додому Історія ЧИ ОДУЖАЄ РОСІЯ ЗА 30 РОКІВ? ТРИ ЕТАПИ ДЕНАЦИФІКАЦІЇ

ЧИ ОДУЖАЄ РОСІЯ ЗА 30 РОКІВ? ТРИ ЕТАПИ ДЕНАЦИФІКАЦІЇ

22

Не можна просто так взяти і закінчити цю війну — навіть на найвигідніших умовах. Бо інакше за 20–30 років ресентимент у Росії обов’язково виродиться у реваншизм — і вже нашим дітям доведеться відбиватися від чергової російської спроби “повторити”. 

Тому сьогодні слід задуматися не лише над умовами капітуляції Кремля, але й над тими заходами, які унеможливлять повторення агресії. І якщо про першочергові дії, як-от демілітаризація чи денуклеаризація, говорять чимало, то на десятиліття вперед мало хто зазирає. А дарма.

Про те, що необхідно зробити, щоб вирвати у Кремля його отруйні ікла, написано чимало. Існують кілька планів (від Д-4 до Д-10, за кількістю пунктів), які передбачають певні системні перетворення на російській території: від дуже конкретних (денуклеаризація — вилучення всієї ядерної зброї та засобів для її створення) до максимально абстрактних, зокрема денацифікації (депутінізації, дерашизації — як завгодно). Тобто всі погоджуються, що без знищення самого режиму і лікування його наслідків довгострокового ефекту не буде, але як саме проводити цю денацифікацію — питання поки без відповіді.

Існують складнощі у визначенні того, якою має бути ця нова денацифікація. Найпоширеніша традиційна думка полягає у буквальному наслідуванні американо-британських практик в Німеччині після 1945 року. Формально мова тоді йшла про ліквідацію націонал-соціалістичних установ і переслідування (від смертної кари до посадових обмежень) певних категорій злочинців. Денацифікація у вузькому сенсі тривала до кінця 1946 року. В ширшому сенсі передбачалося скасування впливу нацизму на суспільство — ця програма мала назву “перевиховання”. От саме в її рамках ЗМІ розповідали про нацистські злочини, в кіно крутили кадри з концтаборів, міщан залучали до ексгумації тіл жертв Голокосту, переписували шкільні програми тощо. Теперішній мейнстрім наполягає на необхідності повторення усіх цих заходів.

Їхні опоненти-скептики наголошують на низькій ефективності денацифікації. До лав НСДАП входило 8,5 млн німців, а всього до нацистських установ залучили 45 млн людей. Пройшли через формальні процедури люстрації 3,5 млн, із них через суди і трибунали — 2,5 млн, лише 1,4% були визнані винними. В західних окупаційних зонах виконали менше 500 смертних вироків. У результаті в парламенті у перші два десятиліття засідали до 25% колишніх нацистів, у різних відомствах (школа, поліція) вони складали по 50–75%, а в судовій системі — 90%. Абсолютна більшість відсторонених через нацистське минуле людей повернулася на свої посади. Ще 1946 року денацифікацію передали німецьким судам, а 1951 року формально завершили — з амністією для 800 тисяч людей. І в цей період третина німців виправдовувала антисемітизм, а чверть вважала Гітлера хорошим керівником. Коротко кажучи, лише наступні покоління німців все зрозуміли про нацизм, а примусові візити до колишніх концтаборів тут ні до чого.

І знаєте, як вийти з цієї дилеми? Дуже просто — праві й “традиціоналісти”, і “ревізіоністи”, і ще багато хто. Процес перетворення німецького суспільства був настільки довгим і складним, що він просто мусив мати кілька складових частин і пройти кілька етапів.

Щоб розібратися, як це працює, слід порівняти стан Німеччини — після Першої (1918) та Другої(1945) світових воєн — а також Росії після 1991 року. З цього стане зрозуміло, які умови необхідні для повноцінної трансформації тоталітарного суспільства в демократичне, а отже — чи є у Росії шанс на одужання.

Моя гіпотеза полягає в тому, що таке перетворення має три складові елементи, які водночас є і її етапами. Кожен наступний зумовлений, є продовженням та неможливий без попереднього, а відсутність хоча б одного з трьох означатиме крах усього процесу. Отже, це:

Правова та політична денацифікація → Відновлення економічного добробуту → Переосмислення минулого.

Слід починати з умови №0 — воєнної поразки, без якої трансформація взагалі не почнеться. Але включати її в ланцюжок я не став, тому що іноді після поразки ситуація стає ще гіршою, тож лише її недостатньо. Втім в усіх випадках досліджувана країна такої поразки зазнавала — хоч і в різний спосіб. Повноцінний розгром, капітуляцію та окупацію ми спостерігали лише 1945 року, решта — без окупації. Оскільки лише в кейсі-45 трансформація відбулася успішно, з’являється спокуса виставити окупацію обов’язковою умовою (на корись цього висновку — і ситуація з Японією).

Однак цілком ймовірно, що в нинішніх умовах заняття переможцями/миротворцями всієї території просто непотрібно — sine qua non тут володіння Москвою та ще 15 містами-мільйонниками (це вже 25% населення), АЕС та кількома воєнними базами, що геть не виглядає нереальним. Особливо, якщо конвої не влаштовуватимуть публічних страт, а роздаватимуть хліб. А кожне дрібне село нехай контролює нова місцева влада.

А от без чого справді ніяк не обійтися — так це без тієї самої політично-правової денацифікації, тобто розпуску старих і створення нових органів влади, трибуналу над злочинцями і заборони пропаганди старого режиму, перебудови ЗМІ, шкіл і вишів та, нарешті, справжньої люстрації. Все це мало відбулося в 1945-му як цілеспрямована, хоч не завжди послідовна і завершена політика. У 1918-му та 1991-му відбулося стихійне руйнування попереднього режиму і формування де-юре нових держав (революції), але старий режим не був засуджений, а його функціонери не просто повернулися на свої місця (ця проблема була і в Німеччині після 1945-го), але й відтворили старі політичні практики.

Ліберальний веймарський лад проіснував із кінця 1918 до кінця 1932 року, російська демократія існувала у повноцінному вигляді до 1993 року, а в урізаному — до 1999-го. В обох випадках головні верстви-бенефіціари попередніх режимів нікуди не поділися, а лише ненадовго причаїлися. І коли Адольф Гітлер та Владімір Путін почали сходження до влади, їм негайно підставили плече колишні фрайкорівці та чекісти (а бюрократична номенклатура взагалі продовжувала свою діяльність в обох випадках). Лише сувора заборона нацизму не дозволила колишнім нацистам його відродити, а зі сталінізмом, як ми переконалися, все вийшло навпаки.

Таким чином, тільки засудження Путіна і путінізму та заборона на пропаганду рашизму вкупі зі справжньою люстрацією дадуть Росії шанс на одужання.

Але це буде лише перший етап. Другий – це економічне відродження. І 1918-й, і 1991-й закінчилися небаченим до того часу зубожінням простого народу, і саме це безповоротно відвернуло широкі маси від ліберальних ідей. Пам’ятаєте приказку: “за комуністів було що їсти, а як прийшли демократи – нема чим с…”? Ні, я не вигадав її щойно, а реально чув в юності з вуст представників глибинного народу. І якщо в Україні працьовитість взяла зрештою гору над злиденністю, і реванш комуністів не відбувся, то у веймарській Німеччині та Росії все сталося навпаки. Переживши гіперінфляцію 1920-х та 1990-х, тамтешнє населення зневірилося у демократії та вільному ринку, і щойно настали Велика депресія і дефолт-98, як симпатії скотилися в бік диктатур. 

Натомість після 1945-го США запустили в Німеччині “план Маршала”, який дозволив відбутися там “економічному диву” (аналогічно – в Японії), незважаючи на репарації та куди сильнішу розруху, ніж у 1918-му. Багате населення взагалі значно менше прихильне до авторитаризму та імперіалізму, хоча б з тієї причини, що йому є що втрачати. Убогість теперішньої Росії, і так збільшувана щодня внаслідок війни, санкцій та корупції, після поразки проб’є дно. А значить – буде і база для економічного ресентименту. І російське суспільство знову поповзе звичною колією.

Таким чином, після дерашизації з люстрацією росіянам слід дати можливість заробити собі на пристойне життя – навіть якщо ми мріятимемо, щоб вони вічно жили у злиднях. Але тут важливо збагатити саме людей, а не державу, щоб наступний їхній президент не мав грошей на нові ракети. Для цього потрібна спеціальна міжнародна програма – наприклад, роздавати росіянами кошти від продажу нафти, оминаючи бюджет (але це не точно і взагалі потребує окремої дискусії).

І ось нарешті нове покоління, яким не керують старі чекісти, і в якого є гроші на життя, а не виживання, має пройти третій, останній етап – переосмислити минуле. Але якщо на попередніх етапах росіяни могли розраховувати на зовнішню підтримку, то цей вони мусять пройти самостійно.

Це невимовно складно – навіть в Україні декомунізація не має 100% підтримки, а пушкіністи з булгаковцями і сьогодні йдуть у контрнаступ – що вже там говорити про Росію! Але з іншого боку, цим мусять перехворіти всі народи без виключення. Гойдалки з перепохованням Франсіско Франко в Іспанії, “арабські” бунти у Франції, BLM у США та Британії – це все зведення порахунків з минулим, і ніде цей процес не протікає гладко. І зверніть увагу – жодна з цих країн не була окупована, а більшість навіть не зазнали поразок у війні, але історія все одно наздогнала їх.  У 1918-му німці не схотіли повністю прийняти свою поразку – звідси популярність ідеї “ножа у спину”, яка згодом легітимізувала нацизм та антисемітизм. Про те, що більшість росіян після 1991 року навіть і не здогадуються про необхідність визнавати провини і каятися, написано безліч текстів. Ба більше, щойно окупанти знесли в Маріуполі пам’ятний знак жертв Голодомору – настільки правда очі коле.

Німці після 1945-го пройшли довге і болюче лікування травми. Ще у 1945–1946 році про колективну вину і відповідальність нації писали такі титани, як Манн, Німьоллєр, Юнг та Ясперс. У 1953 році держава почала виплачувати репарації жертвам нацизму (переважно євреям, політичні противники майже нічого не отримали, а компенсації остарбайтерам відкладалися у дуже далеке майбутнє). Однак більшість німців продовжували закриватися від справедливої оцінки свого минулого аж до початку 1960-х. Але заборона свастики (1960), суд над Айхманом в Єрусалимі (1961) та Аушвіцькі процеси (1963-1965) зрушили справу з мертвої точки.

І хоча половина опитаних висловилася за припинення переслідування колишніх нацистів, нове покоління вже не заплющувало очі на минулі злочини. 7 грудня 1970 року канцлер Віллі Брандт став на коліна перед меморіалом у Варшавському гетто – цей вчинок викликав бурхливі дебати в Німеччині, однак переобрання Брандта за два роки показало, що зміни невідворотні. В 1970-х історію нацизму почали розглядати в школах – і багато хто з батьків був змушений говорити з дітьми про своє життя за нацистів. Сьогодні, незважаючи на помітні виступи ревізіоністів та крайніх правих, абсолютна більшість німців розділяють почуття відповідальності за діяння своїх предків, а держава продовжує переслідувати колишніх нацистів – навіть столітніх старців.

Цей етап теж є неминучим на шляху розбудови повноцінного суспільства. І якщо не пройти його – всі попередні, хай і успішні, втрачають сенс. Я не знаю, чи буде в Росії трибунал на кшталт Нюрнберзького, свій Інститут пам’яті чи аналоги південноафриканської Комісії правди і примирення. Але що їм цього не уникнути, якщо вони хочуть справжніх змін – це однозначно.

Коротко підсумую. Святих народів не буває – в минулому кожної держави є свої темні сторінки. І історична колія – циклічне відтворення сталих політичних і культурних практик – теж існує. Але вийти з неї, щоб обрати новий шлях до майбутнього – цілком реально. Потрібно спочатку заборонити тоталітарні інститути, потім подолати загальну бідність, а наостанок – порахуватися з минулим. Німеччині цього не вдалося зробити у 1918 році – і наслідком став нацизм. Зате у них все вийшло, хай довго і важко, після 1945-го. Росія не склала свій іспит 1991-го, і тому сьогодні ми маємо те, що маємо – війну. Однак після перемоги України в росіян з’явиться шанс за 30 років перемінити своє життя на краще, і лише від них залежить, чи впораються вони із цим завданням.

Бо альтернативою знову стане війна – можливо, вже остання в їхній історії. Тому що після неї там не залишиться нікого.

P.S. Незалежні Ічкерія, Татарстан, Тува та Якутія-Саха мають пройти свій шлях, відмінний від російського, але це вже окрема історія.

Сергій ГРОМЕНКО, кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я