навколо ідеї базового основного доходу (БОД).

Колонізація Маркса

Розглянутий вище конфліктний характер стосунків між економічним базисом суспільства, що визначається рівнем технологічного розвитку (в Марксових термінах: ступенем розвитку основного капіталу), і сукупністю соціальних відносин змушує навіть таких флагманів індустрії, як Ілон Маск і Марк Цукерберг підтримувати введення базового основного доходу.

Настільки соціалістична міра, як гарантований державою для кожного громадянина рівень прибутку, достатній для життя, репродукції, отримання якісних медичних і освітніх послуг, може поставити хрест на одній з підвалин капіталістичної формації — утриманні заробітної плати найманих працівників на рівні, потрібному для відтворення їхньої робочої сили. 

При всіх досягненнях споживацького суспільства протягом другої половини XX століття це правило залишається в загальних рисах визначальним для капіталістичного способу виробництва, організованого навколо «споживання єдиного товару, що здатен створювати нову вартість» — людської праці.

Одне з фундаментальних осягнень Маркса, пригадаємо, полягало в тому, що наймана праця в умовах капіталістичного ринку також є товаром, який має свою вартість. В загальних рисах заробітна платня — ціна праці найманого робітника на ринку — визначається видатками на підтримання та відтворення його робочої сили:

«Заробітна плата є не тим, чим вона здається, не вартістю — або ціною — праці, а лише замаскованою формою вартості — або ціни — робочої сили. Заробітна плата є грошовим виразом вартості робочої сили, її ціни, що виступає як ціна праці». [8]

Привласнення ж капіталістами додаткової вартості, створеної неоплаченою частиною найманої праці робітника («Виробництво додаткової вартості або нажива — такий абсолютний закон цього способу виробництва» [9])  те, що знову ж таки робить капіталізм капіталізмом, — поступово стає все більш проблематичним під тиском невблаганної автоматизації промисловості. Навіть найрозумніший механізм, на відміну від людини, неможливо експлуатувати в капіталістичному сенсі, тобто відбирати створену його працею додаткову вартість [10].

Гроші, потрібні на підтримання промислових функцій автоматизованого виробництва, є на 100% тим, що Маркс називав свого часу «постійним [основним] капіталом». Проте додаткова вартість може отримуватись у ринкових умовах лише за рахунок ігор зі «змінним капіталом» — грошовим утриманням живих людей.

Рухаючись у траєкторії регулярної модернізації, капіталізм поступово долає власні базові закони, перевершує сам себе під тиском технологічного розвитку і внутрішніх суперечностей і, властиво, просувається до світанку нового соціально-економічного ладу. Чи слід називати цей прийдешній новий світ словом «соціалізм» — радше дискурсивне, аніж практичне питання. 

Позиція найбільш передових технологічних підприємців тим часом говорить сама за себе: аби вберегти суспільство від розпаду та колапсу в нових економічних реаліях, уряди мусять в осяжній перспективі піти на небачені заходи соціальної підтримки населення. Люди, які втрачають роботу через автоматизацію, мають при тому залишатися активними споживачами виробленого автоматизованими підприємствами товару, продовжуючи змащувати шестерні ринкового двигуна «попит — пропозиція» своїми грошима. А їх треба звідкілясь брати. Безумовний базовий дохід, схоже, є єдиним системним виходом з глухого кута в довгостроковій перспективі. Говорячи словами того ж Ілона Маска: 

«Я не думаю, що в нас буде вибір. Я думаю, що це стане необхідністю. Сьогодні все більше і більше професій, з якими роботи можуть справлятися краще».

Пролетаріат проти діалектики 

Ще одним промовистим прикладом внутрішньої суперечливості спадку «класичного марксизму» є погляд на пролетаріат як на революційний клас, що мусить покінчити з капіталізмом. Справді, у Німеччині середини XIX століття або у вікторіанській Англії легко було переконати себе в авангардній ролі організованого робітничого руху.

Його піднесення наче тінь супроводжувало бурхливе зростання індустрії в Західній Європі. Молодість і бойова наснага пролетаріату віддзеркалювали успіхи його рідної сестри — буржуазії, що у власних комерційних інтересах спрямовувала всебічну модернізацію суспільства. 

Створення нових профспілкових організацій та ріст чисельності соціал-демократичних партій на континенті обіцяли самопроголошеним вождям робітництва неабиякий політичний вплив. Щоправда, приписування цьому класові почесної функції «могильника капіталізму» означало розрив з діалектичною логікою історичного матеріалізму, яка так добре прислужилася Марксові в аналізі зміни суспільно-економічних формацій.

Процес попередньої соціальної революції — переходу від феодального способу виробництва до капіталізму — в марксистській історичній думці розроблений найкраще. На його прикладі ясно видно, як працює матеріалістичний підхід до вивчення історії, якщо його не спотворюють політичні амбіції дослідників.

Вочевидь, не селянські бунти, яким би не був часом їхній розмах, зробили можливим кінець європейського феодалізму та транзит до капіталістичного ладу. Цей процес, розтягнутий у часі на декілька століть, був обумовлений визріванням у надрах старих господарських відносин класу, який, спираючись на досягнення технологічного прогресу, став по-новому впорядковувати економічне життя навколо власних інтересів.

Буржуазія, що складала ядро так званого «третього стану» феодального суспільства, рекрутувалася на початках з торговельних міських груп, самозайнятого ремісничого населення, а також частково з лав головних протиборчих класів феодального суспільства — дворянства і селян [11].

Новий підприємницький стан виникає як продукт внутрішнього розпаду та самоперевершення старого світу, за висхідною логікою історичного розвитку. На старті він дається взнаки як соціально-економічна тенденція, що поступово усвідомлює себе політично — у якості окремої суспільної групи. Відчувши нарешті силу, юний і бадьорий капітал починає застосовувати її до агресивного переоблаштування старого світу «під себе».

Зафіксуємо хід думки стисло: з погляду історичного матеріалізму, феодальні порядки скидає новонароджений провідний клас капіталістичного суспільства — буржуазія, яка, своєю чергою, стала продуктом природного розвитку соціально-економічних відносин самого феодалізму.

Головний методологічний висновок тут полягає в тому, що на певному етапі розвитку суспільство висуває з себе революційну силу, яка здатна забезпечити просування до наступної формації. З діалектичної точки зору, що зосереджується на аналізі внутрішньої структури системи та оприявненні її протиріч, один із двох головних класів, формуючих історично заданий фундаментальний антагонізм у кожному суспільстві, не може водночас бути носієм зародку нового світу. Адже він — базова, структурна та необхідна частина старого. 

Славнозвісна «класова свідомість пролетаріату» в реальному світі, поза межами комуністичних фантазій, природним чином визначається його соціальною роллю в капіталістичному розподілі праці: йдеться про виробництво продуктів і послуг в межах організованої капіталом системи. Спалахи робітничого самоврядування під впливом революційних ситуацій і/або активності соціалістичної інтелігенції протягом історії були тимчасовими.

В абсолютній більшості випадків вони закінчувались однаково — поверненням до звичної та, кажучи відверто, психологічно комфортної для більшості моделі стосунків «власник — найманий працівник», де перший несе відповідальність за зарплати, організацію процесів і долю підприємства загалом, а другий — виконує свої визначені виробничим регламентом обов’язки в надії на відповідне грошове утримання.

Чому ж тоді пролетаріат — плоть від плоті капіталізму, клас, соціальна роль якого власне і робить можливою капіталістичну експлуатацію — сприймається в класичному марксизмі як революційна сила, що веде людство до світлого соціалістичного майбутнього? Мало того, прекрасний новий світ, анонсований появою сучасного робітничого класу, в марксистській есхатології обіцяє звільнення не лише від капіталу, але й від держави та будь-якого суспільного гноблення взагалі. На жаль, Маркс, як справжній виходець із Гегелевої шинелі, не завжди знаходив в собі сили втримуватись від проголошення різноманітних великих «кінців» і «початків». 

Месіанська роль пролетаріату в «Маніфесті» та інших текстах «класиків», особливо раннього періоду, постає з епістемологічного туману. Всупереч тверезим аналітичним побудовам авторів щодо попередніх історичних етапів, вона обгрунтовується значною мірою етично: через страждання та примусове відчуження робітників від їхньої людськості.

Кидається в очі також система тропів, символічна мова, використана Марксом для просування далекої від будь-якого матеріалізму ідеї класу, обраного самою Історією для порятунку роду людського. На промовистість стилю у таких місцях звертали увагу чимало дослідників його інтелектуальної генези:

«Марксистська есхатологія відводить пролетаріатові роль колективного рятівника. Вислови, що їх вживає молодий Маркс, не залишають сумніву про іудейсько-християнське походження міфу про клас, обраний завдяки своєму стражданню для спокути людства. Місія пролетаріату, кінець попереднього періоду історії завдяки революції, царство свободи — легко впізнається структура тисячолітньої думки: Месія, розлад, царство Боже» [12].

Але і тут послідовники впевнено перевершили вчителя. До прикладу, угорський філософ Дьйордь Лукач у творі «Історія та класова свідомість» (1923), який за загальним визнанням вплинув на західний марксизм не менше, ніж «В’язничні зошити» Антоніо Грамші,доходить до відверто метафізичної сакралізації пролетаріату, проголошуючи його першим в історії «самоототожненим суб’єктом-об’єктом», втіленням практики і свободи. 

За Лукачем, коли «тотальна боротьба» пролетаріату проти капіталізму достатньою мірою розгорнеться, відбудеться «вимикання» суспільної необхідності, тріумф «суб’єктивного» чинника пролетарської свідомості, а потім подолання економічних законів і зрештою самої економіки. Таким чином, буде реалізована «тотальність», що її несе в собі марксизм. Подібний підхід дозволяв Лукачеві постулювати дивні з матеріалістичної точки зору речі, як-от «сила будь-якого суспільства сутнісно є силою духовною», елегантно (насправді ні) повертаючись до погано похованого ідеалізму [13].

У таких розумуваннях складно знайти критичний метод. Натомість гаряче дихання релігійного ентузіазму відчуваєш всією шкірою. Книга, задумана автором як спроба відродження революційного потенціалу діалектики, на крутих політичних поворотах з легкістю забуває про неї. У випадку Лукача ми знову натрапляємо на щире прагнення долучитись до месіанського хрестового походу обраного класу під проводом його партії-церкви, який розгортається тут (в Центральній Європі) і зараз (на початку 1920-х років). В «Історії і класовій свідомості» він, схоже, претендує на роль когось на кшталт хоругвоносця. Що ж, принаймні це було почесно.

Слід підкреслити, що Лукач, однак, не винайшов нічого нового. Він лише заповзято розвинув ту саму волюнтаристську пристрасть «подолання» об’єктивної реальності з усіма її нудними законами, що визначає згадану вище другу душу марксизму. Революційний ідеалізм таким робом знову кидає виклик аналітичному методу — і вчергове перемагає його. 

З точки зору вірності методу, значно послідовніше було б визнати, що пролетаріат, як структурна частина капіталізму, не є і не може бути революційною силою, що несе в собі модель майбутнього посткапіталістичного світу. Натомість логічно припустити, що новий революційний клас, носій зародку наступної формації, народиться у надрах капіталістичного суспільства під тиском його ж власних суперечностей, через технологічно-виробничий поступ. Так, як власне й з’явився на арені історії попередній рушій світового прогресу — буржуазія. 

«Призначенням» такого нового класу, з погляду діалектичного мислення, мало би стати «зняття» (у гегелівському значенні слова) головного протиріччя капіталістичної системи — антагонізму між суспільним характером праці та приватним привласненням її результатів.

«…Продукт суспільної праці привласнюється окремим капіталістом. Це і становить основне протиріччя, звідки випливають всі ті протиріччя, в яких рухається сучасне суспільство і які з особливою ясністю виявляються у великій промисловості» [14].

Гадати на кавовій гущі, якими специфічними рисами міг би бути наділений такий майбутній клас, — справа невдячна. Втім, ми цілком можемо дозволити собі пошукати натяки на його появу в сучасності, виходячи з уявлення про історично задану конфігурацію суперечностей капіталізму, окреслену вище. Либонь найважливішою його ознакою мусить бути поєднання ролей власника та працівника усуспільненого підприємства в одній людини.

Цікавий дороговказ подибуємо в самого ж Маркса. Вже в позаминулому столітті, спостерігаючи стрімке постання великих корпоративних структур, керованих не безпосередніми власниками, а радами директорів, найманих топ-менеджерів, він окреслив головну тенденцію процесу: 

«Це — скасування капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва» [15].

За півтора століття західні економіки помітно просунулися цим шляхом. Деякі з найбільших корпорацій, наприклад технологічні гіганти Google та Tesla, вже тривалий час впроваджують практики акціонування працівників на додачу до традиційної заробітної плати. Наївно, звісно, було би стверджувати, що подібним чином їхні робітники стають повноправними співвласниками компаній, проте до самого феномену слід уважно придивлятися як до внутрішньої деформації капіталізму, розсіяння, розпорошення власності на засоби виробництва.

Іншим практичним вирішенням протиріччя між колективним характером праці та приватною формою володіння є кооперативи — господарські спільноти, відомі задовго до появи «наукового соціалізму». В основі кооперативного підприємства лежить ідея спільної власності на засоби виробництва та рівномірного розподілу прибутку між учасниками. В більшості випадків ті ж люди є також і працівниками, які колективно створюють додаткову вартість у спільних інтересах. 

Сьогодні підприємства, повністю або частково засновані на кооперативній моделі організації, продукують значну частку світового ВВП. Сукупна капіталізація 300 найбільших кооперативів світу вимірюється трильйонами доларів. Понад 800 мільйонів людей на землі працюють у кооперативному секторі.

Йдеться як про сімейний бізнес на декілька працівників-власників, так і про гігантські холдинги на кшталт іспанської Mondragon Corporation, яка об’єднує понад 80 тис. людей. Одним з найвідоміших підприємств з близькою до кооперативної моделлю розподілу влади та активів є розробник і видавець комп’ютерних ігор Valve Corporation. 

Можна прогнозувати, що під впливом тенденції до все більшої автоматизації фізичної праці, з одного боку, та потреби в ініціативній та інтелектуально розвиненій робочій силі в практичному управлінні та інформаційно-комунікаційній діяльності — з іншого, ступінь усуспільнення підприємств у різних формах буде з кожним роком лише зростати. Зрозуміло, що не стільки через «добру волю» капіталістів, скільки завдяки необхідності підвищення ефективності під тиском найбезжальнішої зброї прогресу — ринкової конкуренції.

***

Історичний матеріалізм вчить тому, що жодне явище неможливо зрозуміти поза його суспільним контекстом, рамки якого визначаються наявним ступенем технічного прогресу. Одним із наслідків застосування такого підходу до історії останніх двох століть є припущення, що жахлива доля відомого нам комуністичного проєкту була наперед обумовлена його передчасністю. Провина Маркса в цьому аспекті, схоже, є зворотною стороною його ж пристрасного розуму.

Спокуса очолити революційний політичний рух світових масштабів, «прискорити історію», магістральна лінія, закономірності якої були описані ним так влучно, виявилась аж надто сильною. Глобальний соціалістичний експеримент в XX столітті, фундамент якого був закладений Марксом і Енгельсом у XIX, з’явився на світ як викидень нового тисячоліття, що не знайшов собі надійної опори в тогочасному рівні розвитку виробничих сил. Муки його передчасного народження — і смерті — стали причиною загибелі, каліцтва та нещастя мільйонів людей.

Разом з тим, в основі будь-якої візії майбутнього лежить соціальна уява. Недарма роль письменників-фантастів XIX-XX століть в конструюванні нашого сьогодення є такою значущою. Помислити нове суспільство означає зробити перший крок на шляху його втілення — і водночас неминучої деформації під тиском багатовимірного, складно детермінованого розвитку світу.

Об’єктивний, наскільки можливо, аналіз умов і тенденцій, виділення магістральних напрямів руху великих систем в межах їхньої власної логіки окреслюють червоні лінії, в кордонах яких можна експериментувати, не тяжіючи до створення тоталітарної секти. 

Суспільство залишається «відкритим» доти, доки визнає свою складність і опирається будь-якій редукції. Політична воля є цінним інструментом прогресу, проте миттєво перетворюється на його смертельного ворога, коли отримує сакральний статус. Від Бога чи від телеологічної доктрини з претензією на науковість — не має значення.

Через це просякнутий квазірелігійною та водночас волюнтаристською есхатологією більшовизм зі всіма його незліченними пагонами давно вже опинився на цвинтарі соціалістичних течій. Між тим традиція європейської соціал-демократії, навіть перебуваючи в глибокій кризі, продовжує нести в собі потенціал для оновлення суспільства.

_________

Джерела

[1]  Eric Hobsbawm. How to Change the World: Marx and Marxism, 1840—2011. Little, Brown. Great Britain, 2011. — P. 112.

[2] Бадью, Ален. Століття / З французької переклав Андрій Рєпа. — Львів: Кальварія; К.: Ніка-Центр, 2014.

[3] Теодор Адорно, один з провідних мислителів т. зв. Франкфуртської школи, змальовує цей процес так: «Вимога єдності практики й теорії безупинно зводила останню до статусу служниці, усуваючи в ній те, що вона мала б виконувати в цій єдності. Візова печатка практики, якої вимагали від будь-якої теорії, стала штампом цензури. Насправді в славнозвісній теорії-практиці перша складова була підлеглою, а друга – позбавлена понять, стала частиною політики, яку вона мала б просувати поза власні межі; була передана владі». — Adorno, T. W., 1998. Negative Dialektik. Frankfurt/M. — P. 146.

[4] Арендт Ханна. Истоки тоталитаризма / Пер. сангл. И. В. Борисовой, ю. А. Кимелева, А. Д Ковалева, ю. Б. Мишкенене, Л. А. Седова Послесл. Ю. Н. Давыдова. Под ред. М. С. Ковалевой, Д. М. Носова. М.: ЦентрКом, 1996. — С. 431.

[5]  Eric Hobsbawm. How to Change the World: Marx and Marxism, 1840—2011. Little, Brown. Great Britain, 2011. — P. 5-6.

[6] Тут і далі цитати за: Развитие основного капитала как показатель развития капиталистического производства // Карл Маркс и Фридрих Энгельс. Полное собрание сочинений. Том 46. Ч. ІІ.

[7] Це замилування Маркса революційним впливом капіталу не вкрилося від уважного ока британського літературного критика Террі Іглтона: «…Це зовсім не означає, що Маркс розглядав капіталізм як Погану Річ, щось подібне до захоплення Сарою Пейлін чи пихтінням сигаретним димом межи очі вашій дитині. Навпаки, із властивою йому екстравагантністю Маркс оспівував клас-творець капіталізму, – і цей факт як критики, так і учні Маркса приховували собі на догоду». Terry Eagleton. In Praise of Marx. April 10, 2011 [https://www.chronicle.com/article/in-praise-of-marx/].

[8] К. Маркс. Критика Готской программы / К. Маркс, Ф. Энгельс. Избранные произведения. Т. II. 1948. – С. 20.

[9] К. Маркс. Капитал. Т. I. 1953. – С. 624.

[10] Додаткова вартість — різниця між створеною в ході виробництва товару новою вартістю і вартістю відтворення робочої сили, яка була задіяна у виробничому процесі. Джерелом додаткової вартості, за Марксом, є продовження споживання робочої сили підприємством довше того часу, протягом якого відтворюється її власна вартість. В умовах ринкового капіталізму вартість відтворення робочої сили набуває форми заробітної плати — ціни найманої праці/

[11] Див., наприклад: Wright E. O. Classes. London: Verso, 1985. Слід зауважити, що в сучасній історіографії існує безліч теорій щодо питання про рушійні сили переходу до капіталізму в Старому світі. Кожна з них робить акцент на одному з внутрішньоєвропейських чинників або ж пропонує уважніше придивитися до «зовнішніх» факторів, наприклад — початку колоніальної експансії Заходу в XV—XVI ст.

[12] Арон Реймон. Опій інтелектуалів: З фр. пер. Г. Філіпчук. — К.: Юніверс, 2006. — C. 67.

[13] Lukacs G. Geschichte und Klassenbewußtsein: Studien uber marxistische Dialektik. Berlin, 1923. S. 39. Lukacs G. Politische Aufsätze. Ausgewählte Schriften. Bd. IV. Neuwied; Berlin (West), 1967. S. 164, 267. Lukacs G. Geschichte und Klassenbewußtsein. 2. Auflage. Neuwied; Berlin (West), 1968. S. 267.

[14] К. Маркс, Ф. Энгельс. Собр. соч. Изд. 2, т. 19. — С. 228.

[15] Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій, частина перша / Переклад з першого німецького видання за редакцією Д. Рабіновича. Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — C. 413.

Автор: Максим ОСАДЧУК

Джерело: Нігіліст

Предыдущая статьяУкраїна-США: десь «влітку» … чи наприкінці списку пріоритетів?
Следующая статья«Сімейні цінності» та «дух феодалізму»

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь