Термін «антихрист» (antichristos) зустрічається в Новому Завіті лише в першому та другому посланнях Івана. Контекст, безсумнівно, есхатологічний (paidia, eschate hora estin, Вульг. Filioli, novissima hora est, «діти, остання година»), і цей термін значною мірою з’являється також у множині: «бо ви чули, що антихрист іде, і вже багато хто стали антихристами». Не менш вирішальним є те, що апостол визначає останню годину як «тепер (nyn)», в якій він сам перебуває: «приходить антихрист (erchetai, теперішній час дійсного способу)». Трохи згодом уточнюється, якщо потрібно, що антихрист «тепер у світі (nyn en to kosmoi estin)».
Добре не забувати цей есхатологічний контекст антихриста, якщо вірно – як не втомлюються нагадувати Петерсон, а до нього Барт, – що останній момент людської історії невіддільний від християнства («християнство, – пише Барт, – яке не є цілком і без залишку есхатологією, не має цілком і без залишку нічого спільного зі Христом»). Антихристом для Івана є той, хто в останню годину «заперечує, що Ісус є Христос» (тобто Месія), і тому антихристами є «багато» хто, котрі, подібно до нього, «вийшли з нас, але не були від нас», що не без двозначності припускає, що антихрист виходить із лона екклесії, але насправді не належить до неї. У зв’язку з цим його неодноразово називають «обманщиком» (planos, букв. «той, хто вводить в оману», Вульг. seductor, «спокусник»).
Проте місце, на якому століттями зосереджувалася екзегеза Отців і богословів щодо антихриста, не в посланнях Івана, а в другому посланні Павла до Солунян. Навіть якщо цей термін не з’являється, загадковий персонаж, який у листі представлений як «людина аномії» (ho anthropos tes anomias) і «син загибелі» (ho uios tes apoleias), вже був ідентифікований Іполитом, Іренеєм і Тертуліаном, а потім Августином – з антихристом. Фактично, Павло говорить про нього, якого він також визначає як «беззаконника» (anomos), що «він противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме». Антихрист – це світська сила (традиція ототожнювала його з Нероном, що відродився), яка прагне імітувати та підробляти царство Христа наприкінці часів.
У посланні до Солунян беззаконник, однак, ставиться в тісні стосунки з іншою загадковою постаттю, catechon, тим, що стримує (також у формі чоловічого роду: «той, хто тримає»). Те, що стримується, це «парусія Господа нашого Ісуса Христа і наше возз’єднання з Ним»: отже, контекст листа такий же, як в есхатологічному листі Івана (незадовго до цього апостол згадує «праведний суд Божий… коли з’явиться з неба Господь Ісус з Анголами сили Своєї»).
Вже за часів Августина цю силу, яка стримує остаточний прихід Христа, ототожнювали з Римською імперією (про яку Павло, за словами Августина, не згадував би прямо, «щоб не накликати на себе звинувачення в презирстві, бажаючи зла імперії, яку всі вважали вічною») або з самою римською церквою, як це, здавалося, припускає лист Івана, згадуючи антихристів, які «вийдуть від нас». У будь-якому випадку, чи то Римська імперія, чи церква, влада, яку вона має, є владою інституції, що заснована на стабільному законі або конституції (передбачаючи наші національні «держави», Тертуліан каже: status romanus, що в його часи означало «стабільний стан Римської імперії»).
Вирішальним є розуміння співвідношення між силою, що стримує та «беззаконником». Іноді його трактують як конфлікт між двома силами, в якому беззаконник або антихрист «прибирає з дороги» або «усуває» силу, яка його стримує. Вираз ek mesou genetai («аж поки не буде усунений він із середини») жодним чином не означає, що це робить беззаконник: як випливає з перекладу Вульгати (donec de medio fiat), усувається сама сила, що стримує (будь то імперія або церква).
У цьому сенсі цілком зрозумілий наступний текст: «І тоді то з’явиться той беззаконник». Відносини між інституційною владою catechon та беззаконником є спадкоємністю між двома світськими владами, одна з яких розвивається і замінюється – або переходить – в іншу. Це, за словами Павла, «таємниця беззаконня, яка вже діє» і яка знаходить своє розкриття в кінці, ніби, як це, здається, передбачає термін «таємниця», «беззаконня» нарешті показує в повному світлі істину сили, яка йому передує.
Якщо це так, то в листі міститься вчення про долю будь-якої інституційної влади, яке ми не можемо не брати до уваги. Згідно з цим вченням, конституційно встановлена інституційна влада обов’язково з часом поступається місцем стану беззаконня, в якому на зміну конституційно встановленому суверену приходить «беззаконний» суверен, який свавільно здійснює своє правління. Далі в листі міститься послання, яке стосується саме нас, бо саме таку «таємницю беззаконня» ми зараз переживаємо.
Державна влада, заснована на так званих демократичних законах і конституціях, трансформувалася – через нестримний процес, який почався деякий час тому, але який лише зараз досягає своєї остаточної кризи – в аномічний стан, в якому закон замінено указами та заходами виконавчої влади, а надзвичайний стан стає нормальною формою правління. Залишається [сподіватися] – і це добре не забувати – що в листі йдеться про те, що як тільки влада «беззаконників» буде виявлена, «Господь Ісус заб’є» її «Духом уст Своїх і знищить з’явленням приходу Свого».
А це означає, що в тому, здавалося б, тупиковому стані, в якому ми зараз перебуваємо, нам залишається думати про форму людської спільноти, яка уникає як «сили, що стримує» з її позірною інституційною стабільністю, так і надзвичайної аномії-беззаконня, в яку вона фатально перетворюється.
Джерело тут
Переклад – Олександр ТИМОФЄЄВ
