додому Філософія АПОЛІТИЧНІСТЬ

АПОЛІТИЧНІСТЬ

28

Суспільство знай радить і нагадує своїм поетам, філософам та історикам стерегтися політичних пристрастей і тенденцій. Далебі, їм годі досягти у своїх творах універсальної істини й чистої людяності, не подолавши тих партикулярних пристрастей і тенденцій, що їх поважно узагальнюють словом «політика». Також неможливо в акті спозирання вічного потойбіч партикулярних практичних інтересів надавати перевагу та сприяти будь-якому з них; або ж можливо лише на позір, завдяки більш-менш вправному ошуканству, яке хоч подеколи й відповідає цілям політика, проте змусить зашарітися від сорому будь-кого, хто шанує невинність прекрасного та істинного і відчуває, що факт [такого ошуканства] або ж [самий лише] натяк на нього ображає моральну гідність і загрожує самим підвалинам його власного кращого життя.

А так званий поет, філософ чи історик, якщо пристає на цю гру позірностей і дає раду такому ошуканству, є вже не тим, за кого себе видає, а і собі стає політиком, ба більше — прислужником політиків, і йому годі уникнути докорів сумління і суперечності зі своїм гаданим вільнодумством, з ділом, яке він брався справляти, та з імпліцитною обітницею, що він її дав самому собі й суспільству, — виконувати власний обов’язок.

За винятком того випадку (на який, утім, треба зважати, бо «лави дурнів нескінченні») до певної міри невинної дурості, яка не відає, що коїть, такі переступи завжди засадничо вмотивовані користю чи зиском, побоюванням збитків і сподіванням здобути внаслідок цього якусь перевагу.

Отож стикнувшись із такими витворами псевдомистецтва і псевдонауки, завжди можна з певністю поцікавитися в їхніх авторів: «Що ви за це отримали? Скільки вам заплатили?» Філософ, історик, поет не просить і не отримує, тож йому годі дати щось навзамін; він пускає свою золоту стрілу в сонце, милується, втішається і нічого більше не воліє, або ж воліє лише одного: аби інші втішалися [разом] із ним і пускали такі ж сяйні стріли. 

-ads-

Інша порада або ж заклик суспільства до власних плекачів прекрасного та істинного [полягає в тому, аби] вони — як практичні особи — утримувались від політичної діяльності, або ж принаймні не важили на важливу чи провідну в ній роль. Існує відмінність, ба навіть, здається, суперечність між настановами і здатностями, які належить плекати, і досвідами, які належить набувати в одній та іншій царині: плекачі прекрасного та істинного устосовують ідеї та опікуються образами, тоді як політики наставляють, впорядковують і протиставляють людей, пристрасті й інтереси. Отож сила одних є [водночас] слабкістю інших.

Від людини споглядання й роздумів, втягнутої у розпал політичної боротьби, мало користі, а подеколи вона може завдати якоїсь шкоди. І в кожному разі та незначна користь не здатна компенсувати суспільству збитки від того, що цю людину відірвано від праці, до якої її покликано від народження і якої її навчено. Ця друга порада (або заклик) не має абсолютного характеру першої, адже люди споглядання й роздумів є не абстрактними духами, які [лишень] споглядають і роздумують, а людьми, і хоч їхнє життя засадничо спрямоване на їхні твори, у них його не вичерпано.

Крім того, суспільство і держава самі вважають їх своїми членами та громадянами, звертаються до них по допомогу в часи війни та миру і в такий спосіб спонукають їх певною мірою брати участь у політичних дискусіях і суперечках і поділятися на різні активні партії, хай навіть ця участь пересічна чи обмежується діяльністю, до якої вони надто придатні, — словом або «чорнильною працею»[1], як казав монсеньор Лудовіко (якому, між іншим, доводилося при цьому врядувати Ґарфаньяною). Себто [йдеться] аж ніяк не про псевдопоезію чи псевдонауку, які були би негідною справою, а лише про поважну і розважливу політичну публіцистику.

Проте, можливо, ця перша абсолютна порада, яка перешкоджає забрудненню мистецьких і наукових творів політикою, та друга, відносна, [яка закликає] обмежити власну участь у політичному процесі, воліють прищепити тим людям байдужість до політики, аполітичність? І чи можуть вони, зі свого боку, пристати на це останнє прохання й задовольнити його? Щоби мати змогу задовольнити її, їм довелося би виключити з царини власних інтересів одну з форм життя — політику, — відокремивши її від решти, з якими вона органічно пов’язана.

Проте людина як ціле зосереджує у своїй душі цікавість до всіх форм життя, і до всіх цих форм лежить її серце; філософ та історик досліджують їх в усіх їхніх зв’язках і в їхній живій діалектиці, а поет проживає й відтворює повноту цього життя. Якби вони викоренили одну з цих форм, якби їхня душа відчужилась від неї, то й решта [форм] внаслідок такого спотворення змарніла би у їхніх очах і згаснула би у їхньому серці. Любов до людської істоти, почуття до родини й дітей — це водночас перейнятість суспільним, моральним і політичним середовищем, у якому живуть наші близькі й ми самі.

Якщо ж колись у вирі пристрасті і випадає марно втекти від котроїсь із тих форм і — як у нашому випадку — спекатися політики, ця ж таки сила відрази є [насправді] цікавістю, а не незацікавленістю й увиразнює саме те, від чого хотілося би втекти. Так само й заперечення, хибно застосоване філософом до котроїсь із форм, у тому ж акті виявляє себе її ствердженням; і поет, який співає за омріяний упокій політики, насправді нею одержимий; і в пастуха Ермінії у його самітницькій оселі поміж дерев і струмків незмінно снуються в голові «придворні інтриги»[2]. Отож годі позбутися цікавості до політики, інакше як заразом утративши цікавість і до решти царин життя, що було б уже не просто аполітичністю, а тотальною апатією.

А втім, тотальна апатія — це смерть, зокрема, смерть фантазії й думки, поезії й філософії, матерія яких — не що інше, як пристрасті життя, які одні лише й спонукають до фантазування, визначення ідей, встановлення історичних істин і, зрештою, — щоправда, опосередкованіше — конструювання наукових понять і математичних схем. Пристрасті і скорбота. «Ах, зі скорботи постає, народжується пісня італійська»[3], — палко промовляв Леопарді; і ця скорбота, що наснажує думки не гірше від пісень, — не дріб’язкове егоїстичне страждання, яке упосліджує, а туга і скорбота за суспільством і за людством.

Справді, теоретичні акти уявлення й розуміння підпорядковують собі пристрасті саме тому, що знижують їх до [своєї] матерії. Проте підпорядковувати собі пристрасті чи вивищуватись над ними — не означає їх позбутися, а, навпаки, інтерналізувати й приборкати: не позбутися цікавості до них, а аж так зацікавитись, щоби привласнити їх. Справді-бо, цей заклик чи порада покликані заохочувати не так аполітичність, як, влучніше сказати б, симполітичність — таку ж цікавість до політики, як і кожної іншої царини людського життя, проте не задля продукування кепської пропагандистської поезії, філософії чи історіографії і не задля практичної політичної діяльності, до якої ці автори не покликані, а виключно для того, аби передати чистій поезії, філософії та історіографії енергію цього почуття.

Це було б неможливо без тієї енергії почуття — якби дух поета, філософа та історика був байдужим, себто порожнім. Влучність цього тлумачення підтверджує зневага суспільства до направду аполітичних письменників, яких воно називає віршомазами, самими лише книжниками, тупими естетами, млявими компіляторами ідей, педантичними філософами, які орудують блідими виснаженими поняттями, та обдаровує усякими іншими подібними компліментами.

Її також підтверджують закиди в декадентському характері тих історичних епох, коли переважають письменники саме такого штибу, а політичні чи «симполітичні» автори є рідкісними й майже унікальними винятками, як це було в Італії за доби Контрреформації чи XVII століття. З цього, як мені здалося, доцільного міркування [можна зробити] такий висновок. Коли письменник серйозної думки чи поет щирого почуття заявляє вам, як часто випадає чути: «Я насправді аполітичний», — вам варто заперечити йому: «Ви погано себе знаєте».

А коли з цією ж таки заявою виступає поет, якому бракує почуття, а отже — справжньої фантазії; філософ та історик, яким бракує внутрішнього патосу, а тому й здатності проникнути в людську реальність; безплідний комбінатор форм і формул, то їм варто відповісти навпаки: «Ви дуже добре себе знаєте!». 

[1] Лудовіко Аріосто, «Несамовитий Орландо», пісня І. 
[2] Торквато Тассо, «Звільнений Єрусалим», пісня VII. 
[3] Джакомо Леопарді, «До Анджело Май». 

Автор: Бенедетто Кроче, філософ

Переклав з італійської Віктор Чорний

Перекладено з видання: Croce, B. La mia filosofia. Milano: Adelphi, 1993

Джерело: Kontur

попередня статтяНАВІЩО РОСІЯ ПІДПАЛЮЄ ПРИДНІСТРОВ’Я ТА МОЛДОВУ 
наступна статтяВІЙНА В УКРАЇНІ, 25-26 КВІТНЯ 2022 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я