З книги «Насущний хліб битв. Боротьба за людські та природні ресурси під час Громадянської війни у США»
Колективна пам’ять повоєнного Півдня виявилася такою ж непростою, як і сама війна. Ті, хто дотримувався нейтралітету, звинувачували у знищенні ресурсів деяку могутню та безособову силу, відому як «війна», — так її описує Джон Г. Біллс із Теннессі. Колишні конфедерати, поки їхній біль від поразки був ще свіжий, виражалися більш прямо.
Деякі навіть озвучували єретичну думку про те, що мета не вартувала таких страшних зусиль. Місіс Е. М. Ізард, що належала до кіл старих плантаторських еліт, з Південної Кароліни з болем писала про те, що неймовірна кількість людських і матеріальних втрат була «марна, марна, марна». Інші жителі півдня, в тому числі й плантатори, озвучували те, що незабаром стало немислимим вимовити вголос.
Змучена численними смертями, колишня господиня плантації Доллі Берг проклинала політиків, «засліплених» ворожістю до Авраама Лінкольна, який наполягав на тому, що заради сецесії не варто проливати кров: через них Південь перетворився на руїни. Менш заможні люди також не приховували своїх поглядів. У 1865 і 1866 роках журналіст Джон Тровбридж розмовляв з білими жителями Півдня з робітничого класу, які палко ненавиділи Джефферсона Девіса та інших лідерів Конфедерації.
Білі жителі півдня-юніоністи, зрозуміло, згадували війну інакше — таке часто трапляється з тими сучасниками громадянських війн, хто не поділяв позиції більшості. Зі зникненням Конфедерації вони відчули себе помщеними, і їм хотілося розповісти про випробування, якими вони пройшли. В 1866 Джон Майнор Боттс з Віргінії опублікував свої мемуари. Книга називалася “Велике повстання” (The Great Rebellion), і він присвятив її Уліссу С. Гранту. Боттс засуджував прихильників сецесії та політиків-конфедератів, які захищали інтереси плантаторських еліт і задля цього змусили своїх співгромадян пережити усі жахи війни. Після укладання миру жителі Атланти, які підтримували жителів півночі, спробували спорудити пам’ятник Аврааму Лінкольну, проте їм не вдалося зібрати достатньо грошей. Проте прихильниця Федерації Еліза Клівланд охоче заявила, що солдати-янкі робили те саме, що й їхні противники, — самовільно відбирали запаси у мирних жителів, а часом і завдавали їм шкоди.
Незабаром прихильники Конфедерації вже не хотіли про це згадувати. Коли момент щирості залишився у минулому, всі злочини армії Півдня виявилися забутими. Цей загадковий процес почався відразу після того, як жителям півдня вдалося оговтатися від початкового потрясіння, і його результатом стало формування категорично неточного наративу про Громадянську війну.
Пояснити цей феномен непросто, навіть якщо врахувати, що подібні хибні тлумачення мали місце і після інших конфліктів та війн, як в Америці, так і в інших країнах. Можливо, мирним жителям було соромно за власну армію? Чи вони не хотіли ганьбити своїх родичів, друзів і сусідів за скоєні провини? Чи йдеться про перенаправлення гніву з армії Конфедерації на армію Союзу? Зрештою, досить було озирнутися довкола, щоб побачити безліч свідчень шкоди, заподіяної мирним жителям армією Півдня, і деякі ветерани самі визнавали, що їм траплялося утискувати своїх співгромадян. Одним із перших офіцерів-конфедератів, які опублікували свої спогади, був Вільям Г. Таннард.
У книзі, виданій 1866 року, він згадав, як його голодні солдати самовільно відбирали їжу у цивільного населення, проте не став розвивати цю тему, завершивши сюжет риторичним питанням: кому захочеться розмірковувати над цією похмурою картиною… Інші ветерани, наприклад, колишній генерал Річард Тейлор, щиро шкодували про те, як армія бунтівників поводилася з мирними жителями. Він прямо заявив, що чиновники Конфедерації забирали у своїх громадян товари, немов у середньовічних селян. Сем Воткінс, який одержав в останній рік війни звання капрала, навів кілька прикладів того, як солдати Півдня принижували, експлуатували та обманювали мирних жителів. Коли він каже, що ті виявилися безпорадними перед солдатами обох армій, у його словах відчувається певне каяття.
Багато ветеранів-конфедератів повністю обходили питання відповідальності, воліючи не обговорювати такі складні теми — принаймні на папері. Були й ті, хто покладав провину всього одного конкретного полководця армії США. 1965 року ветерани та прихильники Конфедерації вже називали Вільяма Т. Шермана тим лиходієм, який сіяв руйнацію всюди. Інші не обмежувалися лише Шерманом — з їхньої точки зору, за завдані регіону збитки нібито відповідала вся армія янкі, а солдати Конфедерації були шляхетними захисниками жителів Півдня і користувалися їх одностайною підтримкою. І колишні військові, і мирні жителі постаралися приховати ту шкоду, яку завдала населенню та ресурсам Півдня армія бунтівників. Історії про бешкетування солдатів швидко зникли, поховані під трюїзмами про «втрачену мету».
Щодо обіцяної мирним жителям компенсації за матеріальні збитки, влада дотримувалась тих же принципів децентралізації та спонтанності, які можна було спостерігати в процесі самого конфлікту. У липні 1865 року капітан-янкі запитав, як йому чинити з мирними жителями Алабами, які пред’являли розписки від армії Півночі. Що ж мало бути зроблено? І генерал Поуп у своїх наказах, і військовий міністр Едвін Стентон якось пообіцяли, що всі збитки будуть компенсовані. У 1865 році деякі білі жителі півдня дійсно отримали від армії США виплати готівкою відшкодування вартості власності, вилученої у них того року.
Однак таких випадків було небагато. Аналогічний децентралізований підхід простежувався і щодо власності, яка раніше належала уряду Конфедерації. Інтендант армії Півдня Дж. Дж. Басбі придбав у Техасі 640 акрів землі і побудував на ній велику будівлю, млини, зроблені з колод і каркасні будиночки. Проте уряд так і не компенсував йому витрати. У червні 1865 року Басбі все ще був у боргах, у зв’язку з чим він звернувся до генерал-майора армії США Ф. Дж. Херрона, який знаходився неподалік, з питанням, що йому робити з цією власністю.
І всі мирні жителі Півдня, як і раніше, сподівалися, що уряд дотримається обіцянок, запорукою яких були всі ці квитанції, розписки, свідоцтва, договори, зобов’язання про захист та інші документи. Багато хто звертався до Інтендантського управління США, дехто писав у Військове міністерство у Вашингтоні і намагався отримати свої гроші за допомогою юристів. У 1867 році адвокат Р. Дж. Аткінсон намагався домогтися виплат від імені шести клієнтів, які мали те, що він називав «стандартними сертифікованими розписками» за оренду будівель у Теннессі, в яких розміщувалися солдати армії США. Аткінсон написав самому міністру Стентону, проте ми не знаємо, чи досяг він успіху. В 1868 Законодавчі збори штату Теннессі дозволило громадянам звертатися за компенсацією, якщо їх майно було реквізовано будь-якої з протиборчих армій. З невідомих причин штат так і не виплатив гроші з більшості таких звернень, проте кілька прихильників Півночі все ж таки отримали на рівні округу скромні виплати за свої ресурси, конфісковані армією Конфедерації.
Створення в 1871 році Комісії з вимог жителів Півдня стало найбільш помітним проявом політики США, спрямованої на відшкодування збитків, завданих юніоністам федеральною армією. До юрисдикції цього органу входили штати колишньої Конфедерації, а також Західна Віргінія; для інших прикордонних штатів Конгрес розробив окремий закон. Всього було розглянуто близько 16 тисяч скарг, і до моменту завершення своєї роботи майже через десять років Комісія виплатила приблизно семи тисячам заявників чотири мільйони доларів, причому середня сума компенсації склала приблизно 571 доларів. Скарги могли стосуватися будь-якого періоду війни, як до виходу наказів Поупа в 1862 році, так і після. Прихильники Конфедерації, як і ті, хто дотримувався нейтральних поглядів, не могли розраховувати на компенсацію, навіть якщо у них були документи, видані офіцером-янкі.
Тягар доказу наявності збитків лежав на заявниках: їм потрібно було надати документи, що підтверджують матеріальні збитки, і пройти співбесіду вдома на Півдні або у Вашингтоні. Постфактум Комісія запровадила нові, більш жорсткі стандарти, продовживши тим самим бюрократичну плутанину, що виявилася під час війни: тепер під прихильниками Федерації розуміли тільки тих, хто підтримував жителів півночі від початку військових дій (хоча Поуп стверджував, що вірність юніоністам потрібно було зберігати тільки з моменту отримання розписки), а вірність передбачала активний опір Конфедерації.
Дотримуючись цих уточнених стандартів, Комісія видавала компенсацію як колишнім рабовласникам, так і тим, хто не мав рабів, чоловіків і жінок, емігрантів з Європи та кількох афроамериканців. Однак багато хто при цьому опинився за бортом: юніоністи, які виїхали зі штатів Старої Конфедерації; ті, хто не наважився зізнатися у своїх симпатіях до федералів; ті, хто не міг дозволити собі пов’язані з процесом витрати; ті, хто не надав усі папери; і ті, хто не чинив опір Конфедерації щосили від початку війни. Крім того, важливо пам’ятати, що лише мала частина мирних жителів, що зазнали реквізицій, отримала від федеральної армії хоч якісь документи. І тому кількість юніоністів, яким національний уряд виплатив будь-яку компенсацію, виявилася вкрай незначною.
Вірні Півночі білі жителі півдня, ще довго намагалися отримати відшкодування збитків і після завершення роботи Комісії. В 1883 році Конгрес США дозволив приватним особам подавати скарги альтернативними способами. Тоді деякі громадяни почали звертатися безпосередньо до Сенату. У 1898 році спадкоємці Анни Фіцх’ю, господині плантації «Рейвенсворт» у Віргінії, подали до цього органу прохання про компенсацію вартості 100 тисяч в’язанок дров, реквізованих армією під час війни. І хоча Фіцх’ю була прихильницею юніоністів і Сенат офіційно це визнав, вона орендувала землю у дружини Роберта Е. Лі, тому будь-яка виплачена їй компенсація дісталася його спадкоємцям. (У 1890-ті роки Джон Вашингтон Кастіс Лі, син Роберта Е. Лі, пішов у свої володіння на пенсію).
І тому, підсумував Сенат, спадкоємці Фіцх’ю не повинні нічого отримати. З часом більшість американців у всіх регіонах країни забули про існування таких людей, як Фіцх’ю, так само як і про тих, хто не дотримувався жодних політичних поглядів і просто намагався вижити. Крім багатьох інших міфів, культура «втраченої мети» поширює ще й переконаність у тому, що нібито всі білі жителі півдня підтримували сецесію та війну.
Окремі ветерани-янкі розуміли моральну дилему війни та намагалися якось примиритися з тим, що вони та їхні товариші зробили з матеріальними ресурсами Півдня. Більша їх частина поділяла точку зору, що склалася після 1865 року — нібито всі солдати-сіверяни билися відважно і гідно. Саме так більшість ветеранів і хотіла запам’ятати цю війну. Деякі з них намагалися виправдати поведінку армії. Пересічний Джон Біллінгс неохоче розповів, як саме армія США допомогла регіону — наприклад, військові інженери-янкі зміцнили деякі мости. Інші виправдовували себе тим, що жителі півдня могли винести багато чого.
За словами генерала Джона Поупа, вони зазнавали збитків, завданих їхнім спорудам під час війни, і безмовно переносили втрату своїх «старовинних будинків». Поуп захоплювався їхнім стоїцизмом. Ми не можемо знати, чи обговорював генерал цю проблему хоч із кимось із жителів півдня-чоловіків, але, схоже, з жінками Півдня йому доводилося розмовляти нечасто. Через шістдесят три роки після закінчення війни Юджинія Біттінґ ясно пам’ятала «голий пустир», що відкрився перед нею, коли вона повернулася додому і виявила, що від її будинку та дворових будівель нічого не залишилося. Дружина багатого фермера, в 1928 році вона сказала своїй подрузі: «Ти можеш зрозуміти, що ми тоді відчули».
Білі жителі півдня — прихильники Конфедерації — безуспішно намагалися знайти вирішення проблеми загальної відповідальності. У післявоєнній Джорджії Джон Муїр зустрічав людей, які виглядали старшими за свій вік і страждали від емоційних травм, на яких війна назавжди наклала свій відбиток. Цей ввічливий пацифіст з Вісконсіна не відчував жодного сорому за те, що не пішов до армії, і співчував білому населенню Півдня, проте від запеклості цих людей йому було не по собі. Він сподівався, що наступне покоління буде щасливішим. Проте багато колишніх конфедератів прагнули виховати у молоді вороже ставлення до янкі.
Вільям Д. Гейл, ветеран з Теннессі, заявив у 1865 році, що вони з дружиною навмисно навчали свого сина ненавидіти жителів Півночі. Він використав кулінарну метафору: за його словами, ненависть до Півночі стало тим «маслом», яку його син намазував на хліб. І незабаром у пам’яті Півдня закріпилося уявлення про безчинність янкі. Так було простіше, ніж поглянути в обличчя фактам і визнати всю ту шкоду, яку армія білих жителів півдня завдала іншим білим жителям Півдня і країні, в якій всі вони жили.
І справді, війна завдала величезної шкоди людським ресурсам білого населення Півдня — особливо таким нематеріальним цінностям, як здатність розсудливо визначати пріоритети та творчо підходити до вирішення політичних, економічних та соціальних проблем. Після будь-якої катастрофи, чи йдеться про антропогенний або природний катаклізм, ті, хто вижив, спираються на міцні зв’язки всередині громади, проте в ході Громадянської війни більша частина таких зв’язків виявилася розірваною. У певному сенсі ця втрата виявилася катастрофою тією ж мірою, якою нею було знищення матеріальних ресурсів.
Прихильники Конфедерації втратили здатність чесно розповісти про все, що трапилося, — а саме, про те, що армія Півдня нітрохи не поступалася армії Півночі, коли йшлося про експлуатацію мирного населення, і що багато білих жителів півдня з самого початку протистояли Конфедерації і щоразу допомагали армії США. Ця нездатність до правдивості простежується як у ветеранів війни, так й у мирних жителів. Задокументовані факти, що здавалися незаперечними, начисто зникли з громадської пам’яті. Протягом тривалого часу не йшлося навіть про те, що армія бунтівників могла мати проблеми з етикою чи порушувати статут. Пройшло ціле століття, перш ніж більшість білих жителів півдня змогло неупереджено розглянути факти, що мали місце в їх регіоні з 1861 по 1865 рік. Історики продовжують вивчати цей складний феномен — життя на Півдні під час Громадянської війни.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
