Ультраправі хочуть деколонізації. У Франції ультраправі інтелектуали регулярно називають Європу корінною жертвою «іммігрантської колонізації», організованої глобалістськими елітами. Рено Камю, теоретик Великої заміни, вихваляв антиколоніальний канон – «всі основні тексти про боротьбу з деколонізацією чудово підходять для Франції, особливо Франца Фанона» – і стверджував, що корінній Європі потрібен власний НФО.
Схожий стиль міркувань спостерігається серед індуїстських супрематистів, які використовують ідеї латиноамериканських теоретиків деколоніалізму, щоб представити етнонаціоналізм як форму радикальної критики корінних народів; юрист і письменник Саї Діпак зробив це настільки успішно, що йому вдалося переконати теоретика деколоніалізму Вальтера Міньоло написати схвальну рецензію. Тим часом у Росії Путін проголошує провідну роль Росії в «антиколоніальному русі проти однополярної гегемонії», а його міністр закордонних справ Сергій Лавров обіцяє бути «солідарним з вимогами африканських країн завершити процес деколонізації».
Це явище виходить за рамки звичного для реакційного дискурсу розвороту. Деколоніальну перспективу відстоюють два провідні інтелектуали європейських нових правих: Ален де Бенуа та Олександр Дугін. У випадку де Бенуа це означало значний відхід від його попередніх колоніалістських поглядів. Прийшовши до політичної свідомості під час Алжирської війни, він знайшов своє покликання серед білих націоналістичних молодіжних організацій, які прагнули запобігти розпаду Французької імперії. Він хвалив ОАД за хоробрість і присвятив дві свої ранні книги реалізації білого націоналізму в Південній Африці та Родезії, описуючи Південну Африку за часів апартеїду як «останню твердиню Заходу, з якої ми вийшли». Проте до 1980-х років де Бенуа змінив курс. Прийнявши язичницьку уяву і відмовившись від відвертих посилань на білий націоналізм, він почав орієнтувати свою думку на захист культурного розмаїття.
Протистоячи натиску ліберального мультикультуралізму та масового споживацтва, де Бенуа тепер стверджував, що «Нова Правиця» повинна боротися за «право на відмінність». Звідси було рукою подати до заяви про запізнілу спорідненість з долею країн третього світу. «Здійснювана під егідою місіонерів, армій і купців, вестернізація планети являла собою імперіалістичний рух, що живився бажанням стерти будь-яку інакшість», – писав він разом з Шарлем Шампет’є у «Маніфесті за європейське відродження» (2012).
Автори наполягали на тому, що «Нова Правиця» «однаково захищає етнічні групи, мови та регіональні культури, що знаходяться під загрозою зникнення» і «підтримує народи, які борються проти західного імперіалізму». Сьогодні збереження антропологічних відмінностей і відчуття вразливості корінних народів є поширеними тропами для європейських ультраправих. «Ми відмовляємося стати індіанцями Європи», – проголошує маніфест неофашистської молодіжної групи Génération Identitaire.
Дугін, великийшанувальник де Бенуа, ще глибше інтегрував цей деколоніальний дух у свій світогляд. Його система поглядів, яку він називає неоєвразійством або Четвертою політичною теорією, ґрунтується на критиці європоцентризму, запозиченій у таких антропологів, як Леві-Строс. Він стверджує, що Росія має багато спільного з постколоніальним світом: вона також є жертвою асиміляційного потягу, притаманного західному лібералізму, який перетворює світ онтологічного розмаїття на пласку, гомогенну, знеособлену масу (можна згадати «Недиференційовану людську матерію» Рено Камю або те, що Марін Ле Пен назвала «кашею без смаку» глобалізму).
На противагу цьому універсалістському порядку денному, стверджує Дугін, ми живемо у «множині» різних цивілізацій, кожна з яких рухається у своєму власному ритмі. «Не існує єдиного історичного процесу. У кожного народу є своя історична модель, яка рухається в різному ритмі, а іноді і в різних напрямках». Паралелі з деколоніальною школою Міньоло та Анібала Кіхано важко не помітити. Кожна цивілізація розквітає на унікальному епістемологічному підґрунті, але таке розквітнення було призупинено «унітарною епістемою Модерну» (слова Дугіна, але вони можуть належати і Міньоло).
Модернізація, вестернізація та колонізація є «синонімічним рядом»: кожна з них передбачає нав’язування екзогенної моделі розвитку множинним цивілізаціям. Те, що етнонаціональні ідентичності, які захищає Дугін, є артефактами колоніального виробництва відмінностей – расових режимів, за допомогою яких воно диференціює, категоризує та організовує експлуатацію та видобуток, – не береться до уваги. Так само, як і квінтесенційно модерний характер багатьох антиколоніальних рухів, які прагнули не повернутися до традиційної культури, а радше переробити світову систему. За словами Фанона, деколонізація не може ні зректися «теперішнього і майбутнього на користь містичного минулого», ні ґрунтуватися на «безплідних молитвах і нудотній мімікрії» приниженої Європи, яка в той час, коли він писав, «хиталася між атомною і духовною дезінтеграцією».
Дугін і де Бенуа не зважають на ці протиріччя. «Четверта політична теорія стала гаслом деколонізації політичної свідомості», – стверджує Дугін, першим практичним вираженням якої стало вторгнення Росії в Україну. Це розуміється як довгоочікувана боротьба за возз’єднання Євразії, стародавньої панслов’янської цивілізації, розчленованої західними проектами, але також як перший етап того, що він називає Великим Пробудженням, тисячолітньої битви за повалення ліберального світового порядку і встановлення багатополярного світу.
Дугін передбачає, що в цій битві візьме участь коаліція рухів по всьому світу: «Американські протестувальники будуть одним крилом, а європейські популісти – іншим. Росія в цілому буде третім; це буде ангельська сутність з багатьма крилами – китайським, ісламським, пакистанським, шиїтським, африканським і латиноамериканським крилом». Але хіба війна в Україні не є імперською війною, або війною «конкуруючих імперіалізмів», як висловилася Ліз Фекете? Дугін погодився б з цим. Вторгнення Росії в Україну є ключовим кроком у її «імперському ренесансі».
Як можна говорити мовою імперського ренесансу та деколонізації на одному диханні? Тут Дугін і де Бенуа черпають свої основні ресурси з Карла Шмітта. У своїх працях з геополітики Шмітт визначає «морську силу» англо-американських морських імперій як особливий вид імперського панування – розпорошеного, стримуючого, плаваючого, фінансового, ліквідного. Морська могутність породжує розпорошену імперію, якій бракує територіальної цілісності, і створює просторово-правові рамки, в яких поверхня землі розглядається лише як низка транспортних шляхів. Цей імперіалізм також породжує власну епістемологію: «Юридичний спосіб мислення, який стосується географічно незв’язної світової імперії, розкиданої по всій землі, за своєю природою тяжіє до універсалістської аргументації», – пише Шмітт. Під виглядом абстрактних універсалій, таких як права людини, ця імперія «втручається у все». Це «ідеологія панібратства, – пише він, – і все це під прикриттям гуманізму».
На противагу детериторіальному імперіуму Шмітт протиставляє те, що він вважає легітимним, територіальним імперіалізмом. Це базується на його концепціях Grossraum і Reich: Grossraum можна розуміти як цивілізаційний блок, тоді як Reich є його духовним, логістичним і моральним центром. Як пише Шмітт, «кожен рейх має Grossraum, в який випромінює свою політичну ідею і який не повинен піддаватися іноземному втручанню». Якщо імперія відповідає «порожньому, нейтральному, математично-природничо-науковому поняттю простору», то Grossraum передбачає «конкретне» поняття, невіддільне від конкретного народу, який його займає.
Це територіальне поняття простору, пише Шмітт, «незбагненне для духу єврея». Як проголошує де Бенуа: «Фундаментальна відмінність між землею і морем, сухопутними і морськими державами, яка визначає відмінність між політикою і торгівлею, твердим і рідким, територією і мережею, кордоном і річкою, знову стане більш важливою. Європа повинна перестати бути залежною від морської сили США і бути солідарною з континентальною логікою землі». Суша колонізується водою, серцевина – портовими містами, суверенна влада – потоками транснаціонального капіталу.
Завдяки цьому протиставленню імперії та Grossraum, думка Шмітта забезпечує вражаючу перебудову: територіальне будівництво імперії стає сумісним з певними антиколоніальними настроями. У нещодавніх працях Дугіна та де Бенуа «колонізація» є зневаженою справою стримування, тоді як «імперіалізм» зарезервований для більш благородної, територіальної форми експансії. Колоніалізм, таким чином, починає означати не стільки явище політичного чи військового домінування, скільки «стан інтелектуального поневолення», за словами Дугіна, не стільки питання територіальної анексії, скільки форму підпорядкування «колоніальному способу мислення».
Порушується «суверенітет» умів, слів і категорій. Колоніалізм домінує у світі, позбавляючи ідентичності: більше немає жінок, є лише гендер Х (за термінологією Джорджіа Мелоні). Він є «етноцидним» у своїй основі; культурне стирання та демографічна заміна є його головними інструментами. «Військові, адміністративні, політичні та імперіалістичні колонізації, безумовно, болючі для колонізованих, – каже нам Рено Камю, – але вони ніщо в порівнянні з колонізаціями демографічними, які торкаються самого буття завойованих територій, трансформуючи їхні душі і тіла».
Коли поняття колонізації трансформується у зміну міграційних патернів (спричинену нічим іншим, як колоніальною структурою глобальної економіки), зміну гендерних норм та гомогенізацію ліберальної культури, ультраправі можуть позиціонувати себе як поборників народного суверенітету та самовизначення народів. Вони також можуть інсценувати уявну боротьбу проти руйнівного впливу транснаціонального капіталу. Деколонізація для цих мислителів означає відокремлення одного виду капіталізму від іншого, процедура, добре відома ультраправій думці. Глобалістський, безкореневий, паразитичний, фінансовий капіталізм (який тепер уявляється як колоніальний) відокремлюється від расового, національного, промислового капіталізму (який уявляється як самовизначальний, або навіть деколоніальний).
Зрозуміло, що такий поділ є ілюзорним: глобальні системи накопичення капіталу, з їхніми переплетеними процесами нематеріальної спекуляції та земного видобутку, не можуть бути роз’єднані таким чином. Але розділення нероздільного, здається, не становить проблеми для реакційної думки. Насправді, це може мати для неї вирішальне значення. Адже після того, як уявна антиномія сконструйована, можна дезавуювати ненависну її сторону, і таким чином ніби здобути владу над власним розірваним нутром.
Вперше опублікована видавництвом Sidecar під назвою «Море і земля».
Мірі ДЕВІДСОН – викладачка політичної теорії в Університеті Ворвіка. Її роботи публікувалися в журналах Jacobin, Social Text, The New Inquiry, Radical Philosophy та Sidecar.
переклад ПолітКому
