ЗМІ та соціальні мережі наповнили тексти, відео та коментарі від «не таких росіян» – відомих росіян, які відкрили для себе, що Росія воює з Україною, і вирішили висловитися про це публічно. Усе це активно тиражується українською аудиторією: мовляв, подивіться, не всі росіяни погані; і ось з ними, що висловилися, є сенс вести діалог у майбутньому. Не кажучи вже про те, що є сенс і далі слухати їхні висловлювання, дивитися інтерв’ю та шоу за їхньою участю, фінансуючи їхню подальшу діяльність своїми переглядами та лайками.
Утім усі ці персонажі не можуть позиціонуватися як росіяни, що чимось докорінно відрізняються від пропагандистів на кшталт Володимира Соловйова та Дмитра Кисельова. Це тонша пропаганда, і тому шкідливіша. Адже мета залишається тією самою: переконати українців, що їм нема куди подітися від росіян і їхніх «братських обіймів». І, користуючись довірливістю та бажанням знайти хороше там, де його не можна знайти, закріпитися в українському медійному просторі – тобто отримати додаткову аудиторію та запасний аеродром, якщо в Росії стане зовсім нестерпно.
Ця діяльність вдаваних російських опозиціонерів може бути позначена як інфільтрація в медійний і іноді навіть фізичний простір країни-противника (адже ці люди не відмовляються від ідентифікації себе з Росією). Інфільтрація проводиться силами окремих груп, що відпрацьовують певний порядок денний, за допомогою низки прийомів, які слід детально розглянути.
Група №1: чекісти та чиновники-конспірологи
Перша токсична група – російські колишні чиновники, представники КДБ/ФСБ у відставці, різні «однокурсники Путіна», умовна група «тих, хто вхожий, і тих, хто багато знає». До цієї категорії можна зарахувати діяльність у медійному полі Юрія Швеця, Андрія Іларіонова. Під виглядом «закритої інформації, яку можуть знати тільки ті, хто має контакт з тими, хто вхожий на Стару площу/Луб’янку або має досвід спілкування з Путіним», вони подають суб’єктивні враження, уривки спогадів та історій, які цілком можуть бути вигадані від початку до кінця.
Ці мемуари виглядають досить достовірно (в рамках того світу, який малюється такими оповіданнями) і захопливо – адже історія, розказана від першої особи та про персоналії, а не про нудні бюрократичні механізми, завжди є перспективнішою. Така подача інформації дає слухачеві ілюзію причетності, знайомства з таємницями «сильних світу цього», а насправді породжує хибні очікування про крихкість системи.
Проте всі ці спектаклі ставляться рівно з однією метою – донести потрібну колишньому (або умовно-колишньому, адже колишніх у таких системах не буває) керівництву інформацію.
Найяскравіший приклад – нещодавня скандальна заява Швеця про факти корупції, що нібито спіткали американську військову допомогу Україні.
Ця група осіб ще може бути позначена як Гіркін із (умовно) зворотним знаком. Адже колишній «міністр оборони ДНР» робить зараз абсолютно те саме – бере участь у медійній війні ФСБ проти ГУ ГШ, паралельно формуючи хибні очікування в української аудиторії своїми розповідями про те, як армія РФ насправді ні на що не здатна. І це досі цитують в українському медіапросторі – адже аудиторія продовжує сприймати одкровення «медійних гебістів» за щиру правду.
Група №2: ті, хто заперечує колективну відповідальність росіян
Це найбільша на сьогодні група «не таких росіян». Російський YouTube майже повністю складається з інтерв’ю. Можна вибрати практично на будь-який смак: для тих, хто інтелігентніший і кому ближча гуманітарна тематика – «Скажи Гордеевой», для молодшої аудиторії – Юрій Дудь, для тих, кому подобаються більш «жовті» жанри – «А поговорить?» (проєкт журналістки Ірини Шихман) і «Осторожно, Собчак». Усі ці канали сьогодні працюють на уникнення колективної відповідальності росіян за режим Путіна та його злочини.
Найяскравіше в концепції відмови від колективної провини працює канал Катерини Гордєєвої. Використовується весь набір інструментів, властивий стандартній російській пропаганді: повторення вигідної їй тези різними вустами й у різних конфігураціях (одне й те саме можуть говорити і університетський викладач, і знаменитий у Росії і на пострадянському просторі актор, і видавець-меценат). Дається основне коротке гасло – колективний росіянин не винен у війні, що її веде Путін. А щоб глядачу було не так помітно, що відповідний канал працює над закріпленням одного й того самого твердження, інколи запрошують героїв-антагоністів – тих, хто каже, що на росіянах колективна провина за скоєні злочини проти України, як-от Валентина Мельникова, секретар Союз комітету солдатських матерів Росії.
Усі ці прийоми докладно описуються в підручниках журфаку МДУ за нульові роки. Тут немає жодного відхилення від стандарту, якого навчають у РФ.
При цьому герої як один кажуть, що «те, що робить Росія з Україною – жахливо». На перший погляд, позиція виглядає правильною, і здавалось би, тих самих «хороших росіян», яких так уперто хоче знайти українське суспільство, нарешті виявлено. Ось тільки є відразу два «але»: по-перше, слово «війна» не вживається, а якщо й вимовляється героями інтерв’ю, то перекривається шипінням – адже, за російським законодавством, війну Росії проти України заборонено називати так. Є лише слово «спецоперація» та евфемізми. По-друге, для всіх цих «людей із пристойними обличчями» відлік війни Росії проти України починається з лютого 2022 року. Усе, що Росія творила в Україні раніше, цими «світлими людьми» як війна абсолютно не сприймається.
І ця позиція транслюється назовні: у «Скажи Гордеевой» нещодавно з’явилися англійські субтитри – для демонстрації і західній аудиторії, що «не такі росіяни є» і їх, вочевидь, необхідно підтримати – надаючи простір для «унікальних редакцій» та «унікальних журналістських колективів» на території ЄС, виділити їм фінансування. Щоб потім, у рамках тих самих грантових програм, намагатися мирити «хороших росіян» з українцями у групах діалогів для «подолання ворожості».
Група №3: «І що ж, ви відмовитеся від великої російської культури?»
Третя група «не таких росіян» працює для втягування української російськомовної інтелігенції у російський медійний простір. Як приклад можна навести YouTube канали Галини Юзефович, Миколи Солодникова «Ещенепознер». Солодников спеціалізується на довгих і детально пропрацьованих інтерв’ю – документальних просвітницьких фільмах. Це може бути розповідь про якогось художника, про маловідомих широкій аудиторії композиторів, російських учених. Це можуть бути диспути «російських філософів» про «особливий шлях Росії» або інтерв’ю з ідеологом «руского міра» Дугіним.
Незмінно красива картинка (відео Солодникова вирізняє справді якісна операторська робота, в яку явно інвестують), такий самий гарний музичний супровід, монтаж, загальний «просвітницький» характер контенту – здавалося б, що не так? Але таким чином чіпляється аудиторія, яка, напевно, не слухатиме сповідей чергового Моргенштерна в Дудя або одкровення російських акторів у Гордєєвої – чіпляються люди, які здобули непогану гуманітарну освіту і з тих чи інших причин мають сантименти до російської культури.
Вони споживають цей контент, покликаний зміцнити їх у думці, що від російської культури ніяк не можна відмовитися, причому від російської культури в усіх її проявах – від пам’ятників діячам цієї культури на території України до комунікації з її сучасними популяризаторами на зразок Солодникова. Але для самого Солодникова і його гостей усе «зовсім неоднозначно з Кримом», у нього маловиразна позиція щодо дій російської армії на Донбасі та загалом – його світ хворобливо не чорно-білий.
Зрозуміло, ми не можемо узагальнювати: скрізь, навіть у Росії, є різні люди з різними поглядами. Навіть у Росії є люди, які заявляли свою антивоєнну позицію, серйозно ризикуючи. Але для таких людей війна Росії проти України розпочалася з 2014 року. І багато хто з них дорого заплатив за свою сміливість.
А автори популярних російських ютуб-каналів, що імітують «не таких росіян» для української аудиторії, дбають далеко не про Україну та не про збереження життя людей. Вони виконують визначений набір завдань – як у власних інтересах (зокрема й матеріальних), так і в інтересах своєї країни, від якої ніхто з них ніколи не відмовлявся. Адже якщо в медійному полі буде багато «хороших росіян» – з’явиться додаткова можливість просувати і без того вірусний меседж «від санкцій проти Росії страждає простий народ, адже вони теж заручники режиму». А за цим неминуче будуть спроби мирити «двох жертв режиму» – той самий «постраждалий російський народ» та українців.
Але ніхто не сварився. Росія напала на Україну 2014 року, анексувавши частину її території, і веде війну проти України вже дев’ятий рік. З лютого 2022 року змінилася лише інтенсивність бойових дій.
І діалог з Росією та її представниками ми вестимемо на полі бою, на дипломатичному рівні в переговорних форматах, але аж ніяк не в «групах примирення».
Україна та українці зобов’язані протистояти закріпленню інших підходів у публічному полі. Затягування «гарних росіян» в українське медіаполе в тому чи іншому вигляді – це підігрування ворогу. Хороша маніпуляція – це та маніпуляція, що не усвідомлюється її жертвою. Про це варто пам’ятати, вмикаючи одкровення чергових «не таких росіян».
Джерело: LB
