Філософія і війна: розмова з доктором філософських наук Андрієм Дахнієм
Війна принесла в життя кожного українця тривогу, страх і біль від утрат. Про те, чи можливо навіть у такій складній ситуації ставитись до життя по-філософськи, про екзистенційність війни, праці про війну, які варто перечитати й “колективного Путіна” запитали в доктора філософських наук Андрія Дахнія.
“Межова ситуація” і для конкретних українців, і для всієї нації
Жити під час війни – це особливий досвід для філософа?
Нікому не хочеться жити під час війни. У знаменитій китайській мудрості найбільше прокляття полягає в тому, щоб побажати жити в часи перемін. А війна – це найрадикальніша переміна звичного укладу.
Досвід такого радикального штибу, коли все дуже швидко змінюється, непередбачуваність, руйнівний потенціал війни – все це для філософа, як і для будь-якої людини, переживати дуже важко переживати. Мистецтво, філософія, духовна культура – це протилежність війні.
З іншого боку філософ, як і будь-який громадянин, не може залишатись осторонь. Знаєте, є такий вислів “відноситись по-філософськи” до чогось. Я думаю, що це якраз той випадок, коли будь-який філософ, бувши громадянином, зобов’язаний допомагати іншим співгромадянам боротися з окупантом.
Чи є під час війни місце для екзистенціалізму? Чи не час копирсатися в собі, коли під загрозою суспільні інтереси?
Війна завжди пов’язана з персональними екзистенційними переживаннями. На жаль, мало не кожна родина в цій війні зазнає горя – в когось уже є втрати, хтось став біженцем. Усі ці речі переживаються дуже індивідуально.
Був такий німецький філософ в XX столітті Карл Ясперс – він відомий таким поняттям як “межова ситуація” (чи “гранична ситуація”). Він казав, що людина у своєму житті переживає такі граничні ситуації (болю, смерті, страху, боротьби й таке інше), усвідомлює роль випадку у своєму житті. Ясперс говорив про особистий досвід, та, з іншого боку, нація, країна також може переживати таку межову ситуацію. Я думаю, ми зараз маємо суміщення двох перспектив.
Та водночас кожен із нас сприймає це також у глобальному плані. Перед натиском зовнішнього ворога ми відчуваємо себе більш згуртованою країною, ніж це було зовсім недавно. Навіть біженці, які опинилися поза межами країни, – вони також не втрачають зв’язку з батьківщиною, це помітно. Дехто повертається, дехто активно цікавиться чи організовує волонтерський рух у Європі, щоби допомогти Україні. Тому ми всі в одному човні.
А екзистенціалізм – це якраз філософія, яка вказує на ситуацію кризи. Навіть часто в літературі є таке найменування як “філософія кризи”, кризове світовідчуття. Щось у житті міняється радикально, людина опиняється у світі, що змінився до невпізнання, переживає болісний розрив з минулим, скажімо, психологічні травми, які з’являються в багатьох із нас довго супроводжувати, адже ці втрати – просто колосальні.
Екзистенційне мислення – це той напрямок, який найбільше розвинувся між світовими війнами, а також після Другої світової війни. Йдеться про світовідчуття, яке пронизує людину саме в непростий воєнний час, коли людині доводиться мати справу з втратами, жертвами, жахливими подіями. Коли ми бачимо вулиці Бучі та Ірпеня, то це справді вражає. Це неймовірно моторошні картини, це годі забути й неймовірно важко пережити. Та є люди, які над подібними речами рефлектували ще в XX столітті. Тому література такого роду можу бути цілком доречною.
Якщо говорити про першу половину XX століття (період двох світових воєн), то які філософи того періоди є знаковими для вас?
В першу чергу я б згадав про письменника та мислителя Ернста Юнґера. Він був успішним воєначальником на полях Першої Світової війни, досяг високих нагород. Але водночас був дуже талановитим письменником. В нього є роман з промовистою назвою “В сталевих грозах”. Не те що Юнґер романтизує війну, але він показує, як під час війни загострюються якісь больові начала людини, наскільки людина дисциплінується, наскільки вона мобілізується.
А водночас десь паралельно з Юнґером був більш відомий для широкого загалу письменник Еріх Марія Ремарк, який на війну дивився зовсім інакше. Тут філософська перспектива доповнюється літературною. Тому що саме в художній літературі, багато в чому документальній, показувались жахливі гримаси війни – те, що робиться з людським побутом, абсолютне руйнування життя, смерть близьких людей, каліцтво, мародерство, зґвалтування. Ремарк показує таку безнадійно-темну сторону війни й у цьому відношенні Юнґера і Ремарка часто протиставляють.
В тих же німців був ще один письменник, ближчий за духом до Ремарка – Гайнріх Бьолль. Він теж багато писав про війну. В нього є такий цікавий роман, який називається “Поїзд точно за розкладом”. У цьому романі герой-військовий упевнений, що десь там його уб’ють саме в Галичині. Він воює на галицькому фронті й упевнений, що його вб’ють десь біля Стрия. Бо сама назва “Стрий” вона для німців якось жахливо звучить. Він впевнений, що він неодмінно загине саме біля Стрия і в підсумку це так і відбувається.
У літературі (я б зосередився на ній, а не на філософії) ми бачимо багато спроб зрозуміти, що відбувається з людиною в тій межовій ситуації, як вона її проживає. Я назвав приклади і з Першої світової війни (Юнґер і Ремарк), і з Другої (Бьолль), але в будь-якому випадку йдеться про жахливі події та досвіди, які, на жаль, мають властивість повертатися. І ми бачимо ці жахіття на власні очі.
Путін – дзеркало, в якому відображаються прагнення російського народу
За останній місяць у вас виникло бажання якісь праці перечитати, освіжити в пам’яті?
Крім того, що я вже назвав, хотілося б ще згадати політологічну працю, яка вийшла наприкінці XX століття. Семюел Гантінґтон написав текст, який називається “Зіткнення цивілізацій”. Зокрема він пише про цю “російсько-православну цивілізацію” (як він її умовно називає) і західну, європейську цивілізацію. І, власне, Гантінґтон показує, що на межі цих цивілізацій – Україна. Він передбачає, що в майбутньому це може вести до серйозного конфлікту. В цьому сенсі автор виявився правим. Тому почитати заднім числом, як він це описував, зараз дуже цікаво. Що стосується Росії й того проєкту, який реалізовується в такий викривлений спосіб, то є ще сучасний український історик Сергій Плохій, який давно працює в Америці. Його книга “Загублене царство” присвячена Росії та месіанським ідеям.
Важливо не тільки осмислювати досвід війни, але й читати ту літературу, яка показує, як агресор ішов до цього – розширення території, імперська політика і так далі.
Тобто зараз іде війна за цивілізаційний вектор України, за те чи ми будемо належати до російського православного чи до західного світу?
Ми не вперше опинилися на межі між цими двома світами. Відомий письменник та режисера Олександр Довженко, автора дуже актуальної сьогодні “України в огні”, писав у щоденниках: “нещаслива у нас історія, зумовлена нашою географією”. Україна завжди була битим шляхом як для тих, хто йде зі сходу на захід, так і для тих, хто йде у зворотному напрямку.
Сучасний історик Тімоті Снайдер каже про “Bloodlands” – криваві землі. Україна якось так історично та географічно складалася, що наша доля визначається тим, що ми на периферії західного світу і ми наближені до східного, азійського світу. Цей антагонізм уже дуже довго супроводжує нашу історію і ми не можемо від нього відсторонитися, бо, даруйте за банальність, сусідів не обирають.
Ми постійно залишаємось між молотом і ковадлом. Та є дуже велика ймовірність того, що результатом війни стане остаточний перехід України в орбіту західного, демократичного світу. Цивілізований світ зараз на нашому боці, а в Росії союзників фактично немає.
Західний світ можна назвати непослідовним чи боязким, але він орієнтується все-таки на цінності. Україна також іде цим шляхом. На жаль, з кров’ю. Ми зазнаємо жахливих втрат, дуже багато жертв серед цивільного населення. Та це, очевидно, наш шлях, який ми вже багато століть намагаємось пройти. Нам завжди чинять перешкоди і, як виявилося, в цьому сенсі XXI століття є не менш кривавим, аніж попередні століття української історії.
Я так розумію, що ви зараз говорите не про політичні утворення, а про ментальність? Український народ зробить остаточний вибір на користь цінностей Західної цивілізації?
Я в цьому впевнений. Є диференціація двох моделей – владоцентрична і антропоцентрична. Західна є антропоцентричною. Тобто в її центрі є не якийсь певний державний механізм чи вертикаль влади, а саме людина, особа. І українці завжди дуже дорожили правами людини, свободою. Інша справа, що нерідко це якимось чином пов’язувалось з анархією чи свавіллям, але я цього зараз не буду обговорювати.
Натомість є ординська ментальність Московії як улусу Золотої Орди. Там усе дуже послідовно пішло ще з часів Івана Грозного. І теперішня Росії є спадкоємницею цієї традиції – сакралізація постаті хана, царя чи президента. Вертикаль влади, держава – понад людину. Звичайно, це та модель розвитку, яка для українців неприйнятна, бо вони тяжіють до західної моделі. І те, що захід допомагає нам так зараз – це все дуже закономірно і природно.
Усе-таки справа не в “поганому Путіні”? Це цивілізаційний вибір росіян, який веде до колективної відповідальності?
Я думаю, що дуже доречним терміном є “колективний Путін”. Ми знаємо, що, на превеликий жаль, ця війна підтримується переважною більшістю російського населення. Так уже історично склалося, що росіяни схильні терпіти матеріальні злигодні, але при цьому люблять пишатися своєю силою. Навіть якщо в них не налагоджений побут і вони багато в чому собі відмовляють, то при цьому вони все одно тішаться, що їх бояться. Путін багато в чому реалізовує оці російські архетипи – бажання володарювати, панувати. Тому звалювати всі гріхи на Путіна неможливо. Навпаки! Путін розцвів і став таким популярним для російського народу саме тому, що його дії входять в великий резонанс із прагненнями цього народу.
Якщо ми візьмемо російську історію ХІХ-XX ст., то побачимо, що будь-які реформи завжди призводили до негативних результатів. Тобто в результаті вони завжди згорталися і ми бачили повернення до авторитарного, а то й тоталітарного режиму. Не те, щоби рабська психологія була у всіх, але дуже значна кількість росіян входить в резонанс із тим, як реалізовує свій потяг до влади Владімір Путін з його дитячими комплексами та бажанням домінувати.
У моральному плані Україна вже виграла війну
Ми ще не згадували Орвела. Не знаю, скільки там філософії, але з сучасною Росією перегукується неймовірно. Чого варті лише 5-хвилинки ненависті – відразу згадуєш Соловйова і Скабєєву…
Абсолютно погоджуюсь. Але якщо в Орвела ми стикаємось із 5-хвилинками ненависті, то російське телебачення – це суцільні години ненависті. Вони звертаються до найбільш ницих інстинктів людини. З людини витягується щось найбільш жалюгідне, найбільш перверсивне, викривлене. На жаль, такою є цілеспрямована робота російського телебачення.
Актуальними для сучасної Росії є переписування історії, а також знаменита фраза “Великий брат стежить за тобою”. Там на кожному кроці процвітають доноси одне на одного, як і в сталінські часи, коли це було звичною справою.
На жаль, Орвел знову виявився надзвичайно актуальним, хоча десь у 90-х роках здавалося, що світ, описаний ним, остаточно зник і повернення до нього не буде. Та путінська Росія розпочалася саме з вибухів, Путін приходив до влади завдяки війні й руйнуванням, постійно продовжуючи йти цим шляхом. Оце насильство весь час було інструментом для досягнення, а потім збереження влади. В цьому сенсі Орвел виявився дуже пророчим і він геніально зображає те маніпульоване, атавізоване суспільство.
У філософії є поняття “справедливої війни”. Зрозуміло, що українським військовим морально виправдати воєнні дії дуже легко, адже вони захищають свої рідних, свій народ і свою землю. А як ви вважаєте, чи вдалося Кремлю та російському телебаченню оцими “денацифікаціями” і “демілітаризаціями” переконати російських солдатів і їхнє суспільство, що їхня війна також є справедливою?
Якщо війна ведеться з захисними цілями, бо Україна не давала жодних приводів, аби на неї напасти, то, з моральної точки зору, це справді абсолютно справедлива війна. І весь цивілізований світ розуміє, на чиєму боці добро, а на чиєму – зло.
Росіяни ж можуть бути переконані в тому, що саме вони ведуть справедливу війну, лише у випадку тотальної маніпуляції. Вона, зрештою, і відбувається. Зомбування відбувається вже по суті 20 років, тобто з’явилося ціле покоління, яке живе в цих умовах і не знає альтернативи.
Якщо на тебе нападають, то ця війна завжди є визвольною, справедливою і в моральному плані ми вже перемогли. Бо ми розуміємо і весь світ розуміє, на чиєму боці справедливість і добро. Це я ще не згадував про факти мародерств, убивств, жахливого вищиру, який ми там бачимо на кожному кроці, коли ми бачимо наслідки діяльності цих “орків” після звільнення Київщини та Чернігівщини.
Людство колись переросте війни чи війна – то таки невіддільна частина людської природи?
Філософи на це питання дивляться по-різному. Той же росіянин Толстой у “Війні та мирі” підкреслює, що війна – це неприродна ситуація, що глибоко суперечить самій природі людини. А той же Юнґер він перефразує Геракліта і каже, що “війна – це наша мати”.
Були філософи, які активно долучались до воєнних дій, при чому йшли добровольцями, як знаменитий філософ Людвиг Вітґенштайн чи Еміль Ласк, який загинув біля міста Долина на Франківщині. Вони воювали, залишаючись при цьому філософами. Той же Вітґенштайн основні ідеї свого логіко-філософського трактату обдумував в окопах Першої світової війни. Якщо брати античність, то не забуваймо римського імператора Марка Аврелія, який активно долучався до військових дій і водночас був визначним філософом-стоїком.
Хтось вважає, що війна, вбивство собі подібних – це щось діаметрально протилежне людини як такій. Але водночас можна відзначати й певну суперечність та антагонізм, що завжди є в людині. Оцей потяг, який бачать психоаналітики – потяг до смерті, “танатос”, деструктивна сила в людині – вона теж є.
Інша справа, що в нашому конкретному випадку, як ви розумієте, ситуація досить особлива. Тому що коли є визвольна війна, коли війна точиться саме проти того, хто захоплює твою територію, нівечить твою родину, твоє життя, твою країну, то це, звичайно війна, коли люди змушені брати до рук зброю і відстоювати батьківщину.
Есхатологічна школа філософів стверджувала, що в майбутньому фінальний конфлікт, після великого потрясіння, спричинить створення нового суспільства, в якому не буде воєн. Ці думки перегукуються з біблійним Армагеддоном. Чи є ймовірність, що людство колись справді дійде до абсолютно мирного життя?
Якщо дивитись на історію, то людство більше живе в час війни, ніж в стані миру. Чи зберігатиметься цей деструктивний потенціал, чи внаслідок цього есхатологічного етапу його вдасться подолати й створити суспільство, вільне від воєн – важко судити.
Є автори, які були свідками воєн та намагалися зробити все для того, аби людство могло розвиватися без воєн. Один із найвідоміших західних філософів Іммануїл Кант у своїй праці “До вічного миру” серйозно ставить питання: як ми можемо досягти ситуації, коли війна стане неможливою, як це врегулювати? Так, це кабінетний твір, але самі спроби Канта дуже цінні. І в тому, що Європі після 1945 року якось вдавалося обходитись без війни, голоси таких, як Кант, відігравали не останню роль.
Західноєвропейський приклад показує, що створення світу, позбавленого від воєн, руйнувань є, в принципі, можливим. Європейці після Другої світової війни зробили дуже хороші висновки й народи, які між собою традиційно воювали, наприклад Франція-Німеччина чи Франція-Англія (як зараз Росія та Україна – задавнений конфлікт), то у другій половині XX ст. і вже в XXI ст. їм вдалося багато речей полагодити. Виявилося, що це цілком можливо і не є утопією. Європа стала мирним континентом з високим рівнем добробуту.
І коли тепер ми бачимо, які моторошні події відбуваються в Східній Європі, то європейці також намагаються докласти певних зусиль, щоби це жахіття якнайшвидше закінчилося. Інша справа, що зараз ніхто не передбачить, чим усе може закінчитися насправді та чи зможуть цього монстра якось приборкати, знесилити й знекровити. Але європейці та західний світ налаштовані на мирне співіснування країн різних моделей, різних парадигм розвитку. Вони будь-які конфліктні ситуації прагнуть вирішувати за столом переговорів, через поступки та компроміси.
Християнська етика, мораль, філософія – це те, на чому формувалася українська ідентичність. Як взагалі співвідносяться християнство і війна?
Християнство завжди виростає із засад любові. Християнський бог – це бог любові, тому немає нічого більш протилежного до християнства, ніж насильство, війна, спустошення, руйнування та завдання кривд своїм сусідам. В українській культурі ці християнські мотиви дуже глибоко закорінені.
Це прекрасно помітно і в нашій класичній літературі. Свого часу Євген Сверстюк підмітив, що, якщо взяти три найпомітніші фігури в українській, польській і російській культурах – Шевченко, Міцкевич, Пушкін – то з них трьох лише Шевченко серйозно спирається на християнський фундамент. Такою мірою цього ми не побачимо ані в Пушкіна, ані в Міцкевича. Цей християнський елемент справді дуже органічний і для української поезії, і для української музики, і для української культури в цілому.
Тому, коли ми кажемо про етику і цінності з одного боку, а з іншого – насильство і реалізацію безмежної волі до влади (“хто сильніший – той правий”), то, звичайно, українська модель є глибоко християнською. Так, Шевченко казав “вражою злою кров’ю волю окропіте”, але тут також йдеться про боротьбу, розв’язаної не нами, а започаткована ворогом.
Джерело: ЕСПРЕСО
