Юліан Стеблівський
З існуючої соціально-економічної ситуації українські політики намагаються витиснути максимум політичних дивідендів. Головною умовою успіху в першу чергу виступає близькість певних діячів до народу. На імідж впливає відчуженість від влади, ідеологія, а в деяких випадках навіть походження лідерів. Схоже, що Віктор Янукович зараз претендує на роль провідного опозиціонера, намагаючись відповідати усім вищенаведеним критеріям. Партія Регіонів переконує, що її представництво у владі сьогодні незначне і впливу на українську політику вона не справляє. Походження лідера партії з промислового регіону дозволяє стверджувати, що йому найбільше близькі інтереси трудового люду. А з недавніх пір його партія обзавелась політичною ідеологією. Партія розпочала кампанію проти своїх політичних опонентів, використовуючи риторику лівих сил.
Партія Регіонів тривалий час була партією лідерського типу. В суспільній свідомості асоціювалась із особистими якостями Віктора Федоровича Януковича, як реальними, так і набутими в медіа-просторі. Напівкримінальна зовнішність депутатів нагадувала масам про епоху „кучмізму” з усіма її недоліками та досягненнями. Однак на сьогодні сила, що переманила на свій бік олігархів з великої літери, претендує на представництво інтересів широкої частини суспільства. Йдеться про робітників, пенсіонерів та безробітних. Саме з метою впливу на ці прошарки ПР всіляко підкреслює, що з недавніх пір вона стоїть на позиціях лівого центризму.
Першими акціями на захист трудового люду від „помаранчевої чуми” стали мітинги в різних областях України 27 березня. Віктор Федорович виступив перед своїми столичними прихильниками. У своїй промові він згадав про загострення економічної ситуації в країні, зростання безробіття, “порожні обіцянки”, а також корупцію у правоохоронній та судовій системах України. Про порятунок малого та середнього бізнесу, на відміну від більшості популістів, Янукович мовчав. Він заявив, що „народ має об’єднатися і повалити помаранчеву владу”. Обриси запропонованої альтернативи зрозумілі. „Партія регіонів за підтримки народу готова узяти відповідальність за державу. Ми завжди уміли швидко і ефективно вирішувати найскладніші проблеми. Ми маємо чітку і конкретну антикризову програму і готові виконувати її з непохитною рішучістю”, – сказав пан Янукович.
На акції в Києві було проанонсовано участь 15 тисяч „регіоналів”, натомість на Майдані з’явились лише близько 5 тисяч. В той же час не варто недооцінювати потенціал прихильників Януковича у областях. Політика загравання із знедоленими допомогла цій силі зібрати на акціях з аналогічними вимогами значну кількість мітингуючих в Харківській (близько 30 тис.), Донецькій (20 тис.) та Луганській (10 тис.) областях. Експерти прогнозують, що за умов роз’єднаності центральної влади, кілька десятків тисяч чоловік було б достатньо, щоб розпочати безстрокову акцію протесту і паралізувати діяльність уряду. Однак пан Янукович має намір використати протести лише як погрозу для конкурентів у переддень президентських виборів.
Поворот „на ліво” мав місце ще після ХІ з’їзду партії у квітні 2008 року, але саме зараз ПР підкреслює свою політичну орієнтацію, напевно очікуючи очолити „весняний наступ трудящих”, про який все частіше говорять у ЗМІ. Цікаво, яким чином партія великого капіталу зуміла прийти саме до лівоцентристської ідеології? Полівішання було озвучено тодішнім регіоналом Тарасом Чорноволом у 2008 році: „Ми вирішили чітко сформулювати тезу щодо ідеологічного спрямування Партії регіонів. У світі є дуже впливові партії, які не вписуються в чітке розмежування на ліві — праві. Це тільки у нас постійно доводять, що третього не дано — досі живемо за марксизмом. «Регіони» обрали лівоцентризм, за якого держава, по–перше, бере на себе максимальну відповідальність за соціальну політику, а по–друге, зберігає за собою певні важелі впливу на економічні процеси — не прямого, але суттєвого. Так як у Швеції: через регулювання податків, державного замовлення, бюджетних вливань тощо. Це дві основи, які відповідають європейському соціалізму. До речі, показово, що у нас на з’їзді буде делегація Європейської соціалістичної партії, про приєднання до якої ми будемо вести мову”. Водночас пан Чорновіл, що на той час очолював „правоцентристське крило” партії, заявив, що з терміном „лівоцентризм” можна миритись, оскільки „європейський соціалізм усе одно значно правіший, аніж українські ліберали”. Тому до формального компромісу прийшли швидко.
Цікаво те, що через кілька років після „Помаранчевої революції”, коли в суспільстві ще зберігалась симпатія до лібералізму, нардеп від ПР Борис Колесников заявляв: „Партія регіонів – партія демократичного толку. Відповідно, вона буде просувати ліберальні ідеї в економіці”. В тому ж інтерв’ю він відзначив, що його партії зав’язуються хороші відносини з британськими консерваторами. Останні завжди славились, як безкомпромісні прихильники приватизації та обмеження трудових прав. «Ліберальна партія не має шансів на успіх у відносно бідній країні, де більшість жителів – це найняті робітники», – зауважив свого часу директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимир Малинкович. Пізніше регіонали врахували цю тезу, просякнуту духом макіавеллівського вчення.
Нещодавно Комуністична партія України в особі нардепа Алли Александровської зробила заяву про те, що „майданна показуха регіоналів є лише ширмою для прикриття олігархічної сутності партії”. Звісно, критика Партії Януковича пов’язана з тим, що останні здійснюють нахабну інтервенцію на традиційне електоральне поле комуністів. Однак і в словах комуністів є доля правди.
Якщо порівняти загалновідомі факти, можна усвідомити діаметральну протилежність інтересів трудівників і його „авангарду” у вигляді ПР. По-перше, на сході та півдні України, де партія має найбільшу підтримку, власники більшості підприємств якраз належать до ПР. Особи, безпосередньо винні у масових скороченнях та урізаннях зарплат, спрямовують гнів народу проти політичних конкурентів. „Опікуни робітничого класу” як вогню бояться об’єднань працівників у незалежні профспілки. Нерідко людей виводять на мітинги, шантажуючи звільненнями.
Нардеп від ПР Василь Хара – автор останнього проекту Трудового кодексу, що викликав безліч зауважень з боку незалежних експертів та активістів профспілок. Норми неприйнятого по цей день кодексу передбачали, зокрема, право роботодавця самостійно затверджувати правила внутрішнього трудового розпорядку, спрощену процедуру звільнення та зменшений обсяг прав профспілок. Пан Хара залишається духовним і формальним лідером Федерації профспілок України, осередки якої часто називають додатком до адміністрації роботодавця. Колега В. Хари по партії Михайло Папієв вважає, що неможливість повноцінного соціального діалогу між працівниками і роботодавцями пояснюється саме неприйняттям вищевказаного Трудового кодексу. Певно, під «діалогом» там розуміють розлогу промову власника, на який трудящі мають від повідати «так, пане». Інше ж бо не передбачає закон, що свідомо обмежує права професійних спілок.
Наступне „обличчя партії” – Олександр Олійник, лідер Білоцерківського осередку Партії Регіонів і власник Херсонського машинобудівного заводу. „Прославився” тим, що довів Херсонський завод до банкрутства, заборгував гроші трудовому колективу і навіть використовував осіб „спортивної національностіі”, щоб зупинити робітничі виступи. „Ефективний власник” зрозумів, що найняти півсотні бойовиків буде економніше, аніж виплатити борги із заробітної плати. Доведені до відчаю працівники були змушені зайняти підприємство і утримувати його до виконання справедливих вимог, однак О. Олійник силою вигнав робітників із заводу.
Представники Партії Регіонів несуть повну відповідальність за ситуацію в Україні, адже саме під контролем цієї сили знаходиться економіка і влада на місцях і в центральних органах. Тому формальний „ребрендинг” не може стати виправданням партії в очах мільйонів громадян, які відчули на собі страшні наслідки кризи і скоро мають виплеснути свій гнів на вулиці.
