Юрій Терчина
Політики люблять повторювати мудрість: «Не можеш завадити процесові, що стрімко розвивається – стань на його чолі». Скерувати бунтівні маси у потрібному напрямку, зробити їх безпечними за рахунок контролю і штучного викидання найбільш здібних і відчайдушних людей – стратегія давня. Не менш вигідною є стратегія збити на революційних принципах групу молодих людей задля власної розкрутки. Трансполітика охопила революційні групи, зробивши їх не більше як симуляцією та субкультурою.
На початку 20-го століття Бойова організація партії соціалістів-революціонерів під проводом Азефа була однією із найбільш популярних антицарських сил. Окрім риторики, спрямованої на робітників і селян, та романтики, якою захоплювалася інтелігенція, організація чинила акції прямої дії. Це не заважало самому лідерові Б.О. отримувати в поліції пристойну зарплату. З подачі начальника особливого відділу Департаменту поліції Сергія Зубатова розвинули свою діяльність есер-терорист Євно Азеф і піп-бунтар Григорій Гапон. При цьому посадка революціонерів ставилася на конвеєр, а найбільш небезпечних страчували.
Незрозумілою є також роль поліцейських чинів у вбивстві Петра Столипіна завербованим анархістом Дмитром Богровим. Як показують історики, перепустка в театр молодому вбивці була надана керівником Київського охоронного відділу Кулябко.
Про вербовку в середовищі протестних груп у часи СРСР промовчимо – цю тему неодноразово підіймали численні репортажі часи перебудови та недавні.
Мотиви молоді, яка іде у протестні групи та революційні організації найчастіше є такими: юнацьке бажання змінити світ негайно, використовуючи прості та прямі методи. Не останню роль тут відіграють амбіції, потяг до слави та віра у краще суспільство. Погодьтесь, не найгірші характеристики людини, вихованої у середовищі із високим рівнем корупції і вкоріненим цинізмом.
Світогляд революціонерів робить їх вразливими щодо закликів віддатися небезпечному стилеві життя та партійній дисципліні. З цього місця розглянемо детальніше. Партія із дисциплінованими лавами – серйозна військова та організована зброя. За однієї невеликої умови – якщо лідери партії зацікавлені у зміні панівного ладу. На жаль, найчастіше «пани вожді» переслідують суто політичні та економічні інтереси, причому, не партійні, а відверто свої.
Давно відомо, що напівправда є більш переконливою, ніж відверта брехня. Якщо ситуація в країні стає загрозливою – її слід очолити та зробити підконтрольною. У такому форматі революція перетворюється на короткочасний пшик, який триває протягом однієї окремо взятої акції. На ситуацію у світі такий захід не впливає ніяк, але дає постійне оновлення міліцейської бази даних, сводку про потенційно активних громадян, привід для вербовки органами молодих активістів. Для структури, що кидає своїх людей під кийки та фотокамери – це не більше ні менше – інформаційний привід. Отже, статті в ЗМІ, участь лідерів у ток-шоу та вихід на нових спонсорів.
Дійсно, радикальні групи можуть приносити прямий профіт: потрібне будівництво захопити, магазин конкурента облити фарбою, дискредитувати охоронну фірму під час тендеру на охорону будівлі, вигнати із ринку представників «іноземного капіталу», звісно, під гаслами національної та соціальної справедливості. На крайняк – зробити картинку на телебаченні, одягнувшись у «антисистемні» камуфляжі та «кенгурушки», махаючи кулачками та, обов’язково, сховавши обличчя – і від «мусорів», і від мами. На жаль, у цьому випадку радикальні юнаки та юнки показані не як альтернатива чинній владі, але як загроза спокою громадян або просто зграя малолітніх невдах, що від них мають захищати обивателя люди у міліцейських одностроях. Причому, роблять вони це (у 99% випадків) не через співпрацю із «органами», а тому що є «зручними радикалами». Вони так розуміють «антисистемність».
Про революційну доцільність їхніх заходів годі й казати. Про інтуїтивне бажання ерзац-революції самими «лідерами думки» свідчить інтерв’ю «ікони дієвого націоналізму», «молоторукого Шиви тоталітарної спадщини» Миколи Коханівського часопису «Новинар». На запитання про акції зроблені ним, член КУНу відповів: «Організовували відзначення на Майдані річниці Помаранчевої революції – другої і третьої (четвертої суд заборонив), запалювали 30 червня 2007 року на Софійській площі повстанську ватру, а також на Майдані у 2008 році». Особисто автор цієї статті не відчув жодних змін від подібних акцій «архіреволюційної глибини». Наступна радикальна акція після нападів на пам’ятник таки була: удар у обличчя прихильника Дмитра Табачника на початку «антитабачної кампанії». У більшості випадків товариша-бандерівця спокійно садовили на лаву підсудних.
Дивна логіка, якщо у часи Савінкова та, пробі, Бандери велика роль приділялася конспірації та вмінню уникнути затримання, то у сучасників є незбагненне бажання – зробити акцію довжиною кілька секунд, щоб отримати по нирках і поїхати по камерах. За згадкою Анатолія Лупиноса, навіть дисиденти відходили з мітингів, змінюючи верхній одяг, щоб не бути затриманими.
Не менш дивно, що протягом декількох років, а подекуди і десятиліть не змінюються обличчя «загрози Україні та всія Русі». Гасла «Свободу політв’язням!» майже завжди прикрашає або символіка партії «Братство», або ж – «НБП». Щодо «лімоновців», то постійна рубрика «Політвязні» аж рясніє повідомленнями у стилі рекламної кампанії: «У нас нові втрати!!!», «Хочеш відсидіти – тобі до нас!», «Акція: три нацболи на три роки!». Цікаво, що після активного відзначання праворадикалами річниці смерті Максима Чайки (подія також була використана не як привід до революції, але як причина накатати заяву на неіснуючу структуру «Антифа» у органи влади), на наліпках присвячених затриманню Віталія Краснощока та Олексія Макарова до «братської» символіки літер «РХ» додалося знамено сайту «автономних націоналістів» «Реактор». Молоде покоління ультраправих переймає традиції «жертовності» від старших товаришів?
Не меншу цікавість викликає і той факт, що провідні діячі певних «товариств з обмеженою відповідальністю щодо своїх членів» не змушені переховуватися від каральних органів країни, як це свого часу робив неугодний команді Коханівського Ленін. Натомість, і Дмитро Корчинський, і Андрій Іллєнко є частими гостями популярних ток –шоу. «Національні революціонери» виглядають доволі ситими, не як оунівці після Берези Картузької. Схоже, «окупаційно-угодовський режим бидлоеліти» дійсно угодовує еліту, яка перетворює революційну молодь на бидло.
Тріада «Провокація-Репресія-Революція!» в Україні працює як «Провокація-Репресія-Профанація». Історія цього явища проілюстрована – від похорону Патріарха Володимира до наших днів.
Громадянське суспільство не може розбудовуватися силовими органами. Усяка «зубатовщина» може привести лише до «кривавої неділі». Усяка «азефівщина» як свідоме вкидання в тюрми молоді протягом років веде до успішного та системного життя. Не тих, хто сидить, а тих, хто саджає. І не варто допомагати органам та сприяти власному ув’язненню. Бо тупо.
