Коли друг розповів йому про бомбардування Шанхаю японцями, Карл Краус відповів: «Я знаю, що ніщо не має сенсу, якщо будинок палає. Але поки це можливо, я дбаю про коми, бо якби люди, які повинні були це робити, подбали про те, щоб усі коми були на своїх місцях, Шанхай не згорів би». Як завжди, за жартом криється істина, яку варто пам’ятати.
Люди мають своє найважливіше життєве помешкання в мові, і якщо вони мислять і діють погано, то це тому, що їхні стосунки зі своєю мовою є насамперед зіпсованими й недосконалими.
Ми вже давно живемо в збіднілій і спустошеній мові, всі народи, як сказав Шолем про Ізраїль, зараз ходять сліпі й глухі над прірвою своєї мови, і можливо, що ця зраджена мова якимось чином мститься, і що її помста тим безжальніша, чим більше людей її псують і нехтують нею.
Ми всі більш-менш чітко усвідомлюємо, що наша мова звелася до невеликої кількості крилатих фраз, що словниковий запас ще ніколи не був таким вузьким і зношеним, що фразеологія ЗМІ повсюдно нав’язує свою жалюгідну норму, що лекції про Данте в університетських аудиторіях читаються поганою англійською мовою: як можна очікувати, що в таких умовах хтось зможе сформулювати правильну думку і діяти відповідно до неї чесно і розсудливо?
Не дивно, що ті, хто володіє такою мовою, втратили будь-яке усвідомлення зв’язку між мовою та істиною й тому вважають, що можуть використовувати слова, які більше не відповідають жодній реальності, до такої міри, що вони більше не усвідомлюють, що брешуть.
Істина, про яку ми тут говоримо, – це не лише відповідність між дискурсом і фактами, але й, ще раніше, пам’ять про апостроф, з яким мова звертається до дитини, що емоційно вимовляє свої перші слова. Люди, які втратили будь-яку пам’ять про цей стриманий, вимогливий, люблячий заклик, буквально здатні, як ми бачили в останні роки, на будь-яке зло.
Тому продовжуймо дбати про коми, навіть якщо будинок палає, розмовляймо один з одним обережно, без риторики, прислухаючись не тільки до того, що говоримо, але й до того, що говорить нам мова, до того маленького подиху, який колись називали натхненням і який залишається найціннішим даром, який інколи може дати нам мова – будь то літературний канон чи діалект.
Переклад – Олександр Тимофєєв
Джерело тут
