Домой Политика Час третьої сили

Час третьої сили

166

Київ. 24 червня 2015 року (Балтійсько-Чорноморська Конфедерація). Балтійсько-Чорноморська конфедерація — альтернатива ЄС і РФ

Гібридна війна на Донбасі наочно продемонструвала про початок нового перерозподілу світу. Сполучені Штати, вимагаючи посилення міжнародних санкцій проти РФ, вже щосили розхитують стареньку Європу. Однак Брюссель, передчуваючи загрозу розпаду ЄС (через неоднозначне ставлення до Росії) обмежується лише незадоволеним бурчанням на кремлівського агресора. Що ж робити самій Україні в такій ситуації: піти назад і погодитися на членство в Митному союзі? Сподіватися, що євроінтеграція не закінчиться євроорієнтацією? Чи все-таки врахувати уроки минулого і зробити ставку на більш перспективне місце в новітній історії?

Верховенство «понять»

Чи є взагалі здоровий глузд у тому, щоб перебуваючи в умовах війни з РФ, повертатися до теми Митного союзу (МС), куди входить та ж Росія? Навряд чи в Києві чи Москві знайдеться хоча б один політик, який би ризикнув підняти цю тему на порядку денному.
Чисто з гіпотетичною точки зору можна припустити такий хід подій: в один прекрасний день Путін раптом схаменеться, перетвориться в миротворця, люб’язно поверне Крим, виведе свої війська з Донбасу і навіть накаже підготувати необхідні документи про розширення МС, тобто, Євроазійського економічного союзу (ЄАЕС). А далі? Мабуть, на цьому все й закінчиться. Адже Україна — не Росія, Порошенко — не Путін, Верховна Рада — не Держдума, як і українське суспільство — не російське. Якби сьогодні Петро Олексійович пішов назустріч «митним» побажанням Кремля, то вже завтра в Києві був би новий майдан і наш гарант повторив би долю свого попередника. На жаль, занадто багато пролито крові, занадто сильно розкручено маховик війни (в тому числі й інформаційної), щоб ось так відразу, одним розчерком пера повернути все «на круги своя».
Окрім політичних проблем існують ще юридичні та економічні. Не варто забувати, що Митний союз ЄАЕС — це не просто об’єднання п’яти членів СНД (Росії, Білорусії, Казахстану, Вірменії та Киргизії), де не застосовуються мита та обмеження економічного характеру. Мова йде про союз, в якому керуються верховенством не закону, а «понять». І, напевно, був правий американський політолог Френсіс Фукуяма: Україні не потрібен ТЗ, «побудований тільки на газі, нафті та крадіжках».
Водночас ігнорувати існування цієї «п’ятірки» Київ не може. Через погіршення співпраці з ЄАЕС України втягнута в торгівельні війни, відбувається погіршення інвестиційної, науково — технічної і виробничої кооперації з країнами союзу. Нам «світить» можливе прискорення будівництва транзитних трубопроводів в обхід української території. Вітчизняні товари витісняються з ринку МС. Під загрозою непотрібності опинилася і наша авіакосмічній галузь, де багато проектів виконуються спільно з росіянами (виробництво літаків «АН — 70» та «АН-140», запуск ракетоносіїв українського виробництва з морської платформи «Sea Launch» і космодрому Байконур).

Україна Європі друг, а не член

«Коли Європейський союз пообіцяв Україні приєднання до ЄС, це тільки сприяло посиленню напруженості в самій Україні. Україна в Євросоюз не увійде, не потрібно розповідати казки. В Україні абсолютно не той економічний рівень, щоб увійти до ЄС», — така заява ще торік прозвучала з вуст лідера французької партії «Національний фронт» Марін Ле Пен.
Підтвердженням даної позиції є і нещодавній ризький саміт «Східного партнерства», який звільнив нас від ілюзій у відносинах з Євросоюзом. Про це чітко сказав президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер: «Країни Євросоюзу не готові обговорювати питання членства України. Що стосується членства в ЄС, ми повинні чітко зазначити, що європейської перспективи для жодної з цих країн — Молдови, Грузії, України — не існує. Вони не готові. Ми не готові»… Сьогодні від Києва вимагають (увага!) провести «від 40 до 60 реформ», — таку цифру озвучив пан Йоханнес Хан (комісар з питань європейської політики сусідства і переговорів по розширенню ЄС).
Без перебільшення можна сказати, що на ризькій зустрічі ми зазнали фіаско: Європа вирішила обмежитися наданням Україні 1,8 млрд євро макрофінансової допомоги у вигляді трьох траншів по 600 млн кожен (перші два можуть надійти вже до кінця 2015 року). Це дуже маленька сума, щоб позбавити нас від загрози дефолту. У підсумку українська делегація повернулася додому з черговими обіцянками про те, що нам скасують візи до ЄС. А от коли — незрозуміло. Зате відомо інше: коли Польща вступила до ЄС, багато поляків розбіглися по країнах Європи. Українцям ці побігеньки «не світять», оскільки соціальна система ЄС більше не витримає такого потужного напливу мігрантів. Поки у нас продовжуватиметься війна і погіршуватиметься економіка, розраховувати на безвізовий режим в ЄС нам не варто. Отож, райдужних мрій практично не залишилося: на зміну єврооптимізму приходить євроскептицизм, а обіцяна євроінтеграція все більше скидається на євроорієнтацію.
На що ж може розраховувати Київ від Брюсселя? Тільки на угоду про асоціацію в ЄС, тобто на розширення зони вільної торгівлі (ЗВТ) і поступову інтеграцію України до внутрішніх ринків ЄС. Для цього ми повинні привести свою економічну систему у відповідність з європейськими нормами, оскільки головними перешкодами торгівлі з ЄС є технічні бар’єри (пов’язані з якістю нашої продукції, її характеристик). Можна, звичайно, говорити про те, що українським експортерам відкриють ринки ЄС (шляхом усунення митних зборів). Однак є маленьке «але»: дорога до Європи відкрита тільки тим вітчизняним виробникам, які працюють за євростандартами, модернізували виробництво, побудували лабораторії, отримали сертифікацію в ЄС (як, наприклад, цукерки «Рошен», українські вина і курятина).
Згідно з експертними оцінками, внаслідок підписання договору про асоціацію з ЄС замість зростання інвестицій нам загрожує масове закриття своїх підприємств і збільшення імпорту товарів із Європи. Це остаточно підірве і без того слабку національну економіку. Не секрет, що багато українських товари не здатні конкурувати з європейськими. До того ж вихід вітчизняного бізнесу на ринки ЄС жорстко обмежений квотами та європейськими нормами торгівлі (які у нас, до речі, не дотримуються).

Ідеї Липи і Пілсудського

У складні моменти своєї історії українці неодноразово поверталися до ідеї Балтійсько-Чорноморської конфедерації (БЧК). Наприклад, у минулому столітті український публіцист Юрій Липа присвятив цій темі кілька праць, зокрема «Призначення України» і «Чорноморська доктрина». Він уперше визначив нашу стратегічну вісь (північ-південь), важливість геополітичного положення і велику роль Чорноморського регіону. Ця ідея перегукується з «Міжмор’ям» польського маршала Пілсудського — проектом конфедеративного держави, яка повинна була розтягнутися від Чорного й Адріатичного морів аж до Балтійського.
І Липа, і Пілсудський виявилися праві: після невдалого «ривка на Захід», вчиненого після розпаду СРСР, нам волею-неволею потрібно переорієнтуватися на інтеграцію до БЧК. Цей союз міг би стати альтернативою не тільки МС, а й навіть ЄС. До речі, ще на зорі незалежності в Києві була створена так звана «Ліга партій країн міжмор’я», яка повинна була генерувати ідею Балто-Чорноморського альянсу: він міг би стати «своєрідним модулем між Європою та Азією» (згідно із заявою політолога та економіста Олега Соскіна). У 1999 році за ініціативи Президента Леоніда Кучми пройшов Балтійсько-Чорноморський форум, який створив умови для реалізації декількох транспортних проектів. Тоді мова йшла про транзит енергоносіїв як важливого геополітичного фактору України (його розглядали в якості посилення нашого впливу не тільки на Балтиці і Чорному морі, а й у всій Європі). Втілити ці задуми намагалися за допомогою ГУУАМ (Грузії, України, Узбекистану, Вірменії та Молдови), щоб прокласти стратегічний транснаціональний Євразійський нафтотранспортний коридор (ЄАНТК). На жаль, через протидію РФ цей план не вдався.
Внаслідок помаранчевої революції-2004 представники ГУАМ (після відходу Узбекистану), разом з Литвою та Румунією домовилися «просувати демократію від Балтики до Чорного моря». Вони підписали заяву про створення Співтовариства демократичного вибору — своєрідного фундаменту для зміцнення балтійсько-чорноморського співробітництва. Сьогодні перед нашою країною знову стоїть питання про пошук власного шляху розвитку. Для цього доведеться робити ставку на своїх союзників. У першу чергу, заручитися підтримкою Варшави. Новообраний президент Польщі Анджей Дуда вже висловився проти того, «щоб Росія проковтнула України по шматочках». Очевидно, на українському «фронті» він проводитиме лінію, яку раніше підтримували Лех Валенса, Александер Кваснєвський, Лех Качинський і Броніслав Коморовський — максимально тісні і приязні стосунки між нашими країнами.
Ще один потенційний союзник України — Литва, погляди якої (як і Польщі) звернені до славного періоду Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої. До цієї теми небайдужі і в країні «бацьки»: ще в 90-і роки найбільша партія «Білоруський народний фронт» (БНФ) заявила про необхідність створення Балтійсько-Чорноморського союзу. Відповідно до цієї ідеї (проголошеної лідером БНФ Станіславом Гусаком), Європа теж зацікавлена в існуванні на західному кордоні Росії міжнародного утворення, що нагадуватиме санітарну зону: з одного боку, це вже не РФ, з іншого боку, — ще не Європа, а нейтральна смуга, яка простягнеться від Балтійського до Чорного моря (від Курської коси до Криму).
До цього процесу «підтягується» і Грузія. І не сама, а з вельми перспективним проектом «Південного газового коридору» (з яким вона виконуватиме роль стратегічного транзитного партнера). Йдеться про маршрут поставок енергоносіїв із Каспійського регіону до Європи (через Туреччину, Болгарію, Румунію, Угорщину та Австрію). Його протяжність — 3500 км, а загальна вартість — близько 45 млрд доларів. Даний коридор повинен забезпечити зв’язок між газовим ринком Євросоюзу і газовими постачальниками (Азербайджаном, Туркменістаном, Іраком, Іраном та Єгиптом), які теж зацікавлені в розширенні своїх ринків збуту шляхом прокладки майбутніх маршрутів через Чорне море і Східне Середземномор’я. Також варто згадати про роль Норвегії (адже ми щодобово отримуємо 12-15 млн кубометрів норвезького газу через словацький газовий коридор) та Швеції, яка ще в лютому-2015 заявила про готовність всебічно сприяти реалізації проектів з енергоефективності та енергозбереження в Україні. Загалом, можна говорити про необхідність створення міцної енергетичної безпеки для нового союзу — БЧК. Йдеться про країни, розташованих на узбережжі двох морів і пов’язаних між собою Середземкою (внутрішнім морем Атлантики), де «прописано» понад 20 держав. Таким чином, БЧК охоплює колосальні природні та людські ресурси, пов’язані з Атлантикою, Європою. Азією та Африкою.
Зрозуміло, на теренах БЧК повинні «царювати» ринкові відносини, верховенство права і демократія. Тільки такий союз може не тільки стати шляхом «із варяг у греки», а й уберегти нас від зовнішньої агресії, гарантувати мир і безпеку. І не тільки в Україні …

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь