Не можна просто так взяти і закінчити цю війну — навіть на найвигідніших умовах. Бо інакше за 20–30 років ресентимент у Росії обов’язково виродиться у реваншизм — і вже нашим дітям доведеться відбиватися від чергової російської спроби “повторити”.
Тому сьогодні слід задуматися не лише над умовами капітуляції Кремля, але й над тими заходами, які унеможливлять повторення агресії. І якщо про першочергові дії, як-от демілітаризація чи денуклеаризація, говорять чимало, то на десятиліття вперед мало хто зазирає. А дарма.
Про те, що необхідно зробити, щоб вирвати у Кремля його отруйні ікла, написано чимало. Існують кілька планів (від Д-4 до Д-10, за кількістю пунктів), які передбачають певні системні перетворення на російській території: від дуже конкретних (денуклеаризація — вилучення всієї ядерної зброї та засобів для її створення) до максимально абстрактних, зокрема денацифікації (депутінізації, дерашизації — як завгодно). Тобто всі погоджуються, що без знищення самого режиму і лікування його наслідків довгострокового ефекту не буде, але як саме проводити цю денацифікацію — питання поки без відповіді.
Існують складнощі у визначенні того, якою має бути ця нова денацифікація. Найпоширеніша традиційна думка полягає у буквальному наслідуванні американо-британських практик в Німеччині після 1945 року. Формально мова тоді йшла про ліквідацію націонал-соціалістичних установ і переслідування (від смертної кари до посадових обмежень) певних категорій злочинців. Денацифікація у вузькому сенсі тривала до кінця 1946 року. В ширшому сенсі передбачалося скасування впливу нацизму на суспільство — ця програма мала назву “перевиховання”. От саме в її рамках ЗМІ розповідали про нацистські злочини, в кіно крутили кадри з концтаборів, міщан залучали до ексгумації тіл жертв Голокосту, переписували шкільні програми тощо. Теперішній мейнстрім наполягає на необхідності повторення усіх цих заходів.
Їхні опоненти-скептики наголошують на низькій ефективності денацифікації. До лав НСДАП входило 8,5 млн німців, а всього до нацистських установ залучили 45 млн людей. Пройшли через формальні процедури люстрації 3,5 млн, із них через суди і трибунали — 2,5 млн, лише 1,4% були визнані винними. В західних окупаційних зонах виконали менше 500 смертних вироків. У результаті в парламенті у перші два десятиліття засідали до 25% колишніх нацистів, у різних відомствах (школа, поліція) вони складали по 50–75%, а в судовій системі — 90%. Абсолютна більшість відсторонених через нацистське минуле людей повернулася на свої посади. Ще 1946 року денацифікацію передали німецьким судам, а 1951 року формально завершили — з амністією для 800 тисяч людей. І в цей період третина німців виправдовувала антисемітизм, а чверть вважала Гітлера хорошим керівником. Коротко кажучи, лише наступні покоління німців все зрозуміли про нацизм, а примусові візити до колишніх концтаборів тут ні до чого.
І знаєте, як вийти з цієї дилеми? Дуже просто — праві й “традиціоналісти”, і “ревізіоністи”, і ще багато хто. Процес перетворення німецького суспільства був настільки довгим і складним, що він просто мусив мати кілька складових частин і пройти кілька етапів.
Щоб розібратися, як це працює, слід порівняти стан Німеччини — після Першої (1918) та Другої(1945) світових воєн — а також Росії після 1991 року. З цього стане зрозуміло, які умови необхідні для повноцінної трансформації тоталітарного суспільства в демократичне, а отже — чи є у Росії шанс на одужання.
Моя гіпотеза полягає в тому, що таке перетворення має три складові елементи, які водночас є і її етапами. Кожен наступний зумовлений, є продовженням та неможливий без попереднього, а відсутність хоча б одного з трьох означатиме крах усього процесу. Отже, це:
Правова та політична денацифікація → Відновлення економічного добробуту → Переосмислення минулого.
Слід починати з умови №0 — воєнної поразки, без якої трансформація взагалі не почнеться. Але включати її в ланцюжок я не став, тому що іноді після поразки ситуація стає ще гіршою, тож лише її недостатньо. Втім в усіх випадках досліджувана країна такої поразки зазнавала — хоч і в різний спосіб. Повноцінний розгром, капітуляцію та окупацію ми спостерігали лише 1945 року, решта — без окупації. Оскільки лише в кейсі-45 трансформація відбулася успішно, з’являється спокуса виставити окупацію обов’язковою умовою (на корись цього висновку — і ситуація з Японією).
Однак цілком ймовірно, що в нинішніх умовах заняття переможцями/миротворцями всієї території просто непотрібно — sine qua non тут володіння Москвою та ще 15 містами-мільйонниками (це вже 25% населення), АЕС та кількома воєнними базами, що геть не виглядає нереальним. Особливо, якщо конвої не влаштовуватимуть публічних страт, а роздаватимуть хліб. А кожне дрібне село нехай контролює нова місцева влада.
А от без чого справді ніяк не обійтися — так це без тієї самої політично-правової денацифікації, тобто розпуску старих і створення нових органів влади, трибуналу над злочинцями і заборони пропаганди старого режиму, перебудови ЗМІ, шкіл і вишів та, нарешті, справжньої люстрації. Все це мало відбулося в 1945-му як цілеспрямована, хоч не завжди послідовна і завершена політика. У 1918-му та 1991-му відбулося стихійне руйнування попереднього режиму і формування де-юре нових держав (революції), але старий режим не був засуджений, а його функціонери не просто повернулися на свої місця (ця проблема була і в Німеччині після 1945-го), але й відтворили старі політичні практики.
Ліберальний веймарський лад проіснував із кінця 1918 до кінця 1932 року, російська демократія існувала у повноцінному вигляді до 1993 року, а в урізаному — до 1999-го. В обох випадках головні верстви-бенефіціари попередніх режимів нікуди не поділися, а лише ненадовго причаїлися. І коли Адольф Гітлер та Владімір Путін почали сходження до влади, їм негайно підставили плече колишні фрайкорівці та чекісти (а бюрократична номенклатура взагалі продовжувала свою діяльність в обох випадках). Лише сувора заборона нацизму не дозволила колишнім нацистам його відродити, а зі сталінізмом, як ми переконалися, все вийшло навпаки.
Таким чином, тільки засудження Путіна і путінізму та заборона на пропаганду рашизму вкупі зі справжньою люстрацією дадуть Росії шанс на одужання.
Але це буде лише перший етап. Другий – це економічне відродження. І 1918-й, і 1991-й закінчилися небаченим до того часу зубожінням простого народу, і саме це безповоротно відвернуло широкі маси від ліберальних ідей. Пам’ятаєте приказку: “за комуністів було що їсти, а як прийшли демократи – нема чим с…”? Ні, я не вигадав її щойно, а реально чув в юності з вуст представників глибинного народу. І якщо в Україні працьовитість взяла зрештою гору над злиденністю, і реванш комуністів не відбувся, то у веймарській Німеччині та Росії все сталося навпаки. Переживши гіперінфляцію 1920-х та 1990-х, тамтешнє населення зневірилося у демократії та вільному ринку, і щойно настали Велика депресія і дефолт-98, як симпатії скотилися в бік диктатур.
Натомість після 1945-го США запустили в Німеччині “план Маршала”, який дозволив відбутися там “економічному диву” (аналогічно – в Японії), незважаючи на репарації та куди сильнішу розруху, ніж у 1918-му. Багате населення взагалі значно менше прихильне до авторитаризму та імперіалізму, хоча б з тієї причини, що йому є що втрачати. Убогість теперішньої Росії, і так збільшувана щодня внаслідок війни, санкцій та корупції, після поразки проб’є дно. А значить – буде і база для економічного ресентименту. І російське суспільство знову поповзе звичною колією.
Таким чином, після дерашизації з люстрацією росіянам слід дати можливість заробити собі на пристойне життя – навіть якщо ми мріятимемо, щоб вони вічно жили у злиднях. Але тут важливо збагатити саме людей, а не державу, щоб наступний їхній президент не мав грошей на нові ракети. Для цього потрібна спеціальна міжнародна програма – наприклад, роздавати росіянами кошти від продажу нафти, оминаючи бюджет (але це не точно і взагалі потребує окремої дискусії).
І ось нарешті нове покоління, яким не керують старі чекісти, і в якого є гроші на життя, а не виживання, має пройти третій, останній етап – переосмислити минуле. Але якщо на попередніх етапах росіяни могли розраховувати на зовнішню підтримку, то цей вони мусять пройти самостійно.
Це невимовно складно – навіть в Україні декомунізація не має 100% підтримки, а пушкіністи з булгаковцями і сьогодні йдуть у контрнаступ – що вже там говорити про Росію! Але з іншого боку, цим мусять перехворіти всі народи без виключення. Гойдалки з перепохованням Франсіско Франко в Іспанії, “арабські” бунти у Франції, BLM у США та Британії – це все зведення порахунків з минулим, і ніде цей процес не протікає гладко. І зверніть увагу – жодна з цих країн не була окупована, а більшість навіть не зазнали поразок у війні, але історія все одно наздогнала їх. У 1918-му німці не схотіли повністю прийняти свою поразку – звідси популярність ідеї “ножа у спину”, яка згодом легітимізувала нацизм та антисемітизм. Про те, що більшість росіян після 1991 року навіть і не здогадуються про необхідність визнавати провини і каятися, написано безліч текстів. Ба більше, щойно окупанти знесли в Маріуполі пам’ятний знак жертв Голодомору – настільки правда очі коле.
Німці після 1945-го пройшли довге і болюче лікування травми. Ще у 1945–1946 році про колективну вину і відповідальність нації писали такі титани, як Манн, Німьоллєр, Юнг та Ясперс. У 1953 році держава почала виплачувати репарації жертвам нацизму (переважно євреям, політичні противники майже нічого не отримали, а компенсації остарбайтерам відкладалися у дуже далеке майбутнє). Однак більшість німців продовжували закриватися від справедливої оцінки свого минулого аж до початку 1960-х. Але заборона свастики (1960), суд над Айхманом в Єрусалимі (1961) та Аушвіцькі процеси (1963-1965) зрушили справу з мертвої точки.
І хоча половина опитаних висловилася за припинення переслідування колишніх нацистів, нове покоління вже не заплющувало очі на минулі злочини. 7 грудня 1970 року канцлер Віллі Брандт став на коліна перед меморіалом у Варшавському гетто – цей вчинок викликав бурхливі дебати в Німеччині, однак переобрання Брандта за два роки показало, що зміни невідворотні. В 1970-х історію нацизму почали розглядати в школах – і багато хто з батьків був змушений говорити з дітьми про своє життя за нацистів. Сьогодні, незважаючи на помітні виступи ревізіоністів та крайніх правих, абсолютна більшість німців розділяють почуття відповідальності за діяння своїх предків, а держава продовжує переслідувати колишніх нацистів – навіть столітніх старців.
Цей етап теж є неминучим на шляху розбудови повноцінного суспільства. І якщо не пройти його – всі попередні, хай і успішні, втрачають сенс. Я не знаю, чи буде в Росії трибунал на кшталт Нюрнберзького, свій Інститут пам’яті чи аналоги південноафриканської Комісії правди і примирення. Але що їм цього не уникнути, якщо вони хочуть справжніх змін – це однозначно.
Коротко підсумую. Святих народів не буває – в минулому кожної держави є свої темні сторінки. І історична колія – циклічне відтворення сталих політичних і культурних практик – теж існує. Але вийти з неї, щоб обрати новий шлях до майбутнього – цілком реально. Потрібно спочатку заборонити тоталітарні інститути, потім подолати загальну бідність, а наостанок – порахуватися з минулим. Німеччині цього не вдалося зробити у 1918 році – і наслідком став нацизм. Зате у них все вийшло, хай довго і важко, після 1945-го. Росія не склала свій іспит 1991-го, і тому сьогодні ми маємо те, що маємо – війну. Однак після перемоги України в росіян з’явиться шанс за 30 років перемінити своє життя на краще, і лише від них залежить, чи впораються вони із цим завданням.
Бо альтернативою знову стане війна – можливо, вже остання в їхній історії. Тому що після неї там не залишиться нікого.
P.S. Незалежні Ічкерія, Татарстан, Тува та Якутія-Саха мають пройти свій шлях, відмінний від російського, але це вже окрема історія.
Джерело тут
