Після повернення з відпочинку Том Купер підготував ґрунтовний огляд подій першої половини серпня. В даному звіті, попри критику ЗСУ, яку він заявляє на початку тексту, Купер високо оцінює роботу українців із забезпечення логістики, зокрема героїчні зусилля працівників Укрзалізниці, а також ефективність роботи системи “Кропива”. Але й обіцяна критика також присутня, зокрема, йдеться про критику виснажування досвідчених підрозділів, які часто перекидають у небезпечні зони.
Ця частина — завершальна в серії публікацій про ситуацію на полях бою станом на початок серпня 2022 року. Тут я говоритиму про стан Збройних сил України.
Багато хто може закинути, що обговорювати — а значить критикувати — ЗСУ щонайменше «нечесно»: Україну намагаються знищити у жорстокій війні, бойові дії їй нав’язали, і тепер українці б’ються просто за власне виживання, та ще й меншими, ніж у противника, силами. Тому будь-які успіхи ЗСУ на полі бою сприймаються з великою симпатією. У своєму викладі я намагатимусь критикувати, але не впадати у критикантство.
Україна: сухопутні війська
Може, це прозвучить дивно, але не логістика чи забезпечення складають найбільшу проблему для ЗСУ. Принаймні більше не складають — незважаючи на те, скажімо, що на початку війни росіяни або знищили, або сильно пошкодили всі великі нафтобази і склади паливно-мастильних матеріалів. Зараз боєприпаси, зброя, паливо та спорядження від НАТО перевозяться і розподіляються аж із західних і південно-західних кордонів країни в гарячі точки на сході та півдні завдяки Укрзалізниці — швидко й ефективно, наскільки це можливо. Тут керівництво та працівники УЗ заслуговують на захват і похвали — тим більше, що впродовж перших чотирьох місяців війни залізнична інфраструктура зазнавала регулярних ударів російськими балістичними та крилатими ракетами. Станом на кінець квітня загинуло більше 70 працівників Укрзалізниці, на сьогодні ця цифра складає більше 170.
Та хай би яких серйозних ударів і пошкоджень зазнавала залізниця, значних затримок руху — довших за 24 години — наскільки мені відомо, не було. На мою думку, це величезне досягнення, ціла країна має бути вдячна своїй залізниці.
Українці вміють проявити фантазію, коли доходить до необхідності ховати отриману від Заходу зброю та спорядження — а ховати необхідно, бо армія рф досі ще не спорожнила свої запаси балістичних і крилатих ракет. Підрозділи, до яких направляється щойно надана Заходом зброя, зазвичай не можуть отримати її негайно: часто минає кілька днів, поки вона доїде до місця призначення. Буває також, що зброя їде в підрозділи, яким іще належить навчитися нею користуватися.
А тим часом, ховати доводиться не тільки важку техніку, а й боєприпаси і запчастини до неї. Особливо великі обсяги боєприпасів ідуть із артилерією, адже їх треба поставляти стільки, щоб вистачило не на один-два дні боїв. І ці обсяги треба не просто ввезти в Україну, а й довезти до самої лінії фронту, а тоді ще й десь там зберігати — та так, щоб росіяни не помітили. Це непросте завдання, але ЗСУ з ним успішно справляється — завдяки децентралізації. За лінією фронту в українців є чимало невеличких складів боєприпасів, і росіянам ніяк не вдається їх знайти.
Вишестоящі органи у Москві так старалися порушити цю логістику й завадити розподілу зброї між українськими підрозділами, що у травні почали громити чи не кожен сільськогосподарський ангар, до якого могли дотягнутися (звісно, вони й раніше цілилися у великі склади, заводи тощо в глибині території України). І стріляли росіяни з високоточної зброї (зокрема, ракетами Х-59 із підводних човнів АС-17, а також іноді Х-25 із АС-10 та Х-29 із АС-14). Наскільки мені відомо, ці зусилля не дали результатів. Оскільки українські ППО працюють досить ефективно, а більшість російської високоточної зброї б’є на порівняно малі відстані, кожен бойовий літак потребує під час вильоту щонайменше одного літака для радіоелектронної підтримки. Тому щоб досягти мізерних результатів, ВКС рф доводиться витрачати багато зусиль, палива і ракет.
Отже, найбільшою проблемою для росіян залишається просто знайти українські склади боєприпасів. Логістика збройних сил рф дуже централізована, БК вони зберігають у великих складах, які легко знайти (ось чому українські М142 HIMARS та інші установки знищили так багато цих складів за минулі два місяці). В Україні колись також були такі великі склади, але їх або було зруйновано на початку війни (один навіть вдалося захопити росіянам), або вже спустошено. Нині ж основа української військової логістики — цілий розсип малих складів.
Здається, російські ГРУ та ФСБ впевненіше почуваються «далі на захід»: у них і досі є розвинена мережа інформаторів — і всередині України, і на «східному фланзі» НАТО. Вони дуже уважно моніторять рух натівської зброї, починаючи від різних аеропортів та портів у Польщі та Румунії. Проблема в тому, що в 99% випадків росіяни втрачають слід цих поставок невдовзі після того, як ті в’їжджають в Україну, а знову почати відстежувати рух цього озброєння в них немає можливості (принаймні до того моменту, коли зброя починає проявляти себе в бою). А отже, система внутрішньої безпеки України працює достатньо добре.
Успіхи українців у цій царині можна зокрема пояснити тим, що вони вміють досить ефективно протидіяти російським кібер-атакам: не забуваймо, що ця війна так само запекло точиться в інтернеті, як і на «живому» фронті. На початку росіяни мали певні успіхи, але тепер українці та їхні союзники (зокрема й «неофіційні» джерела-симпатики) здобули явну перевагу. Не останньою чергою тому додаток «Кропива» виявився таким ефективним (інакше ЗСУ «регулярно» обстрілювали б власні позиції, до прикладу).
Але є й проблемні для української логістики царини. Зокрема йдеться про оснащення: піхоті дуже бракує приладів нічного бачення, бронежилетів і шоломів, а деякі війська спеціального призначення досі не мають власних автомобілів швидкої допомоги. Тому якщо хтось захоче допомогти, рекомендую жертвувати кошти організаціям, які опікуються таким забезпеченням.
Наступна особливість ЗСУ полягає в тому, що це, по суті, «піхота, зосереджена навколо артилерії… якщо та доступна» (на відміну від російської армії, яку можна описати як «механізовані бригади, зосереджені навколо артилерії»).
Головна відмінність між російськими військами і ЗСУ полягає в рівні ситуаційної обізнаності: росіяни використовують своє забезпечення лише для координації артилерійських підрозділів.
Тоді як додаток «Кропива» використовують українські артилерія, піхота, бронетехніка та та інші підрозділи. Нехай перебільшення, але я не здивуюся, якщо завдяки «Кропиві» пересічний сержант ЗСУ має приблизно той же доступ до тактичної обстановки, що й генерали південного військового округу в Ростові-на-Дону (і вже точно кращий ніж у будь-яких російських офіцерів нижче рівня цього штабу).
Але у цієї палиці є два кінці: децентралізованість командування ЗСУ означає, що «кожен маленький Наполеон» на полі бою може запросити артилерійський удар. Відтак діям української артилерії часто бракує координації: чисельна російська перевага у важкому озброєнні призводить до частих артилерійських дуелей, коли українські підрозділи зазвичай розпорошені на великих територіях, часто дуже невеликими загонами з двох-трьох частин. І якщо в цих умовах «кожен сержант» викликає артилерійську підтримку, то таких малих загонів стає більше і більше, часто поза контролем командирів підрозділів, коли кожен стріляє в щось своє.
Як результат маємо, що координації таки бракує: досить рідко трапляється, щоб кілька артилерійських підрозділів ЗСУ синхронно накрили концентрацію артилерії ворога в одному місці. Інша неприємна ситуація, це коли вищі чини змушені одночасно відкликати всю артилерію певних підрозділів, тому що вона їм потрібна деінде.
Крім того, артилерії в українців все ще дуже мало: максимум, працює близько 500–550 систем залпового вогню і близько 200 реактивних систем залпового вогню (проти близько 2500 артилерійських установок і понад 1000 систем залпового вогню російської армії). Пов’язано це не тільки з відсутністю снарядів для старих радянських калібрів 122/152мм, але і з втратами. За моїми даними, наразі ЗСУ втратили понад 100 артилерійських установок (в тому числі близько десятка М777).
А є і хороша новина. Українці особливо ефективно нокаутують своїх найнебезпечніших супротивників: «МСТА-С», 2С5 «Гіацинт-С», 2С7 «Піон». За моєю оцінкою, на даний момент їх було вибито понад 150. Та якщо в росіян і виникнуть проблеми з виготовленням нових «МСТА-С», то «гіацинтів» і «піонів» вони можуть втрачати не рахуючи ще довго (а ось знаходити нові екіпажі для них стає все важче).
Так чи інакше, у ЗСУ настільки мало артилерії, що фактично в цьому аспекті ефективно протистояти росармії можливо лише на двох ділянках фронту: Херсонському та південному Запоріжжі. Як вже зазначалося, великі шматки лінії фронту лишаються взагалі без української артилерії через потреби в інших місцях. Це велика халепа, бо рано чи пізно про це дізнаються росіяни, а українці зазнають жахливих втрат. Наприклад, 1 і 2 серпня росіяни накрили 6–7 тисячами снарядів батальйон 56-ї моторної бригади, який тримав Піски. Так було буквально знищено досвідчений бойовий підрозділ.
Кажуть, з усього піхотного резерву, що відправили вперед тримати лінію, лише один солдат повернувся живим. Як не дивно, одна з російських ПВК (усі завжди говорять лише про Вагнера, хоч насправді їх більше) тоді зуміла зайняти більшість позицій. На українське щастя, росіянам зрештою забракло як піхоти, так і механізованих сил, необхідних для подальшого утримання. ПВК та 11-й полк (Донецьк) зазнали завеликих втрат під час спроби штурму Водяного та Новосельського, де їх було контратаковано українським резервом. Тому російські війська прорватися не змогли, а в Пісках досі тривають бої…
(До речі, 110-та бригада тероборони, яка утримувала частину Авдіївки, ледве уникла подібної долі, насамперед через те, що в її тилу знаходилась 25-та бригада ВДВ. Остання змогла не лише протистояти російській артилерії, а й вразити 100-й полк сепаратистів під час їх спроби наступу на Красогорівку через кілька днів. Та попри це в мене лишилось враження, що насправді північний фланг Авдіївки 6 серпня врятувало вимушене переведення росіянами принаймні однієї артилерійської бригади із Донецького напрямку до південного Запоріжжя. Там, за іронією долі, слід було терміново закрити дірки після роботи високоефективної української артилерії.
Ось чому такі важливі поставки РСЗВ (M142 HIMARS і M270 MLRS) від НАТО: їхня вогнева міць і точність дозволяють українцям вражати достатню кількість передових російських складів боєприпасів. Вже буквально за останній місяць інтенсивність артилерійського вогню росармії різко знизилася. Більше того, росіяни не лише зазнали великих втрат серед свого дефіцитного особового складу з управління матеріально-технічним забезпеченням, вони ще й були змушені спрямувати додаткові зусилля на створення нових складів. Всі ці склади тепер так далеко від лінії фронту (поза зоною дії HIMARS та РСЗВ), що росвійськам постійно бракує часу, вантажівок і водіїв для нормального відновлення позицій.
Але проблема залишається. Навіть якщо кількість M140 і M270 зросла приблизно до 24-25, їх все одно дуже мало. Максимум, який з них витягують українці, дозволяє ефективно перекрити логістику Росії в певному районі лише на два-три дні,може трохи довше за великої потреби. Ось чому росіяни все ж змогли розв’язати такий потужний обстріл Пісків та Авдіївки менш ніж через два тижні після того, як українські HIMARS підірвали більшість складів боєприпасів у районі Донецька. Українцям не вистачало артилерії, щоб повторно атакувати, водночас тримаючи місцеву залізничну мережу під постійним тиском. І це не кажучи про гіркі втрати військ на найгарячіших ділянках між Богородичним і Бахмутом, де й досі немає адекватної підтримки артилерії.
Наступний виклик для ЗСУ – зростаючий дефіцит досвідчених/кваліфікованих молодших офіцерів і сержантського складу. Сюди ж додамо брак офіцерів оперативного рівня.
Давайте згадаємо. Було мобілізовано масу українських резервів, що призвело до значного збільшення чисельності військовослужбовців, створення нових підрозділів та розширення існуючих. Тим часом задіяні війська зазнавали великих втрат.
Тепер потрібно знайти стільки ж нових офіцерів та сержантів, приставити до них десь таке ж число інструкторів і консультантів. А далі потрібен час, бо одна річ навчити базовій підготовці, а реальна задача полягає у створенні оперативних/боєздатних взводів, рот, батальйонів, полків та бригад, які вміють використувати наявні види озброєнь.
Не видається дивним той факт, що просто зараз тисячі українських військових, молодших сержантів та офіцерів ще проходять навчання: дехто у країнах НАТО, але здебільшого в Україні. Менше з тим, через навчання проходять цілі бригади. Українцям треба наново вивчити значну частину їхніх сил: їм треба адаптуватися до нового досвіду та умов ведення бою, а ще їх треба перевести на нове озброєння.
Навчання є важливим зокрема через те, що – як показав український досвід – до 95% втрат, яких вони зазнали, сталися серед недосвідчених військових. Тобто тих бійців, що до того не були у бою, іноді навіть під час їхнього першого бою. Будь-який військовий, що вже пройшов бойове хрещення, має на порядок більше шансів на виживання.
Український генштаб досі не має достатньої кількості бійців і техніки для повноцінного заповнення прогалин вздовж лінії фронту, а також досі веде корисну розвідку оперативної ситуації, тож тепер у нього є дві опції:
- Гнати недосвідчених бійців в атаку в якості “вогневих бригад” і закривати прогалини там, де це конче необхідно. Такий підхід призведе до серйозних втрат і спричинить згодом протести та зниження рівня бойового духу серед військових, або ж
- Українці можуть надалі виснажувати підрозділи, що вже мають бойовий досвід, перекидаючи відповідні бойові групи на особливо небезпечні ділянки.
Ясне діло, жодне з цих рішень не є ідеальним, а результати – й поготів. Ми вже бачили, що стається, коли ЗСУ відводили забагато досвідчених підрозділів навіть з вузької ділянки фронту – наприклад, як це було у Новолуганському та Світлодарську. Там вони вивели два батальйони 30-ї механізованої та перекинули їх північніше: росіяни про це довідалися й захопили Світлодарськ майже без бою. Кілька місяців потому такий саме крок призвів до втрати Вуглегірської ТЕС, через що росармія тепер загрожує Бахмуту. Ми також бачили, як буксують українські контратаки через брак наченого особового складу. До прикладу можна взяти – 60-ту піхотну та 61-шу єгерську: їх кидали в атаку до того, як вони були готові.
Ми стали свідками того, як росіяни розбили недосвідчений та легкоброньований батальйон у Тошківці, – і як через це іще один батальйон втік. Українці мусили перекидати батальйон однієї десантної бригади аж із Миколаєва, щоб перекрити утворену прогалину в обороні, – але навіть коли він прибув, то все, на що він спромігся – це утримати коридор на південь від Лисичанська достатньо довго, щоб війська, розташовані північніше, мали змогу відійти з позицій. Це працює і в інший бік: ми вже бачили, що сталося із батальйоном новоствореної 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, коли росіяни просувалися на південь від Дібровного: вони ледь не залишили без прикриття тил захисників Богородичного та Слов’янська.
Довелося перекинути батальйон зі складу 93-ї механізованої, щоб організувати контратаку. І та контратака мала успіх: тоді ціною втрати однієї БМП (!) було знищено цілу БТГр росіян (тобто, орієнтовно 10–15 важких танків і ще десь 40 БМП/БТР). Проте, у підсумку ОК “Схід” десь тиждень не мало резервів. Ба більше, ту контратаку довелося зупинити, щоб вона не дійшла аж до захоплення Довгенького, бо в українців вже бракувало військ для того, щоб закріпитися на вже відвойованих територіях. У підсумку: 93-й бригаді довелося зупинити дуже перспективну контратаку і “скоротити” лінію фронту…
Оця проблема – брак досвідчених бойових офіцерів та інших командирів – а також проблеми із тим, що досі в українських підрозділах є багато командирів “старої гвардії” (вони мають поважний вік, а ще здавна погано навчені – тож і стиль їхнього командування відповідний: бажання вразити цифрами) найближчим часом, на мою думку, не будуть вирішені. В ідеалі НАТО треба передати Україні так багато передової зброї, що ЗСУ могли б принаймні стримувати наступ ЗС рф з допомогою меншої кількості добре оснащених підрозділів. Але, ми цього не бачимо. Натомість, зброя НАТО стає до бою, але у вкрай малих кількостях. І це призводить до постійних боїв на виснаження…
Такий стан речей залишатиметься проблемним для українців ще (принаймні) кілька місяців.
Тим часом, ЗСУ доведеться в якийсь спосіб утриматись від подальшого “виснаження” загартованих тяжкими боями підрозділів, а також від залучення замість них легкоброньованих і недостатньо навчених підрозділів ТрО, бо це – погана ідея, і вирішує проблему лише тимчасово. Але звісно, зробити це значно важче, ніж обговорювати.
Переклад: Ярослав Кляшторний, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Тетяна Саніна
Джерело тут
