Де пролягає шлях між згубою ідеологій і згубою математичних абстракцій
Карл Поппер, критикуючи у творі «Відкрите суспільство і його вороги» філософію оракулів, забув додати Піфагора до Платона, Геґеля і Маркса. Він просто не зробив ще один крок. Він не перейшов від критики ідей до критики чисел. І це зрозуміло. Він боровся проти підпорядкування реального життя окремих людей, спільнот і суспільств загальним ідеям, що призвело до виникнення таких жахливих тоталітарних режимів, як комунізм, нацизм і фашизм. Життя розмаїте, ідеї тотальні. У формаліні ідей гине подих життя.
Антидотом до отрути примарних ідей мав стати прозорий світ чисел. Калькуляція замість ідеології, інженери замість оракулів. Не треба прагнути «світлого майбутнього», бо таке прагнення може зробити це омріяне «світле майбутнє» геть темним або взагалі неможливим. Прагнеш світлого майбутнього для своїх дітей – додай трохи світла до власного буття. Прагнеш світла – вкрути лампочку у своєму домі, а не патякай про вселенське світло або природне світло розуму. Хочеш знати, як працює лампочка, – вчи фізику та математику.
Та лампочка – то не світло, а математичне природознавство – це не світ, а лише його модель. На позір здоровий прагматизм здолав би хворобливий ідеалізм, якби сам не був лише його черговою реінкарнацією. Платон намагався підпорядкувати речі ідеям, але задовго до нього Піфагор уже спробував підпорядкувати й речі, й ідеї числам. І тепер, коли ми зневірилися в усіх ідеях, ми повірили в числа. Тож ми стоїмо на порозі нового тоталітаризму – тоталітаризму чисел, а не ідей. Тоталітаризм чисел потужніший за тоталітаризм ідей. Ідеї можна критикувати, числа – ні.
А найжахливіше те, що найвправніші та найогидніші маніпулятори сучасності вже цим користаються. Дехто з них каже нам, що ідеї нічого не важать, бо важливо лише те, скільки людей їх підтримає, а дехто – що числа нічого не важать, бо прекрасні ідеї доступні небагатьом. І те, і те небезпечно для нас.
Насправді, математичне природознавство – це потужний інструмент, який може удосконалити життя людства, врятувати від жахливих хвороб, убезпечити від природних катастроф і зрештою вивести людство за межі планети, яка породила нас, але може стати для нас замалою. Криза виникає тоді, коли ми починаємо сприймати інструмент дослідження реальності за саму реальність, модель світу – за сам світ.
Про це на початку ХХ століття писав Едмунд Гуссерль у творі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». Він убачав особливість європейської цивілізації в її специфічному телосі, або меті, яка була сформована за доби Античності. Мета нашої цивілізації полягає в тому, щоби узгодити життя з вимогами розуму. Це джерело нашої раціональності, що якнайкраще втілюється в системі наук. Та в процесі розвитку наших наук відбулася дуже важлива подія, яка, з одного боку, зумовила його потужне пришвидшення, а з другого – призвела до непомітного відхилення від вектора, спрямованого до цієї мети.
Гуссерль називає цю подію математизацією природи та пов’язує її насамперед із Ґалілео Ґалілеєм. На думку Гуссерля, саме Ґалілею чи не найпершому в історії людства спало на думку звести розмаїті якості нашого світу до кількісних співвідношень, які можна виразити математичними формулами. Ця геніальна ідея уможливила створення сучасного математичного природознавства та в такий спосіб сприяла бурхливому розвитку наших наук.
Утім, це водночас призвело до підміни нашого розмаїтого життєсвіту його математичними моделями, що дедалі більше віддаляло наші науки від життєсвіту, а отже, перешкоджало реалізації телосу європейської цивілізації, тобто узгодженню життя з вимогами розуму. Розум у гонитві за раціональними поясненнями світу поступово втрачає зв’язок із самим світом, непомітно для себе підміняючи його власними пояснювальними моделями. Саме це, на думку Гуссерля, і призводить до кризи європейських наук, а відтак і до кризи всієї європейської цивілізації. Гуссерль поставив цей діагноз нашій цивілізації у 1930-х роках, між двома світовими війнами.
Здавалося, бурхливий плин людської історії з усіма жахами Другої світової війни відсунув цей діагноз на марґінес філософських розвідок. Інфернальна ірраціональність масових злочинів нацизму, фашизму та комунізму змусила нас вкотре в нашій історії звернутися до розуму в пошуках порятунку. Зокрема із цього й постає згадана Попперова критика філософії оракулів. Та початок нового століття в геть неочікуваний спосіб знову нагадав нам про діагноз Гуссерля.
Одним із початків ХХІ століття – а в людській історії будь-що завжди має не один, а багато початків, – були катастрофічні події 11 вересня 2001 року. Жахливою візуалізацією цієї дати назавжди залишиться падіння двох хмарочосів у Нью-Йорку від терористичної атаки з неба, що спричинила загибель тисяч мирних людей. Сучасний німецький композитор Карлгайнц Штокгаузен в одному зі своїх інтерв’ю влучно назвав цю подію «найкращим витвором мистецтва диявола». Зло вкотре увійшло до нашого світу.
У ті трагічні дні не бракувало різноманітних соціальних, політичних, економічних, релігійних та інших пояснень цієї жасної події. Та всі вони оминали увагою один кричущий і лячний аспект цієї катастрофи: у світі, в якому існує зброя масового знищення, було знищено велику кількість людей без застосування жодної зброї. Терористи безжально, зухвало та цинічно використали мирні комфортабельні авіалайнери цивільної авіації як нищівну зброю. У світлі цієї події питання про моральну відповідальність науковців за власні створіння набуло нового звучання. Науковці, які досліджували ядерну енергію, бодай розуміли можливі небезпечні наслідки власних досліджень.
Натомість розробники сучасних цивільних літаків, які спиралися на новітні наукові відкриття, не могли передбачити такого жахливого застосування власних витворів. Наші науки настільки віддалилася від нашого життєсвіту, що найобдарованіші науковці стали нездатні навіть уявити можливий руйнівний вплив власних досліджень і розробок на наше життя в цьому світі. Розум, утративши зв’язок із життям, яке мав упорядкувати, перетворився з дбайливого пастуха буття на небезпечного руйнівника людського існування. Математичні моделі світу заступили сам світ. Числа стали небезпечними. Математика перетворилася на загрозу.
На тлі цього повільно відновлюється печерний ідеалізм Платонового ґатунку. Інтелектуальний маятник людства вкотре хитнувся від чисел до ідей. Замість повернутися до життя, велика кількість людей повернулися до ідей – химерних, звабливих, згубних.
Одною з найнебезпечніших і найпримітивніших ідей сучасності є так званий «русскій мір» – жахливий ідеологічний покруч, псевдодуховний наркотик для упосліджених рабів, які не можуть дати собі ради на власній землі, побудувавши в себе вдома гармонійне та справедливе суспільство, і натомість намагаються компенсувати власну ницість дурнуватими уявленнями про власну велич. Ці уявлення породжують агресивну ксенофобію та штовхають їх на злочини проти людяності. Цивілізоване людство очікувано відповідає страхом, презирством й ізоляцією чумного бараку історії на ім’я Росія. Що своєю чергою підвищує градус російської шовністичної ксенофобії. Пекельне коло замикається. Як його розірвати?
Задля розв’язання проблеми насамперед треба її тверезо усвідомити. А для цього явна більшість представників вільного цивілізованого світу має протверезіти від дії отруйних міазмів російського світу смерті, що розтікаються по всіх усюдах різноманітними інформаційними каналами, які створила ця недоімперія: від зухвалих, бундючних, хамських і безграмотних промов російських політиків і примітивної та брехливої пропаганди, що поширюється через російські медіаресурси, до белькотіння російських «інтелектуальних лібералів» чи то пак «ліберальних інтелектуалів» про так звану «велику» російську культуру, яка насправді від початку була просякнута ксенофобією і шовінізмом.
Протверезівши від звабливого інформаційного пійла, виготовленого в Росії, можна спробувати замислитися над глибшими причинами світової кризи, над тим, які глобальні сюжети криються в сучасній міжнародній політичній ситуації, коли знавіснілий кремлівський диктатор дійшов у своїй антилюдяній риториці до погроз влаштувати ядерний апокаліпсис.
Сьогодні життя людства підважено, бо підважено саме поняття людства. Ми лише нещодавно усвідомили себе як певну єдність. Цьому сприяло багато чинників. Насамперед це географічні відкриття інших континентів із людьми, котрі їх населяють. «Ефект Колумба» полягає зокрема в тому, що зустріч різних людських рас спочатку породила відчуття відмінності, але поволі вчить нас усіх відчувати спільність. Розвиток сучасної біології навчив нас тому, що всі ми належимо до одного біологічного виду, а расизм, який ще нещодавно був не лише політичною ідеологією, а й науковою доктриною, став не тільки аморальним пересудом, а й забобонним невіглаством. Злочини нацизму наочно показали нам, до якої антропологічної катастрофи може призвести таке невігластво й імморалізм.
Глобальний ринок поєднав усе людство незліченними ланцюгами виробництва, торгівлі, логістики. Інформаційні технології створили спільний інформаційний простір, і завдяки інтернету дистанція між людьми в найвіддаленіших куточках світу може зникнути завдяки одному кліку. Глобалізація об’єднала нас і спільними небезпеками. Маючи зброю масового знищення, ми вперше в історії людства можемо знищити все людство. Масові захворювання, які раніше вбивали людей лише на окремих територіях, сьогодні швидко можуть перетворитися на пандемії, що загрожують людям у всьому світі. Паралельно та у зв’язку з усіма цими процесами формувалася філософська антропологія як універсальне вчення про людину.
Усі люди мають одну людську природу. Та яку? Залежно від відповіді на це філософсько-антропологічне питання постають різні концепції побудови людських суспільств і загального устрою людства в цілому, тобто різні варіанти політичної філософії та геополітики. У сучасному світі ми стикаємося вже не так із конкуренцією різних політичних ідеологій, як із протистоянням різних філософських антропологій.
Зрештою стає зрозумілим, що й різні ідеології є лише зовнішньополітичними проявами різних уявлень про людину. Говорячи про кінець історії, Френсіс Фукуяма мав рацію лише в тому разі, якщо розуміти під цим кінець протистояння ідеологій. Утім, це лише кінець історії ідеологій, натомість людська історія триває і надалі. У цій історії перед нами постають глобальні візії того, чим є людина.
Дуже спрощено, можна говорити про дві такі глобальні візії. Згідно з однією, неусувною характеристикою людської природи є свобода. Кожна людина вільна від народження і має природне право на життя, самоствердження та гідність. Це водночас означає, що реалізація цих прав кожної окремої людини залежить від можливості реалізації аналогічних прав усіх людей. Не можна бути вільним і гідним серед упосліджених рабів. Це є головними засадами ліберально-демократичної політичної системи.
Право на свободу та гідність окремого індивіда, на перший погляд, протистоїть праву різноманітних людських спільнот (етнічних, культурних, релігійних тощо) на збереження власної ідентичності, адже заради цього, мовляв, треба підкорити індивіда спільноті, розчинити його в ній, що з необхідністю веде до нехтування правами окремого індивіда заради збереження спільноти. Утім, справжня людська індивідуальність може зреалізуватися лише в спільноті з іншими людьми, або, точніше, в різних спільнотах, найзагальнішою з яких є людство як спільнота всіх людей. Ба більше, у сучасному вільному світі дедалі зростає усвідомлення того, що йдеться не лише про забезпечення прав сучасників, а також про піклування про права наступних поколінь.
Тому такою важливою стає екологічна проблематика, в якій на перший план виходить завдання забезпечити умови гідного й вільного життя на планеті для нащадків. А зробити це можливо лише в масштабі всього людства. Поодинокі країни навіть із найрозвинутішими технологіями та справедливими соціальними системами не здатні на це. Тож саме така антропологічна концепція уможливлює як гідне й вільне життя кожної окремої людини, так і процвітання всього людства як найширшої спільноти всіх людей, умовою чого є збереження життя як такого, а це змушує нас нарешті збагнути, що розум не так законодавець життя, як його слуга. Усі наші розвинуті та вишукані технології, побудовані на потужному поступі точного математичного природознавства, мають служити збереженню та покращенню життя всього людства, аби не перетворитися на жахливих монстрів, які здатні знищити і нас самих, і планету, на якій ми живемо. Це те, чого ми маємо прагнути, але цьому на заваді стоїть інша візія того, чим є людина.
Відповідно до другої візії, людина не є самоцінним індивідом, що має свободу, гідність і права, а є частиною чогось більшого – класу, етносу, раси, нації, держави, людства, природи, містичної ієрархії, а чи ледь помітним елементом глобального історичного або природного процесу, миттєвим спалахом енергетичних потоків, необов’язковим фрагментом споконвічного плину перероджень і перетворень неживого на живе та навспак. Будь-яке із цих пояснень людини призводить до дегуманізації як окремих осіб, так і людства загалом. І будь-яке з них настільки спокусливе, наскільки й небезпечне.
Кожне з них видається таким правдоподібним, що доволі швидко домінація бодай одного з них породила б таку соціально-політичну та геополітичну конфігурацію, яка притьмом чи повільно знищила б нас, якби ці пояснення не суперечили одне одному. Політичні режими, що спираються на такі пояснення природи людини, використовують наші технологічні винаходи не для забезпечення свободи, гідності та добробуту кожної людини й не заради мирного співіснування всіх людських націй. У них інші цілі.
Високі технології в їхніх руках – це потужна зброя, що здатна залякати, та засоби контролю над людьми, що обмежують їхню свободу. Математика тут стає інструментом поневолення. Водночас часто-густо ідеологи такої системи кричать про те, що наука є ворогом людства. Вони грають у жахливу гру. Використовують здобутки людства проти людей і водночас кричать про згубність цих здобутків. Авжеж, вони знаються на жахливих оборудках.
Ці дві системи поглядів протистоять одна одній, зумовлюючи не лише наші теоретичні уявлення, а також політичні практики, а зрештою, наше розуміння того, чим є наше життя. Тому правий Тімоті Снайдер, коли пише: «Російське вторгнення в Україну – це зіткнення уявлень про те, що таке політика, суспільство та життя». У російській війні проти України та проти всього вільного цивілізованого світу йдеться не так про території та кордони, як про конкуренцію різних моделей людського існування.
Та розглядаючи й порівнюючи ці моделі, насамперед не варто забувати, що вони – це продукти нашої спільної людської уяви, завдяки яким ми пояснюємо світ і наше місце в ньому. А ми вже бачили, що моделі можуть бути корисними й помічними. Небезпека постає лише тоді, коли ми сприймаємо якусь модель світу за сам світ. Жах «російського світу» полягає не в тому, що він «російський», а в тому, що він прагне бути всім світом. Тотальність згубна, розмаїтість рятівна. Лише в розмаїтому світі кожна людина має цінність, свободу та гідність.
Утім, уявлення про самоцінність, гідність і свободу кожної людини також можна розглядати як продукт людської уяви. Та навіть якщо це так, антидот свободи в ньому запобігає поширенню токсинів тоталітаризму, коли одна модель визнається універсально правильною і заступає увесь світ. Бо насправді вільна людина визнає право на свободу інших, а отже, право мати відмінне від неї розуміння світу.
Тож наразі уявлення про людську самоцінність, гідність і свободу – це чи не єдиний такий продукт спільної уяви, що уможливлює наше спільне виживання, а отже, і подальше функціонування нашої спільної уяви, яка згодом може подарувати нам нові образи світу. І я знаю, що, як і завжди, багато з них, попри їхню привабливість, а може, саме через неї, виявляться згубними, але водночас сподіваюся, що бодай один із них вкотре подарує нам і нашому світу надію на порятунок.
Джерело: Тиждень
