З початком великої війни стало очевидно, що прагнення «не провокувати агресора» та послуговуватись формулою «якщо ми не можемо здійснювати тиск на агресора, будемо тиснути на постраждалу сторону, адже міжнародні організації мають бути нейтральними» дало свої гіркі плоди. Ми бачимо цілковиту неспроможність міжнародних організацій адекватно реагувати на ті виклики, які щодня створює Росія черговими витками агресії проти України. І насамперед це стосується саме гуманітарного виміру російсько-української війни.
Від початку посилення гуманітарних викликів, які щодня кидала РФ світовій спільноті, реакція Міжнародного Комітету Червоного Хреста не могла не дивувати. Чого вартувала лише зустріч президента організації Петера Маурера з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим і його скандальна заява про намір організації «відкрити офіс у Ростові-на-Дону задля допомоги українцям». Тоді українське суспільство обурювалося саме через спробу легалізувати депортацію українців у РФ під прикриттям вдаваної нейтральності МКЧХ. Розуміння цією організацією концепту нейтральності щодо сторін конфлікту прямо суперечило основній задачі МКЧХ – допомагати жертвам збройних конфліктів і пропагувати міжнародне гуманітарне право.
Утім трагедія Оленівки і реакція представників МКЧХ затьмарили все. Коли захисники Азовсталі покидали завод 17 травня, президент України Володимир Зеленський заявив, що вони будуть звільнені за окремим механізмом, а поки перебуватимуть на окупованій території, їхню безпеку гарантуватимуть ООН і МКЧХ. Важкопоранених захисників скерували в медичні заклади тимчасово окупованого Новоазовська, інших через гуманітарний коридор доправили до колонії в Оленівці.
Час спливав, питання звільнення затягувалось. То зникала, то з’являлась надія, що все відбудеться ось-ось, тривали надскладні багатокомпонентні перемовини. Поки не сталася трагедія 29 липня, коли Росія вбила полонених, намагаючись зімітувати обстріл колонії українськими Збройними силами. Насправді йшлося про брутальне знищення Російською Федерацією свідків і постраждалих від її злочинів – представники каральних органів РФ катували і, за словами представників ГУР, намагалися змусити українських захисників брати участь у пропагандистських зйомках для російського телебачення, зізнаватись у звірствах, яких вони не скоювали.
Україна відразу ж розпочала перемовини про повернення тіл, на що РФ ніяк не могла погодитися: адже за будь-якої незалежної експертизи в тих випадках, де це було можливо, в України з’явилися б неспростовні докази катувань, що застосовували російські силовики до наших полонених.
Як стверджували самі представники МКЧХ, їм вдалося відвідати Оленівку лише двічі. І не випадало говорити про візит до полонених, який здійснювався б відповідно до стандартів організації. За словами речника Міжнародного Комітету Червоного Хреста Олександра Власенка, місія просто привезла полоненим питну воду, без змоги оглянути всі приміщення, де перебувають полонені, і тим більше поговорити з ними без свідків. Представники місії розділяли полонених, яких має відвідати МКЧХ, на три групи: поранені, утримувані та загиблі в Оленівці.
Але при цьому у МКЧХ наполягають: безпеки наших полонених вони не гарантували і гарантувати не могли, бо «це залежить від сторін конфлікту» і нібито вони поінформували сторони про те, що початково не могли надати таких гарантій. Ці слова повністю суперечать тому, що сказав президент Зеленський і що говорили інші українські посадові особи. Але ще важливіше, що, вочевидь, у МКЧХ так і не зробили висновку зі своїх попередніх комунікаційних помилок: говорячи про надчутливу для українського суспільства тему – тему наших полонених і наших втрат, – вони знову і знову говорили не про полонених. А лише про себе на тлі цієї ситуації. Українці не очікували й не очікують від цієї або будь-якої іншої організації чудес, але сподіваються принаймні рефлексії та розуміння складності ситуації. У першу чергу для родичів і близьких загиблих і полонених.
І лише 11 жовтня під час обміну тілами Україні вдалося повернути наших загиблих в Оленівці. У повідомленні Мінреінтеграції України окремо наголошувалось, що перемовини про повернення тіл були дуже і дуже складними.
13 жовтня 2022 року керівник Офісу президента Андрій Єрмак оголосив ультиматум представникам Червоного Хреста: якщо за три доби вони не зможуть дістатись Оленівки та відвідати українських полонених, Україна разом з партнерами знайде опцію, як створити та направити експертну групу для виконання тієї роботи, яку так і не зміг виконати МКЧХ. Термін ультиматуму сплив, і жодних змін у ситуації з відвідуванням полонених не відбулося. Ба більше – місія Міжнародного Комітету Червоного Хреста не з’явилася на лінії розмежування 17 жовтня 2022 року, коли туди прибула українська делегація, про що повідомив уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець.
У Червоному Хресті натомість твердять: на лінію розмежування не приїхали саме тому, що перебувають у Донецьку і готові відвідати Оленівку, тільки-но отримають хоча б мінімальні гарантії безпеки.
Можна скільки завгодно говорити про те, чи був/міг бути подібний ультиматум ефективним, чи так має будуватись українська комунікація з подібними структурами, але факт лишається фактом: першою проблеми з комунікацією надчутливих гуманітарних питань продемонструвала не українська сторона. Немає людини, яка б не розуміла, що основна провина у всьому тому, що відбувається з українськими полоненими та українцями, що страждають від дій агресора, лежить саме на ньому – тобто на Російській Федерації. Однак наразі ми бачимо повторення того сценарію, в рамках якого Україна жила 7 довгих років – від 2015 до 2022, після підписання Комплексу заходів з реалізації Мінських домовленостей. Усі ці роки посередники, міжнародні організації та інші формально нейтральні сторони прагнули показати видимість прогресу у виконанні домовленостей. І коли в них не виходило тиснути на РФ задля виконання гуманітарної та безпекової частини, наші партнери вдавались до тиску на нас, на українську сторону. Бо прогрес має бути продемонстровано тут і зараз. І простіше демонструвати його за рахунок України, яка у своїх діях керується літерою закону, а не власними уявленнями про те, що повинно, а що не повинно бути зроблене.
Настав час визнати: цей підхід провалився. Він дискредитував себе разом з Мінськими домовленостями, і переносити подібні практики на гуманітарні питання під час активної фази бойових дій між Росією та Україною, коли від дій РФ щодня гинуть та страждають люди – неприпустимо. Злочини скоює саме Росія і жодні спроби сперечатись з українською стороною в її оцінках ситуації ніяк та ніколи не замінять повноцінного тиску світової спільноти на РФ.
І представникам Міжнародного Комітету Червоного Хреста варто замислитись про те, як і навіщо вони функціонують зараз і як і навіщо вони мали б функціонувати.
Джерело тут
