Домой Социум Невловимий протест: суперечливе постання політики середнього класу

Невловимий протест: суперечливе постання політики середнього класу

19

Джихан ТУГАЛ

Що приховане за амальгамою лібералізму, елітаризму, антикапіталізму й фашистських елементів сучасної вуличної політики? Есей має на меті проаналізувати цю суміш із перспективи зміщення класової позиції середньої страти. Дедалі сильніше домінування бізнесу не лише пролетаризувало частину середньої страти, а й призвело до погіршення умов життя навіть її привілейованих елементів. Середні класи виходять на вулиці, щоб повернути втрачені позиції. Їхній порядок денний може варіюватися в різних кутках земної кулі, але географічну віддаленість протестів нівелює спільний дух креативності й естетизованого «Occupy». Як ліберальний, так і радикальний аналіз цієї хвилі протестів випускають з уваги найбільш суттєві її характеристики, що їх можна ухопити, лише теоретично переосмисливши дрібну буржуазію. У цьому есеї окреслено дослідницьку програму, що включає вивчення численних вимірів середнього класу, а також траєкторій посткапіталістичного розвитку, які можуть постати (але не обов’язково) унаслідок подальшої політизації.[1]

 

Світ вступає в нову еру масової політики. Привиди незавершених революцій, що відбувалися між 1848 та 1979 роками, бродять по світу. Сучасна іпостась цього привиду — мало передбачувана середня страта — продовжуватиме у найближчі роки марнувати надії. Оптимістичні й безапеляційні покладання на «новий середній клас» сформували його образ як справжнього носія демократії, постматеріалізму, вільного ринку й толерантності. Такі хибні надії сягнули піку в 1980-х роках, але й досі продовжують затьмарювати розуми.

Лише критичне відновлення дискусії стосовно нової дрібної буржуазії та її «суперечливих класових позицій» зможе наблизити нас до розуміння строкатого набору схильностей середнього класу (колективістських, елітаристських, індивідуалістичних, фашистських, анархістських тощо). Подібні дискусії затихли після 1980-х років, а на зміну їм прийшли голослівні глорифікації у право- або ліволіберальних шатах, коли названі страти виставлялися як ліберально-демократичні за визначенням або ж як а́ктори «нових соціальних рухів».

Замість того, щоб досліджувати перебіг та наслідки кожного з протестів, у цьому есеї я прагнув відповісти на таке питання: якщо XXI століття має бути століттям середнього класу, як стверджують й оптимістичні, й більш стримані аналітики (Therborn 2012: 15–17), то які ж перспективи та ризики в тому, що цей клас вдається до вуличної політики? Протести в США, Південній Європі, Північній Африці, Туреччині й Бразилії не були повстаннями виключно «нового середнього класу», але в кожному випадку масова участь представників цього класу відігравала важливу роль. Були певні кейси, що суперечили глобальному патерну переважання середнього класу. Так, учасники британських протестів 2011 року були здебільшого безробітною молоддю, що не мала політичних намірів. Судячи з усього, місце середнього класу в цих подіях було незначним (Tester 2012: 5). Можна сказати, що ця світова хвиля була «різнокласовими протестами з дрібнобуржуазними рисами»[2]. Серце й мозок протестних рухів, нова дрібна буржуазія — це той клас, якому притаманний частковий (і «раціональний») контроль над виробництвом, споживанням та обміном. Унікальність протестів полягала головно в специфічному становищі нової дрібної буржуазії як класу, що підпорядковується буржуазії й водночас домінує над пролетаріатом.

Важливий тут не просто кількісний аспект участі середніх класів у хвилі протестів починаючи з 2009 року. Окрім документування їхньої активної участі в окремих повстаннях, наш есей робить акцент на неповторності цієї хвилі, її перспективах й ризиках, викликаних власне превалюванням середнього класу. Тобто, що ж такого унікального в цій хвилі? Тут найважливішим є переформатування середньої страти в клас. Які ж елементи цієї протестної хвилі є найбільш повчальними в контексті її перспектив і обмежень? Знову ж таки, різноманіття практик і позицій середнього класу, які й визначали перебіг протестів, містить у собі більшу частину відповіді на це питання.

Перший підрозділ дає широкий (але не вичерпний) огляд нещодавньої хвилі протестів, концентруючись саме на глобальних нових елементах, привнесених домінуванням там нового середнього класу. У наступному підрозділі детально представлено чотири кейси, що емпірично демонструють (мінливу) вагу участі середнього класу, її суперечливі варіації. Надалі я доводжу, що найбільш поширені (ліберальний і радикальний) підходи не можуть окреслити контури цієї участі ані пояснити політичну амбівалентність цього класу. Я пропоную до вашої уваги дослідницьку програму (засновану на ретеоретизації та реісторизації нової дрібної буржуазії) та за її допомогою продемонструю недоліки вказаних підходів. Наприкінці есею порушено питання про те, чи може нова масова політика спрямувати нас у посткапіталістичний бік, як стверджують деякі аналітики й учасники нещодавніх протестів.

Суперечливе захоплення суспільного простору

Активна участь нової дрібної буржуазії та її лідерська позиція в заворушеннях починаючи з 2009 року посилила (але ні в якому разі не власноручно створила) дезорганізовану й розфокусовану тенденцію протестів, що відбувалися після 1979 року. Розваги, карнавальна естетика й політика по-новому злилися воєдино.
Найбільш видовищні протести цієї хвилі були спрямовані проти комодифікації, але не прямо проти капіталізму. Вони були антикомодифікаційні за своєю формою, адже вставали на захист суспільних послуг і суспільних благ, на які наступає ринок. Їхня спільна риса — зайняття (occupation) — цілком справедливо дала назву одному з протестів, та слово «Occupy» стало асоціюватися і з іншими заворушеннями (наприклад, повстання в Туреччині англомовні називали «Occupy Gezi»). Часткова спільність їхнього змісту випливала з хиб огульної маркетизації («бульбашки» ринку нерухомості, різке збільшення орендної плати за житло, тотальна приватизація-відчуження суспільних міських благ)[3].

Проте спільні риси протестів цієї хвилі часто були тотожними їхнім білим плямам, привнесеним середнім класом. Так, зайняття робочих місць, заводів, бідних районів та індустріальних міст були вторинними щодо головних площ; коли вони все ж таки відбувалися (як, наприклад, у випадку промислових міст Єгипту — Ель-Махала-ель-Кубра і Танта), то залишалися цілковито відірваними від центру протестів[4]. Форми народовладдя та прямої демократії на зайнятих територіях (асамблеї у Греції, Іспанії, Туреччині, «народні мікрофони» у США) уповноважували насамперед самосвідомий, надзвичайно високоосвічений новий середній клас. Навіть у 1848, 1871, 1905, 1917 чи 1949 роках нижча страта по-справжньому не приходила до влади; вона ще набагато менше була залучена до демократичного досвіду під час революційних хвиль 1968 та 2009 років.

У Південній Європі та Америці протести були прямою відповіддю на фінансову кризу. У випадку Греції корумпованість місцевого капіталізму, нерівноправно інтегрованого до Європи, посилення поліцейського насилля, борговий тиск і погрози з боку ЄС — усе це погіршувало становище молоді (Memos 2010). У США та Іспанії вибух «бульбашок» нерухомості й фінансів актуалізували проблеми незахищеності молоді на ринку праці, високого безробіття й часткової зайнятості, низьких зарплат, незадовільних житлових умов (Charnock 2012). Життєві стандарти й очікування середнього класу Греції та Іспанії були штучно роздуті в процесі євроінтеграції, а тоді стрімко полетіли вниз унаслідок швидкого повернення до ідеології жорсткої економії.
Попри певну тенденцію пролетаризації середнього класу в умовах розвиненого капіталізму, американський Occupy мав яскраво виражений середньокласовий характер. Короткостроковість, у порівнянні з Південною Європою, американського протестного циклу зумовлена, зокрема, й вужчою класовою базою. Американський Occupy змінив суспільні уявлення про рівність, призвів до полишення найбільших банків їхніми клієнтами, розпочав політизацію покоління, а також мав результатом кілька локальних перемог (наприклад, продовження термінів викупу закладних, податок на мільйонерів у Нью-Йорку тощо). У цьому сенсі активісти середнього класу, безумовно, боролися за загальні інтереси. Однак заяви про те, що вони виступають від імені 99%, були надто голосними.

У Північній Африці зазнали краху підтримувані Заходом диктатури та їхній неоліберальний курс розвитку. На відміну від американського й турецького випадків, тут промислові робітники були важливим а́ктором подій, але новий середній клас також відігравав надзвичайно важливу роль у протестах. Туніс був неоліберальним раєм, улюбленим дитям МВФ. Висловлювалася думка, що це домівка для найбільш професійного середнього класу з найкращими життєвими шансами в усьому арабському світі. Стосовно освіти й перспектив хорошої роботи ситуація в цій країні була кращою, ніж в будь-якій іншій не багатій на нафту країні регіону. Статус жінки був просто поза порівнянням з іншими арабськими країнами. Туніс також міг похвалитися стабільним зростанням національної економіки (3–6%). Навіть криза 2008 року не принесла в країну серйозного спаду. Але нікуди не зникали регіональна нерівність, жорстокість поліції, корупція й непотизм. У відповідь на ці проблеми молодь середнього класу разом з організованими робітниками зайняла міські площі — аж до падіння режиму Бена Алі. 95% юристів країни взяли участь у страйку на початку січня 2011 року.

У протестах на площі Тахрір відчутнішим було домінування нового середнього класу. Робітники відіграли певну роль у бунті в масштабах усієї країни, та їхня участь була зосереджена в індустріальних центрах. Іноді міська біднота прибувала зі своїх районів на Тахрір, але жодним чином не змінювала його політичне й ідеологічне обличчя. Це — ключова різниця між подіями в Тунісі та Єгипті: у першому випадку організовані робітники були однією з центральних сил, у другому — ніяк не вплинули на порядок денний революції. Можна припустити, що відмінність у класовому складі була однією з причин відмінності результатів революцій у Єгипті й Тунісі. Це дає нам додаткові підстави для того, щоб зосередити увагу на розмаїтті форм, у яких під час народних повстань реалізується домінування середнього класу, та потенційних небажаних наслідках цього домінування.
Турецькі протести нагадували грецькі та іспанські, адже всі вони були викликані успішним втіленням неолібералізму (одноманітного й обмежувального, брутально економістичного) у життя, а не провалом неоліберальних перетворень. Щораз більший консерватизм панівної неоліберальної еліти посилював невдоволення, а також призводив до появи в протесті елітарно-секулярних елементів, які дещо розбавляли загальний антинеоліберальний лейтмотив[5]. Ані Туреччина, ані країни Північної Африки не зазнали того разючого спаду, що його переживали країни розвиненого капіталізму після 2008 року, тому роздратування місцевого середнього класу не можна пояснити як наслідок краху «зростаючих очікувань».

Після літа 2013 року світова хвиля протестів пішла на спад. Вельми цікаво те, що останні її вияви мали більш праве (та досі середньокласове) забарвлення. Це особливо помітно у випадках Єгипту (зразка червня 2013 року), Венесуели та України. Єгипетський середній клас домагався військового перевороту, венесуельський середній клас — повалення лівого уряду, а український — інтеграції до ЄС та заміни одних олігархів при владі іншими[6].

Іншими словами, середній клас повставав у всьому світі, але робив це із різних причин. Ступінь його демографічного та ідеологічного переважання у випадках окремих протестів також різнилася. Під час американського Occupy пролетаризовані фракції середнього класу формували ядро проводу та ще більшою мірою забезпечували масову мобілізацію. У Іспанії та Греції, як здається, вони ж були на чолі хвилювань, але не складали їхню масову базу. У Туреччині свій відбиток на характер протестів залишили радше привілейовані фракції нового середнього класу; вони також були солідно представлені в бразильських подіях. В обох країнах різні стадії та локації повстання були тієї чи іншою мірою пов’язані із цими привілейованими фракціями (Singer 2014). На противагу усім цим випадкам, у яких ліберальні та неоліберальні складові були об’єктами критики, іранський середній клас у 2009 році виразно домінував на акціях протесту з ліберальним порядком денним (Harris 2012).

Це глобальне змішання елітаризму та популізму, лівиці та правиці, ультраестетизації повстання та «вандалізму» можна частково пояснити з мінливої класової бази протестної хвилі 2009–2013 років, а також світ-системної динаміки (Tuğal 2013). Я стверджуватиму, що центральне положення нового середнього класу було однією з головних причини цієї наскрізної амбівалентності. Перш ніж приступити до теоретичної переоцінки цього класу, я хотів би детальніше розібрати чотири кейси, щоб отримати більше свідчень переважання середнього класу та відповідної політичної неоднозначності.

Протиріччя нової вуличної політики

У цьому підрозділі більш детально розглядатиметься суперечлива природа чотирьох ланок ланцюга протестів. Американський, турецький, туніський та єгипетський середні класи значно вплинули на відповідні повстання. Один із цих прикладів походить з осердя світового капіталізму, ще один — із напівпериферії, інші два — з периферії. Попри всі відмінності, у цих випадках можна провести разючі паралелі, що вказують на творення дійсно глобальної класової політики. Суперечливість цих протестів проявлялася здебільшого не у висунутих вимогах (зазвичай вони уникали конкретних вимог), а в складі протестувальників, їхній фактичній політичній програмі (скажімо, усунення єгипетського диктатора Мухаммеда Мурсі шляхом диктаторського перевороту), їхньому дискурсі, їхньому «префігуративному» стилі. Спільний для них егалітаристський стиль — колективістське зайняття спільного простору, що скоріше слугує прообразом (передчуттям) світу майбутнього, а не вимагає його настання, — мимоволі пов’язався з класовими суперечностями.

Революція у Тунісі мала найбільш широку підтримку (не лише в порівнянні з іншими епізодами Арабської весни, але й серед світового ланцюга протестів загалом, за винятком Греції та Іспанії, двох інших країн, де переважання середнього класу було менш помітним). Після того, як хвилювання сільської бідноти перекинулися на столицю (зокрема й завдяки діяльності комуністів: студентів, профспілкових лідерів і фахівців), усе більше й більше представників середнього класу долучалося до протесту, але біднота й робітничий клас залишилися основними а́кторами.

Друга ланка північноафриканського ланцюга, Єгипет, продемонструвала інший тип участі середнього класу. У цьому випадку середній клас контролював символічний і стратегічний центр повстання — площу Тахрір. Частково внаслідок цього у революційному мейнстрімі політичні вимоги відсунули на задній план соціально-економічні (протилежну ситуацію та змішання політичного й економічного можна було спостерігати в єгипетських робітничих містах Ель-Махала-ель-Кубра і Танта). Конкретні вимоги формулювалися дуже зрідка — це було виявом загальних дезорганізаційних тенденцій світової хвилі протестів. Але там, де їх усе ж таки сформулювали, вимоги були політичними. Активісти Тахріру наголошували на необхідності включити до числа цілей і гасел Єгипетської революції соціальну справедливість. Але за два роки єдиною конкретною озвученою вимогою стало збільшення мінімальної зарплати.

У 2013 році переважання середнього класу призвело до набагато більш неприємних наслідків. Кілька місяців тривала кампанія зі збору підписів («Тамарод») на підтримку відставки неоліберального президента із диктаторськими замашками Мухаммеда Мурсі. Ця кампанія зверталася до різних груп громадян Єгипту та здавалася міжкласовою. Утім, за лаштунками організатори «Тамарода» вже підготували проармійську програму дій, спочатку добре приховану. Під час червневих демонстрацій на площі Тахрір, на яких домінував середній клас, ця програма стала явною, залунали відкриті заклики до втручання військових, не зважаючи на протести з боку жменьки ліволіберальних та соціалістичних організацій. Результатом стало повне припинення революційного процесу.

Останні дослідження вказують на значні класові відмінності Туніської та Єгипетської революцій. Бейсінгер, Джамал і Мазур наголошують на тому, що обидва повстання пройшли за домінування середнього класу, але в Єгипті протести спиралися на більш вузьку (і освічену) коаліцію. Фахівці складали 17,4 % демонстрантів у Єгипті та лише 4,7% у Тунісі. Водночас лише 4,1% єгипетських демонстрантів були робітниками фізичної праці, тоді як серед туніських протестувальників — 10,5%. Найбільше вражає той факт, що наймасовішою категорією серед учасників протестів у Тунісі були безробітні (21,6%), тоді як у Єгипті — державні службовці (21,4%)[7]. Участь безробітних у єгипетських протестах була досить скромною (5,1% демонстрантів). Вагоміша участь робітничого класу у випадку Туніса може бути однією із причин, чому протести тут були більш підтримуваними та менш відкритими для авторитарних гасел.

Антикапіталізм був набагато більше представлений у порядку денному протестів у Південній Європі та Північній Америці. Але чим саме цей антикапіталізм? Чи міг він дійсно спричинити посткапіталістичні трансформації? У США рух Occupy виступав проти економічної системи, яка сприяє 1% населення, користуючись з усіх інших. Однак окреслення якоїсь альтернативи ретельно уникали. Натомість багато з учасників наголошували на тому, що їхні практики на зайнятих ними територіях (спочатку це був Зукотті-парк у Нью-Йорку, згодом — також й інші місця по всій країні) «передчувають» (в анархістських/автономістських термінах — «префігурують») егалітарний світ майбутнього. У різних куточках Сполучених Штатів активісти гуртом саджали дерева, куховарили й будували бібліотеки. Безкоштовно надавалася медична та юридична допомога. Нагляд за дітьми й охорона порядку здійснювалися на колективній основі. Ба більше, активісти намагалися запобігти формуванню в їхньому русі внутрішньої ієрархії, для чого застосовували практики на кшталт «народного мікрофона». Коротко кажучи, на зайнятому просторі намагалися побудувати декомодифікований світ, вільний від ієрархій.

Однак не тільки лідери, але й рядові учасники Occupy були здебільшого білими, освіченими та відносно заможними. Цілком можливо, що у випадку США вияв світової хвилі протестів був менш мультикласовим; у певний момент фахівці та освітяни (частина з них напевно була пролетаризована) складали 70% учасників Occupy. Наше припущення знаходить підтвердження в результатах комплексного опитування, проведеного 1 травня 2012 року в Нью-Йорку під час першотравневого маршу трудящих й іммігрантів, на якому можна було б очікувати побачити більше представників робітничого класу та менше білих (Milkman 2013). Близько 29% демонстрантів вказали дохід свого домогосподарства в межах $100 000 — 190 000 на рік, а загалом у Нью-Йорку такий дохід мають близько 17% жителів. Ба більше, якщо близько 29% жителів міста заробляють менш як $25 000, то на марші таких було усього близько 8%. Явно переважали неіспаномовні білі — 62% учасників маршу, у порівнянні з 33% серед населення Нью-Йорку. Навіть на історичній батьківщині чорного радикалізму (Окленд, Каліфорнія, де знаходилася штаб-квартира «Чорних пантер») під час руху Occupy переважали білі з епізодичною (коли порушувалися питання імміграції) участю іспаномовних.

«У теорії ієрархічність відкидалася, але на практиці ухвалювали рішення й визначали порядок денний білі добре освічені чоловіки.»

Для повстання, яке претендувало на представництво інтересів 99% американців, це серйозний недолік. Обмежена участь багатьох соціальних груп була, з одного боку, невдачею самого руху Occupy, а з іншого боку — перемогою режиму. Після 1980 року американська влада систематично працювала над дезорганізацією робітництва, над ув’язненням та ізоляцією меншин — як наслідок роль найбільш політизованого класу взяла на себе нова дрібна буржуазія. Утім, властивості, які рух Occupy засвоїв від середнього класу (зокрема, заперечення своєї привілейованості, що дорівнює відмові мислити аналітично та з класової точки зору), не сприяли подоланню расових і класових бар’єрів. Обмежений демократичний зміст відтворювався в межах префігуративного бунту. У теорії ієрархічність відкидалася, але на практиці ухвалювали рішення й визначали порядок денний білі добре освічені чоловіки (Milkman 2013).

Протести в Туреччині також поєднали в собі протокомуністичні (або краще сказати — протокомунарські) тенденції та класову ексклюзивність. Багато активістів називали парк Ґезі «Таксимською комуною», відсилаючи до історичного прототипу — Паризької комуни. Ґезі міг похвалитися роздачею їжі, колективним наглядом за дітьми, бібліотекою, безкоштовною лікарнею. Продукти першої необхідності (їжа, вода, одяг, турецький чай) у добровільному порядку перерозподілилися серед учасників протестів. Колективно проводилися прибирання території. Однак, відзначали інші активісти, таке порівняння було поспішним, адже насельники Ґезі, на відміну від паризьких комунарів, не намагалися організувати колективне виробництво. Крім того, статистичні дані вказують на те, що протестувальники належали до привілейованих груп населення[8]. За даними одного з досліджень (Konda 2014), 12,9% учасників протестів мали наукові ступені, тоді як для населення Стамбула цей показник складає 1,4%, а загалом для Туреччини — 0,9%. Також там були перепредставлені «білі комірці» з приватних підприємств (15% у Ґезі та 8% у Стамбулі), «вільні професії», зокрема лікарі та юристи, (5% у Ґезі та 1% у Стамбулі) і студенти (37% у Ґезі та 7% у Стамбулі). У той самий час робітники були недопредставлені (6% у Ґезі та 15% у Стамбулі). Промовистим є той факт, що майже третина (32,1%) протестувальників постійно проживала в трьох найбагатших кварталах Стамбула (Шишлі, Кадикьой, Бешикташ), чиє населення становить 7% від загальної кількості жителів міста[9].

Хоча зайняття площі Таксим запустило мультикласові протести в усій Туреччині[10], але його організаційні форми поширилися лише на райони середнього класу. Якщо говорити конкретніше, приклад Ґезі із зайняття вулиць наслідували Алібейкой, Окмейдані, Ґазі, 1 Майіс[11] та інші люмпен-пролетарські квартали Стамбула. Але протестувальники влаштовували багатолюдні асамблеї тільки в двох найзаможніших кварталах (Кадикьой і Бешикташ). Після очищення владою Ґезі в середині червня 2013 року його префігуративний стиль утримувався лише у відносно привілейованому середовищі. Зібрання мешканців кварталів Кадикьой і Бешикташ проходили за зразком проведених в останні дні утримання протестувальниками Ґезі «форумів», а джерелом натхнення для останніх були недавні іспанські та грецькі учасницькі асамблеї. З класового складу учасників випливав зміст цих заходів. Соціалістичні організації, що брали участь в асамблеях кварталів Кадикьой і Бешикташ, прагнули спрямувати протест у більш антикапіталістичне та пропролетарське річище. Однак немало громадян, які виступали перед мікрофоном, наполягали на тому, що від бідноти нема чого очікувати: по-перше, вона неосвічена, по-друге, ісламістський уряд підкупив її, роздаючи вугілля й харчі. На асамблеях домінувала чітко артикульована риторика «ми та вони». Не дивно, що, попри центральну організаційну роль у протестах (поряд з соціалістичними організаціями) професійних асоціацій, робітничі організації у цьому відношенні практично не проявили себе. Це різко контрастувало з туніським досвідом.

Заворушення в США й Туреччині продемонстрували, що деякі форми учасницької демократії можуть усувати від впливу менш привілейовані страти. Не тільки принизлива лексика, що звучала на акціях, але й багаточасові дискусії, без висування жодних програмних гасел і вимог, робили ці протести не дуже привабливими в очах ширших народних мас. Подібну специфічну схильність до політики, у якій задоволення від дебатів відсуває на задній план формулювання програми, можна додати до політичних маркерів і факторів класу, що їх досліджував Бурдьє (Bourdieu 1984).

Крім зневажливого тону публічних промов, карнавалізована атмосфера повстання містила ще й інші елементи класового розрізнення. Здається, це було більш помітним у випадку турецьких протестів, чиє естетичне новаторство отримало широке визнання. Постановки балету, класичної музики та опери в Ґезі, танці під час зіткнень з поліцією, гаяння часу в барах навколо Таксим у перервах між зіткненнями — усе це забезпечувало протестам надзвичайну святковість. Але естетизація вуличної політики також сприяла класовому розрізненню та створювала для цього нові майданчики — видовища. Крім цього, стилізованість протестів уможливлювала критику з боку правої преси: мовляв, це просто новий улюблений спосіб еліти проводити час. Естетизована атмосфера заворушень, які не могли не мати класового характеру, перетворювалася на двосічний меч: одна його грань була спрямована проти панівного порядку, тоді як друга — проти простонародних страт.

До перегляду теорії нової дрібної буржуазії

У самому центрі протестної хвилі, започаткованої в 2009 році, розташовувалася дивовижна комбінація нерівномірних доз антикапіталізму, елітаризму, автономізму і лібералізму. Ми не можемо «зламати код» цієї комбінації, не маючи розуміння структурно й ідеологічно суперечливих позицій та орієнтацій нової дрібної буржуазії. У цьому підрозділі буде запропоновано деякі зауваги до оновленого аналізу нової дрібної буржуазії. Цілком нова теоретизація цього питання, гідна XXI століття, з’явиться лише після змістовної теоретичної дискусії та досліджень окремих фракцій цього класу.

Карл Поланьї описав, як за доби класичного лібералізму аристократія, усвідомивши важливість моменту, виступала на захист «землі» (а заразом і природи) від комодифікації (Polanyi 1944). Звісно, вона також твердо стояла на захисті власних привілеїв, тому була схильною до авторитарних (та, зрештою, фашистських) відповідей на комодифікацію. Сьогодні новий середній клас займає ще більш суперечливу позицію, ніж залишки аристократії в минулому. У випадку Туреччини він піднявся на захист суспільного міського простору (у тому числі й урбанізованої природи); на Заході він протистояв комодифікації грошей (кинувши виклик комодифікації боргу); в арабських країнах він пішов на пряме зіткнення з авторитаризмом, часто порушуючи й питання праці.
Ми не можемо бути певними, якого роду політичні рішення підтримуватиме у майбутньому цей клас, коли йтиметься про нерівномірний розподіл привілеїв. Будь-які наукові студії, ліві або праві, оптимістичні або песимістичні, якщо не визнають вирішального значення суперечливості позиції середнього класу, мало що можуть дати нам для розуміння політики XXI століття. Темна сторона політики нового середнього класу, тобто елітаризм, авторитаризм, соціальний расизм, іноді фашизм, стала більш помітною в останніх ланках світового ланцюга (Венесуела та Україна), але вони не були геть відсутніми й під час повстань проти комодифікації.

Мейнстрімні аналітики останньої хвилі протестів теж підкреслюють центральну роль середнього класу, але ігнорують неліберальні виміри його орієнтацій. Тут пальму першості можна віддати Френсісу Фукуямі:

«Вищий рівень освіченості корелює з більшою прихильністю до цінностей демократії, індивідуальної свободи й толерування альтернативних стилів життя. Люди середнього класу хочуть не тільки безпеки для своїх родин, але й свободи вибору та можливостей для себе. Ті, хто має повну середню або незакінчену вищу освіту, з великою долею ймовірності будуть стежити за подіями в інших країнах та підтримувати за допомогою сучасних технологій зв’язки з людьми свого соціального класу через кордони.

Родини, які володіють матеріальними засобами довготривалого користування на кшталт будинку або квартири роблять у політиці набагато вищі ставки, адже уряд може позбавити їх власності. Оскільки середні класи, як правило, є класами, що сплачують податки, вони мають прямий інтерес у примусі уряду до підзвітності» (Fukuyama 2013).

Хоча Фукуяма використовує слово «клас», але, по суті, він заперечує доречність класу як категорії відносин. Коли Фукуями пише «середній», то має на увазі не те, що підлегле «вищому» та домінує над «нижчим», а радше свого роду «нормальних», ідеальних громадян, якими є освічені власники. «Нормальний» громадянин, звісно, демонструє найбільш бажані з ліберального погляду властивості: толерантність, прагнення до мобільності й свободи тощо. Опис цієї ж проблематики журналістами є слабшим з наукової точки зору, але містить аналогічні політичні висновки. Наприклад, «The Economist» звалює до купи людей із середнім доходом та бізнесменів, називаючи їх усіх то «середнім класом», то «буржуазією». Як би його не називали, цей клас отримує ті самі характеристики, що приписує йому Фукуяма: неодмінне бажання свободи та інших ліберальних цінностей[12].

Радикальний аналіз поточної хвилі протестів дуже нагадує ліберальний. Багато радикальних авторів пишуть про «випускників без перспектив працевлаштування», а не про середні класи, як про головну рушійну силу повстань. Іншою улюбленою категорією цих авторів є «прекаріат», концепт, який подекуди розтягують настільки, щоб туди могли уміститися всі різновиди знедоленої освіченої молоді.

Пол Мейсон, найбільш виразний представник цього напрямку, пише про те, що прекарні та водночас добре освічені а́ктори вільно перемішуються з іншими класами; ретельно аналізують владу та засоби для зміни владних структур; живуть у середовищі, у якому «правда рухається з більшою швидкістю, ніж брехня, а пропаганда легко запалюється»; «не схильні до традиційних і ендемічних ідеологій» (на кшталт лейборизму, ісламізму тощо) та відкидають «герметичні ідеології у будь-якому вигляді». Ця молодь не лише бореться за ідеальний світ, вона живе в ньому (іншими словами, вона є префігуративною за своєю природою): «горизонталізм стає ендемічним, тому що технології роблять це простим: вони стихійно нищать вертикальні ієрархії»[13].

Мануель Кастельс вторує деяким із ключових тез Пола Мейсона (Castells 2012). Попри те, що він визнає, що в протестній хвилі взяли участь люди з усіх прошарків суспільства, більша частина його досліджена присвячена пригніченим групам (у тому числі напівзайнятим представникам середнього класу). Кастельс оминає увагою вирішальну участь більш привілейованих страт. Тому він зосереджується на горизонталістських, автономістських і безлідерних аспектах протестів та затушовує їхні ієрархічні й неегалітарині виміри.
У викладі ліберальних авторів губляться некапіталістичні та певною мірою антикапіталістичні тенденції протестів, тоді як радикальні — перебільшують силу й потенціал «випускників без майбутнього». Радикальний аналіз повертає старі помилки марксизму (і «теорії конфлікту») у немарксистській або антимарксистській обгортці. Видатні розробники теорії конфлікту в її американському ізводі, Чарльз Райт Міллс та Ральф Дарендорф, наполягали на тому (і з ними би погодилося багато ортодоксальних марксистів), що «білі комірці» й фахівці також є частиною робітничого класу[14]. Радикали підставили на місце робітничого класу «молодь» та прийшли до так само хибних політичних висновків. Випускники без майбутнього стали новим Лжемесією.
На противагу цим двом панівним підходам Горан Терборн звертає увагу не лише на мультикласову природу хвилі протестів, але й на незвичну вагу в них середнього класу та його суперечливі впливи на перебіг подій. Терборн підкреслює, що середній клас може бути як строго демократичним, так і цілком антидемократичним, залежно від обставин. Його соціально-економічні вподобання також важко передбачити. Будучи здебільшого носіями консюмеризму, середні класи ситуативно можуть об’єднуватися з народними масами у боротьбі з інтересами бізнесу (Therborn 2012: 18–19; Therborn 2014: 11). Розмірковуючи над ситуацією у постмубараківському Єгипті, напередодні катастрофи червня 2013 року Терборн пророче писав про «слабкість повстань середнього класу, навіть в їх найсильніших і найрадикальніших формах».

Спираючись на праці Нікоса Пуланзаса та П’єра Бурдьє, я хочу визначити нову дрібну буржуазію як ідеологічно панівний у світовій хвилі протестів клас[15]. Найбільш характерна риса цього класу — це ані толерантність (як зазначають мейнстрімні дослідники), ані горизонталізм (як вважають радикальні автори). Ключовою тенденцією нової дрібної буржуазії, на мою думку, є монополізація професійних навичок та супутня їй «ідеологія драбини», яка суперечливим чином поєднується з демократичними й колективістськими ідеологіями. Естетизація політики також належить до числа основних тенденцій цього класу; подібні риси виявляються в усіх режимах, на які він мав серйозний вплив (наприклад, міжвоєнний фашизм — про це пише Вальтер Беньямін). Пуланзас і Бурдьє допомагають нам побачити різномастий потенціал цього класу замість того, щоб просто вихваляти його представників як героїв ліберальної демократії, автономії та інших високих ідеалів.
У своїх «Класах за сучасного капіталізму» Пуланзас визначає ідеологію дрібної буржуазії як суперечливий «ансамбль». Цей клас схиляється до антикапіталізму, але прагне йти шляхом реформ. Він побоюється пролетаризації, тому налаштований проти революції. Він закликає до боротьби за антиавторитаризм, децентралізацію, антиієрархічність, але водночас намагається зберегти ієрархічні переваги та владу над пролетаріатом. Цей клас є індивідуалістичним. Він шанує силу, незважаючи на те, що не розуміє політичної влади. Усе це є практично протилежністю «випускникам без майбутнього». Обидві концепції вказують нам на елементи необхідні для повного розуміння нової дрібної буржуазії, але перебільшують значення окремих тенденцій.

Пуланзас відзначає й зовсім відмінні тенденції, властиві дрібній буржуазії, не даючи їм своїх оцінок. Це культ насильства, зневага до питань організації, антиетатистські настрої та анархізм. Ці орієнтації заперечують шанування влади, але Пуланзас не пояснює, яким чином можливе співіснування таких тенденцій у межах одного класу. Висновки, які він робить на основі цих глибоких протиріч, на нашу думку, є помилковими. Дрібна буржуазія, стверджує Пуланзас, «позбавлена автономного довготривалого політичного вираження, [адже] симетрично виступає проти настанов, які перед тим обумовлювали її, тобто [її повстання] досі обумовлюється, навіть у своєму запереченні, буржуазною ідеологією».

В основі будь-якого ґрунтовної теорії нового середнього класу лежатиме структурно-реляційний підхід, застосований Пуланзасом і Бурдьє для дослідження цього питання. Узагалі варто називати цей клас не просто «середнім», а новою дрібною буржуазією через те, що буржуазні прагнення сильно впливають на його позицію; більшість його протестів у позитивній чи негативній формі визначаються цими прагненнями. Більшість, але не всі. Навіть засліплений своїми буржуазними сподіванням, цей клас досі володіє потенціалом для розвитку «автономного довготривалого політичного вираження». Пуланзас і Бурдьє надто поспішно відкинули таку можливість, тому нам слід звернутися й до інших теоретиків (Іван Селеньї, Ерік Райт, Алін Гоулднер), які успішно працювали над визначенням характерних особливостей нового середнього класу. Іншими словами, більшість характерних рис цього амбіційного класу неминуче базуються на буржуазних критеріях: дрібна буржуазія — це клас, який змагається за досягнення буржуазного статусу, але (зазвичай) не має засобів, щоб його досягти. Однак дрібна буржуазія є дволиким Янусом, нехай і те з її облич, що звернене до народних мас, менш привабливе. Домінування з боку буржуазії та (здебільшого небажані) контакти з нижчими стратами привносять до цього класу (відносно слабкі) відчуття й вимоги солідарності та колективізму (хоча в нормальних умовах подібні відчуття у дрібної буржуазії заглушує страх соціального падіння). Як наголошують Конрад і Селеньї, його самостійна політика може привести навіть до настання посткапіталістичного ладу[16]. Можна сказати, що новий середній прошарок поєднує ще більш суперечливі тенденції, ніж вважав Поланзас; складність позиції цього класу така, що під питання потрапляє застосування до нього навіть і терміну «нова дрібна буржуазія».

Специфічні проблеми підходу Пуланзаса до середньої страти можна зрозуміти виходячи із загальних хиб і переваг його теоретизації класу. Внесок Пуланзаса до теорії нового середнього класу є важливим у двох аспектах. По-перше, він приводить нас до розуміння, що ідеологія (та політика) дрібної буржуазії є суперечливим «ансамблем»; по-друге, він відзначає, що конкретний зміст цієї ідеології багато в чому залежить від коаліцій, до яких залучається цей клас (це зовсім залишили поза увагою Бурдьє та більшість теоретиків нового середнього класу). Пуланзас зовсім не розробив питання, які нас також цікавлять: 1) ширша класова картина, виведена не тільки з перспективи виробництва; 2) вірогідні колективістські, неіндивідуалістичні тенденції нової дрібної буржуазії (вони не обов’язково мають підґрунтям відносини на робочому місці, але можуть походити від інакших соціальних зв’язків дрібнобуржуазних а́кторів). Бурдьє допоможе нам закрити ці дві прогалини.
Бурдьє наголошує на тому, що такі індикатори, як рівень доходу, освіченість, рід занять, висхідна й низхідна мобільність, та навіть ширші концепти по типу відношення до засобів виробництва є усього-на-всього показниками (Bourdieu 1984). Центральне місце слід відвести для відносин нової дрібної буржуазії до інших класів — не тільки у процесі виробництва, а в більш широкому «соціальному просторі». Клас визначають не вимірювані характеристики, а радше класифікаційна боротьба, через яку а́ктори відрізняють себе один від одного (нехай окремі характеристики й мають бути виміряні, щоб набути конкретного змісту в соціальному просторі). Буржуазія монополізує й контролює власність, так само як і певні професійні навички й естетичну чутливість. Дрібна буржуазія прагне до того чи іншого елементу зазначеної монополізації. Через це для неї завжди властива претензійність (на думку Бурдьє, не завжди контрпродуктивна якість). А пролетаріат за визначенням виключений із цього змагання.

Робоче визначення, яке я виведу далі, спирається як на Пуланзаса, так і на Бурдьє. Перед тим, як перейти до нього, хочу зазначити, що теорія Бурдьє має не лише сильні сторони, але й свої обмеження. Це можна побачити із спроб застосувати її до нинішньої хвилі протестів. Лоїк Вакан, пояснюючи Ґезі в Туреччині, стверджує, що головною мотивацією повстання було прагнення культурної еліти зберегти свій культурний капітал (та заразом відмежування від бізнесового класу й робітничого класу) в умовах комодифікації міського простору[17]. Це є важливим спостереженням у кращих традиціях Бурдьє, що дозволяє нам зрозуміти центральне місце естетичних інновацій у протестах. Цього не можна пояснити, спираючись на визначення класу, в основу якого покладене виробництво, що його пропонують нам Пуланзас та інші неомарксисти. Однак аналіз школи Бурдьє теж вводить нас в оману, коли недооцінює посткапіталістичний потенціал протестів (та їхню суперечливість)[18]. Отже, ретеоретизація нової дрібної буржуазії має містити не лише розширене визначення класу, але й політичну і всесвітньо-історичну контекстуалізацію класової політики.
У цьому есеї нова дрібна буржуазія визначається в її дистинкціях відносно буржуазії, традиційної дрібної буржуазії (ремісники, крамарі, дрібні фермери/селяни-землевласники­) та пролетаріату. Це клас, що має частковий контроль над виробництвом, споживанням та обміном (не тільки економічних товарів і послуг, але й ще більшою мірою сенсів, естетики тощо[19]). Окремі фракції цього класу можуть мати часткову/індивідуалізовану власність, але ця обмежена власність (ключовий елемент для традиційної дрібної буржуазії) не є його головною характеристикою. Підійдімо до цієї проблеми з іншого боку: визначальною рисою нової дрібної буржуазії є «експертиза». Це магічне слово (з його науковими і раціоналістичними конотаціями) підкреслює її відмінність від старої дрібної буржуазії, але водночас вказує на спорідненість економічно-ідеологічних установок двох класів (майстерність, віра у силу творчості, автономію та інше, цехова природа їхніх умінь і соціального становища).

Професія (як й інші показники) не є досконалим індикатором, але, досліджуючи склад цього класу, ми можемо зараховувати до його лав такі групи: старі фахівці (інженери, лікарі, дантисти, правники, фармацевти, учені, бухгалтери тощо — більшість із них належить до найбільш привілейованих представників свого класу)[20], працівники медичних і соціальних служб, адміністратори середньої та нижчої ланки, працівники ЗМІ («нова» нова дрібна буржуазія, яка постала вже у XX столітті), а також породжені неоліберальною добою «нові фахівці» (фінансові експерти, працівники сектору нерухомості тощо), чиї привілеї та становище є більш сумнівними[21].
Через те, що монополізація сучасних і розумових професійних навичок лежить в основі дистинкції нової дрібної буржуазії, їхнє точне визначення є дуже важливим. Боротьба навколо питання, що вважати розумовою працею, зрештою вирішує, чи буде індивіда (або цілу фракцію класу) виштовхнуто в лави пролетаріату або традиційної дрібної буржуазії. Насправді ані результати анкетування, ані умоглядні побудови не здатні однозначно віднести власника ресторану або кав’ярні чи то до нової дрібної буржуазії, чи то до традиційної. Місце в класифікації є ставкою в боротьбі.

Велика кількість представників і фракцій цього класу живуть в умовах більшого чи меншого ризику втратити контроль над власними привілеями (наприклад, управлінці нижчої ланки можуть бути розжалувані у діловоди), тобто їхні кордони з пролетаріатом постійно ставляться під сумнів. Отже, рівень освіти, дохід і навіть професію не можна вважати досконалими критеріями для визначення класової приналежності; об’єктивний аналіз передаватиме класову структуру відповідно до конкретного місцево-історичного контексту.

Нова дрібна буржуазія на шляху до класу: від нового соціального руху (назад) до вуличних боїв

У цьому підрозділі я зробив перший приступ до реісторизаіції нової дрібної буржуазії, що мусить супроводжувати будь-яку систематичну ретеоретизацію. Центральне питання, на яке ми шукатимемо відповідь: чому розрізнені соціальні групи, які зовсім не були приречені стати класом, а могли залишатися прошарком між буржуазією і пролетаріатом, виробили своєрідні форми політики? Одним із ключових процесів, що відрізняють наш час від доби Бурдьє і Пуланзаса, є інтенсивна політизація нової дрібної буржуазії, навіть її найбільш привілейованих сегментів. На відміну від 1960-х і 1970-х років, зараз до радикальної політики схиляються не лише найменш привілейовані («пролетаризовані») сегменти нової дрібної буржуазії. Ще більш ускладнює картину той факт, що ці щойно політизовані привілейовані сегменти зовсім не наближуються до пролетаріату; тому їхня політизація не приводить до перетворення політики нової дрібної буржуазії на революційну ліву політику. Натомість вони прямують власним шляхом та згуртовують нову дрібну буржуазію в клас, вірогідно, підриваючи інші варіанти розвитку — зокрема постання нової пролетарської політики, яка б доєднала до себе пролетаризовані елементи нової дрібної буржуазії.

На Заході вуличні бої 1960-х років були «хибно розпізнані» як пролетарська класова війна. Під впливом марксизму новий середній клас заперечував себе: він волів переосмислити себе як замінника пролетаріату (так само, як в інтерпретації Маркузе молодь ставала новим носієм негативної діалектики). Лише поразка революції 1968 року відкрила шлях для секційної політики нового середнього класу, представленої у таких формах, як захист навколишнього середовища, фемінізм, антивоєнний рух, боротьба за права ЛГБТ, СНІД-активізм тощо.
У світлі повернення класової політики кінця 2000-х років ми можемо по-іншому поглянути на цей «антракт класу». Останній можна порівняти з періодом, що передував постанню пролетаріату як класу — періодом до 1830 року, коли робітники брали участь в окремих протистояннях, але ніхто з них не усвідомлював своєї приналежності до єдиної групи людей на національному або світовому рівні (Przeworski 1977). Так само й зараз (можливо) завершується ера секційної політики середнього класу та постає енергійний клас — нова дрібна буржуазія.

Учені адепти зазначених рухів звеличували їх як перших ластівок кінця економічного детермінізму, грубого марксизму та класової політики. Це була ера політики ідентичностей або нових соціальних рухів. Частина учених також усвідомлювала, що експансія середнього класу була необхідною умовою для процвітання нових рухів. Але з точки зору теорій, що панували протягом 1970-2000-х років, ці рухи не були класовими, навіть якщо переважна більшість їхніх учасників і лідерів належали до середніх класів[22].

Усебічне пояснення факторів, які з окремих страт сформували клас, стане можливим після тривалих студій і дискусій. Зараз я хочу навести деякі свої спостереження, цілком розуміючи, що низка ключових моментів досі не з’ясована. Найбільш важливі з таких моментів: питома вага привілейованих страт у складі нової дрібної буржуазії; флуктуації стабільності й окремішності цих страт у порівнянні з пролетаризованими стратами цього ж класу; тенденції зростання та скорочення нового середнього класу в порівнянні з робітничим класом[23]. Не менш значущими є такі процеси, як дезорганізація пролетаріату і водночас надмірні (інтелектуальні й політичні) інвестиції в середній клас. Френсіс Фукуяма, експерти Світового банку, аналітики «The Economist» — усі вони внесли свою лепту в перетворення розрізнених страт у «середній клас» (Przeworski 1977). Майбутній дослідник порівняє значення подібних впливів із суто економічними факторами.

Маючи на увазі ці застереження, перейдемо до висування гіпотез. Агресивне накопичення капіталу, що протягом трьох десятиріч обіцяло багатьом стратам споживацький рай, припинилося; після цього розрив між буржуазією й новою дрібною буржуазією виріс, а якість життя нової дрібної буржуазії погіршилася. Але для багатьох її фракцій це не означало безпосередньо економічного збідніння (і пролетаризації). Принаймні деякі фракції досі можуть сподіватися на майбутнє з кар’єрним зростанням, кращим житлом і чудовими відпустками (або принаймні мріяти про це); але й цим фракціям загрожують неоліберальне нищення природи й публічного простору. Ця загроза цілком «матеріальна», тільки дещо в інакшому значенні, ніж гроші, їжа та ціни (вузьке визначення терміну «матеріальний», яке притаманне мейнстрімній науці).

Питання якості життя, яке я порушив, говорячи про найбільш привілейовані фракції, явно перегукується зі старими тезами постматеріалізму (Inglehart 1971), але між цими підходами існують і суттєві відмінності. Насамперед, сьогодні боротьба точиться навколо переважно матеріальних питань: на відміну від теоретиків постматеріалізму ми не можемо стверджувати, що значна частина населення уже задовольнила свої матеріальні потреби і тепер здатна поставити у центрі своєї політики питання ідентичностей і сенсів. Так могло здаватися за доби капіталізму «загального добробуту», але тепер політика матеріального й політика ідентичностей переплелися між собою. Ще більш важливим є те, що питання якості життя я розглядаю через компаративну оптику; у цьому сенсі визначальним є опозиція нових середніх класів проти буржуазії (автори-постматеріалісти не пов’язують питання «якості життя» з проблемами протистояння бізнесові).

Антибізнесові настрої середнього класу настільки поширені, що їх зафіксувала індустрія масових розваг. У ній повстанець — це вже не пересічна людина реалістичного кіно, як у «Панцернику Потьомкін» або «Двадцятому столітті» («1900»), це висококваліфікований фахівець «Матриці» та «Аватару». «Lego фільм», створений «Warner Bros.» за підтримки «LEGO Group», є прикладом того, як ідея революції середнього класу потрапляє навіть до дитячої популярної культури.

Лорд Бізнес створив украй монотонне місто, заповнене стандартизованими будівлями й отупляючими розвагами для робітників, які покірно керуються на кожному своєму кроці інструкціями (як у конструкторі Lego). Дрібна буржуазія (у фільмі — «великі майстри») працює або під замком у сумнозвісному «Мозковому центрі», або під землею. У самому місті, де за строгим слідуванням інструкціям спостерігають «мікроменеджери» й відеокамери, «великі майстри» не можуть відкрито виявляти свою креативність. Протягом усього фільму ми бачимо безліч прикладів їхніх професійних талантів, наприклад чудові машини й споруди, зібрані «великими майстрами» із деталей Lego (під час бійок із поліцією). Під кінець фільму «великі майстри» вирішують підняти проти Лорда Бізнеса, що приховується за личиною турботливого Президента Бізнесу, робітників. Але коли звичайний робітник дістається Лорда Бізнеса, той несподівано добрішає. Цей «найменш кваліфікований» робітник, Еммет, неумисно опинився у ролі лідера «великих майстрів» — згідно з (благим, але малозрозумілим) священницько-інтелектуалістським лжепророцтвом, що передрікало прихід «Обраного», який переможе Лорда Бізнеса. Але під час подій Еммет зрозумів, що він дійсно є непересічним. Натхненний цим відкриття, він переконує Лорда Бізнеса, що й той є талановитим будівельником. Очолюване дрібною буржуазією робітниче повстання стає неактуальним, адже і бізнес, і праця приходять до розуміння, що всі є особливими. Кожен є великими майстром десь усередині.

«Нестабільність, яку відчуває навіть частина провідних фахівців своєї справи, перспективи повного колапсу економіки і т. ін. дозволяють привілейованим групам нової дрібної буржуазії побачити свою спільність із широкими народними масами й стати їхнім (тимчасовим) лідером.»

Фільм робить акцент на матеріальних аспектах невдоволення «нової» нової дрібної буржуазії: неспроможність практикувати професійну креативність; монотонна стандартизація житла; надмірний контроль із боку бізнесу й держави над середнім класом (над його професійними навичками, фаховими спільнотами, містом). Фільм передає латентні страхи буржуазії перед повстанням середнього класу та вказує на можливий спосіб його уникнути, нехай і недоладний (грубо психоаналітичні фінальні сцени фільму є його найслабшою частиною). Утім, на відміну від середини XIX століття панівний клас не дуже-то й тремтить від цього (приємного на вигляд і кумедного) привиду. Усі провідні ЗМІ (за виключенням «Fox Business Network», рупора найбільш панікерської частини буржуазії) хвалили «Lego фільм» попри його відвертий антибізнесовий тон. Займаючись і далі історизацією політики середнього класу, можна відшукати сліди цієї тематики не лише в масовій культурі, але й у високому мистецтві. Цікаво, що розмивання кордонів між високою й популярною культурою теж може бути ознакою бунтарського підйому цього класу (янусоподібного класу, що має почасти буржуазні, а почасти народні устремління), а не самим лише виявом перемін у логіці капіталу, як стверджує Фредрік Джеймісон.
Отже, фундаментальні зміни, які відбулися в житті середнього класу, дозволяють нам зрозуміти, чому нині деякі фракції цього класу вдаються до класової (а не секційної або тематичної) політики. Інтенсивна неолібералізація ставить під загрозу сьогодні не лише суспільне становище нової дрібної буржуазії, але й саме її розуміння сенсу життя (соціальні зв’язки, підтримання стосунків із друзями й рідними, отримання насолоди від суспільного простору, плідний розвиток своїх умінь і творчих здібностей, обнадійливе відчуття своєї «особливості» тощо)[24]. Ба більше, нестабільність, яку відчуває навіть частина провідних фахівців своєї справи, перспективи повного колапсу економіки і т. ін. дозволяють привілейованим групам нової дрібної буржуазії побачити свою спільність із широкими народними масами й стати їхнім (тимчасовим) лідером. Але чи здатна нова дрібна буржуазія послідовно трансформувати суспільство? У наступному підрозділі перераховано деякі причини, що змушують нас у цьому сумніватися.

Нова дрібна буржуазія та інші: формування блоків і посткапіталістичні трансформації

Хвиля протестів, яка розпочалася 2009 року, таїла в собі антикапіталістичні елементи, нехай і перемішані з неегалітарними, на які ми звернули увагу в попередніх підрозділах. У Зукотті, Тахрірі, Таксимі й інших парках і місцеперебуваннях середні страти, перебуваючи в центрі мультикласових повстань, розбудовували колективістський спосіб життя. Ба більше, вони робили це за допомогою експериментальних і антиієрархічних (принаймні в теорії) технік. Постає цілком практичне й водночас макроісторичне питання: чи можуть деякі з цих антикапіталістичних тенденцій стати нашим дороговказом до посткапіталістичного суспільства?

У цьому підрозділі я хочу звернути вашу увагу на необхідність пов’язувати ретеоретизацію середньої страти з аналізом інших класів та можливих міжкласових коаліцій. Позаяк практики нової дрібної буржуазії (попри увесь їхній потенціал) не зможуть досягти кульмінації у вигляді посткапіталізму, якщо ми полишимо цей клас наодинці. Оновлене фокусування на дрібній буржуазії не повинне відвертати нашу увагу від інших учасників глобальної хвилі протестів: елементів буржуазії, пролетаріату, люмпен-пролетаріату. Завданням майбутнього дослідника буде визначення всіх різноманітних фракцій класів (а також етнічних і релігійно-сектантських личин, за якими вони переховуються), що брали участь у заворушеннях починаючи з 2009 року, інтенсивності їхньої участі та їхніх суперечливих внесків до протестів. Лише здійснивши диференційований аналіз, ми зможемо нарешті зрозуміти, що в цій глобальній хвилі є вагомим, а що ефемерним.

Такого штибу науковий аналіз матиме велике політичне значення. Існує думка, що основна боротьба в умовах капіталізму точиться зовсім не між робітничим класом і капіталом. Більш вірогідними рушіями переходу до посткапіталістичного суспільства є соціальні групи, що мають суперечливі класові позиції. Власне, так було під час переходу до самого капіталізму: головним його агентом став «новий клас», тобто буржуазія, а не пригнічений клас, тобто селянство (Wright 1985: 89–91; Konrа́d and Szelenyi 1979; Gouldner 1979).
На мою думку, блоки класів (та їхні організатори), а не самі класи, є правдивими суб’єктами суспільних трансформацій[25]. Новий клас сьогодення може стати одним із ключів до посткапіталістичного майбутнього, але не зможе діяти в цьому напрямку наодинці. Звісно, існує багато причин, щоб поставити під сумнів марксистські й неомаркситські покладання на трансформаційний потенціал пролетаріату, але стосовно середнього класу маємо ще більше причин для непевності.

Нова дрібна буржуазія намагатиметься відновити свої привілеї за допомогою капіталістичних або етатистських засобів, якщо матиме таку можливість. Це ми можемо побачити на прикладі краху східноєвропейського етатизму, що призвів до ліберального капіталізму, але аж ніяк не до соціалізму. Селеньї полишив свої початкові надії на те, що східноєвропейські інтелектуали й експерти рухатимуть суспільство в бік нової формації, яка не буде ані капіталістичною, ані етатистською; він разом із багатьма іншими спостерігачами змушений був визнати, що інтереси середньої страти можуть погоджуватися з певними варіаціями капіталізму так само, як і з демократичним соціалізмом. Ми приймаємо це твердження й розвиваємо його наступним чином: нова дрібна буржуазія може підтримувати або не підтримувати посткапіталістичні перетворення (або ж ліберальний капіталізм, «третій шлях» чи квазіфашистські режими) залежно від траєкторій окремих її фракцій, всесвітньо-історичного контексту (включно з розвитком ідеологічного клімату — нерівномірним, але взаємопов’язаним), її конкретних альянсів та балансу сил в окремих країнах.

«Новодрібнобуржуазні а́ктори зможуть долучитися до посткапіталістичної трансформації, тільки якщо дисциплінують себе в процесі блокоутворення у взаємодії з пролетаріатом та іншими експлуатованими групами.»

Іншими словами, жодний окремий клас не має іманентного інтересу в посткапіталістичних трансформаціях. Класові інтереси уточнюються й перевизначаються у процесі політичної боротьби та класових перегрупувань. Отже, новодрібнобуржуазні а́ктори зможуть долучитися до посткапіталістичної трансформації, тільки якщо дисциплінують себе в процесі блокоутворення у взаємодії з пролетаріатом та іншими експлуатованими групами. Проте нова дрібна буржуазія спроможна багато принести до такого посткапіталістичного блоку — на це вказують її автономістські та егалітаристські тенденції (нехай і часткові й суперечливі). Підсумовуючи, можна сказати, що «протокомунарські» практики Тахріру, Зукотті, Ґезі є важливим уроком для нас: попри наскрізну комодифікацію свого стилю життя, середня страта досі має антикапіталістичні тенденції, але зняття (Aufheben) її антикапіталізму та перехід до стійкого посткапіталістичного шляху розвитку вимагатимуть об’єднання з іншими класами. У світлі цих зауважень можна висунути гіпотезу, що стійкість протестів у Греції походила (частково) від меншої ваги у вуличній політиці місцевого нового середнього класу, що робило останній більш сприйнятливим до антикапіталістичних імпульсів пригнічених страт.

Якщо ми визнаємо, що лише блоки (але не окремі класи) володіють потенціалом для трансформації суспільства в посткапіталістичному напрямі, то постає питання: чи має нова дрібна буржуазія потенціал бути лідером такого посткапіталістичного блоку?

Потенціал бути гегемоном

Це повертає нас до питання, на яке Пуланзас надто поспішно дав негативну відповідь: чи можуть нові середні класи мати власний проект і програму дій? Під час останніх протестів вони позиціонували свої інтереси як інтереси всього суспільства («Ми — 99%»). Як і випадку з буржуазною гегемонією, народні маси приймають таке твердження, тільки якщо воно почасти відповідає істині. У нашому випадку істина має дуже просте ядро (нехай і покрите зверху численними та складними шарами): середні класи перебувають на передовій боротьби із комодифікацією боргу, за природу і міський простір в епоху, коли пролетаріат вже не здатний самоорганізовуватися й вести за собою суспільство.

Сам термін «нова дрібна буржуазія» робить акцент на тому, що тенденції цього класу до репрезентації масових інтересів не є сталими. Цей клас зберігає можливості отримувати користь від комодифікації, а тому має й тенденцію відновлювати свої альянси з неоліберальним світовим порядком. Такі концепти, як «фахівці НСК (нового середнього класу) », «Новий клас», «інтелектуали» або «експерти», або ж просто «новий середній клас», спрямовують нашу увагу на те, про що цей клас мріє й чого він вимагає — суспільство, засноване на наполегливій праці, розумі й чесності. Спротив комерціоналізації публічного простору та служб становить ядро щирого антикапіталістичного потенціалу нового середнього класу; однак цей потенціал не може спонтанно розвинутися в посткапіталізм (Therborn 2014:1). Отже, обидві концепції (нова дрібна буржуазія й новий середній клас) містять елементи більш складної реальності, а ідеальної концепції, яка б охопила цю страту, не існує. Щоб уникнути надмірного інвестування в цей клас (та його бунт), я знову хочу наголосити на обмеженості потенціалу, який він має в сучасній ситуації для перетворення на гегемона.

«Нова дрібна буржуазія зможе усвідомити свої антикапіталістичні тенденції, лише отримавши ін’єкцію свідомості ззовні.»

По-перше, зневага нової дрібної буржуазії до організації та колективної дисципліни тільки зростає, тому вона досі не здатна запропонувати програму виходу з кризи капіталізму (подібні тенденції вже обтяжували «новий» середній клас 1960-х років і відповідно повстання 1968 року, але зараз картина ще більш гнітюча). Фракції цього класу більш схильні наступати й відступати на зразок непослідовних ударних хвиль. По-друге, посилюється консюмерізм цього класу, тому він більше зацікавлений у збереженні капіталізм, ніж у 1970-і або 1980-і роки. По-третє, будучи настільки внутрішньо суперечливим, спонтанним, структурованим «знизу вгору», цей клас навряд чи зможе вести суспільство програмовим і послідовним шляхом посткапіталістичних трансформацій. Нова дрібна буржуазія зможе усвідомити свої антикапіталістичні тенденції, лише отримавши ін’єкцію свідомості ззовні. Але цей клас має розвинені почуття анархізму й автономізму, тому, певно, противитиметься будь-якій квазіленінській ін’єкції. Звісно, все це досить широкі узагальнення, і тільки ґрунтовна дослідницька програма, що зосередить увагу на фракціях цього класу, зможе дати відповідь, яким чином зазначені орієнтації розподілені в середовищі нової дрібної буржуазії (наприклад, їхня більша або менша інтенсивність серед привілейованих і серед пролетаризованих фракцій, серед нових і більш усталених професій, уздовж ліній поколінного, етнічного, релігійного й національного поділів).

Попри ці застереження, ми можемо уявити собі посткапіталістичне суспільство, для якого буде характерним класова боротьба між новою дрібною буржуазією й нижчою стратою. Перший революційний крок до такого суспільства полягатиме в позбавленні буржуазії впливів, її маргіналізації та підпорядкуванні (але її повне зникнення є зовсім не обов’язковим). Цьому крокові передуватиме поглиблення світової економічної, політичної та військової кризи, що переконає нову дрібну буржуазію: гегемонія буржуазії вже суперечить її інтересам. Але і в умовах найгіршої кризи описаний розрив із буржуазією буде неможливим без попередньої тривалої політичної роботи, що поєднає цей клас із нижчою стратою.

Цілком можливо, що посткапіталістичне суспільство існуватиме не в умовах ретельно керованого переходу до безкласового суспільства (як це зображено у класичних схемах переходу від соціалізму до комунізму), а буде сповнене тривалої класової боротьби між новою привілейованою стратою та підпорядкованою стратою. До такої думки прийшли учасники дискусій 1970–1980-х років (дивіться праці Івана Селеньї та Еріка Райта). Нині важливим для нас є усвідомлення сили ліберально-капіталістичних і почасти консервативних (а то й навіть реакційних) тенденцій цього класу (це визнають теоретики «нової дрібної буржуазії», але здебільшого не помічають представники інших наукових напрямів)[26]. Знадобиться тривала й інтенсивна політична робота для того, щоб організувати нижчу страту посткапіталістичного суспільства, піднести її освітній рівень і технологічну грамотність та, як наслідок, підточити привілеї нової дрібної буржуазії. Поки що неясно, чи перехід від посткапіталістичного суспільства, заснованого на гегемонії «експертів», до безкласового суспільства буде відносно еволюційним чи революційним.

Переклали Максим Казаков і Леся Бідочко за публікацією: Tugal, C., 2015. «Elusive revolt: The contradictory rise of middle-class politics». In: Thesis Eleven, 130 (1), pp. 74 – 95.

  1. Висловлюю свою подяку Роберту Бреннеру, Сьюзен Уоткінс, Перрі Андерсону, Гювену Бакірезеру та двом анонімним рецензентам із «Thesis Eleven» — за їхні коментарі та доповнення.
  2. Джек Голдстоун (Goldstone 2011) та Річард Сеймур (Seymour 2013) цілком справедливо вказали на мультикласовий, а не просто середньокласовий характер цих протестів, але це не має заступати нам важливість, креативність, оригінальність та небезпеку внеску нового середнього класу.
  3. «European Urban and Regional Studies» присвятив окремий випуск (2013, 20 [4]) цій хвилі протестів. Там можна знайти дослідження спільних рис протестів на прикладі кількох країн.
  4. Спостерігалися певні спроби поєднати їх (Clarke 2014), але через низку причин жодна з таких спроб не була інституціоналізована.
  5. Про перші ознаки цього, які лише посилювалися з розгортанням протестів, див.: Tuğal, C., 2013. Occupy Gezi: The Limits of Turkey’s Neoliberal Success. In:  Jadaliyya, 2013, June 4. Доступ 04.09.17 за адресою:[link].
  6. Український Майдан вочевидь мав більший правий ухил, ніж перші повстання глобальної хвилі; водночас його соціальна база і порядок денний постійно змінювалися. Протести в Києві еволюціонували від неоліберального, проєвропейського бунту середнього класу до антиавторитарного мультикласового повстання (з усе більшою участю робітничого класу починаючи з січня 2014 року). Водночас організаційний та ідеологічний вплив ультраправих залишався тут незмінним (Ishchenko 2014).
  7. Про причини такої масової участі державних службовців пише Канділ  (Kandil 2012).
  8. Гулд стверджує, що Паризька комуна не була, як її звикли уявляти, пролетарською (Gould 1995), але інші дослідники наводять вагомі контраргументи (див.: Margadant, T., 1998.  «Review of the book Insurgent Identities: Class, Community, and Protest in Paris from 1848 to the Commune, by R. V. Gould». In:The Journal of Modern History, 70 (3), pp. 710–712; Voss, K., 1997. «Review of the book Insurgent Identities: Class, Community, and Protest in Paris from 1848 to the Commune». In:International Labor and Working-Class History, 52, pp. 186–188). Навіть якщо пристати на точку зору Гулда, паризькі комунари усе ж таки не належали до привілейованих соціальних груп, на відміну від протестувальників із площі Таксим.
  9. Цифри, які наводить один з найбільш авторитетних турецьких дослідницьких центрів, Konda, слід використовувати з обережністю, адже їхня операціоналізація страт відрізняється від запропонованої мною нижче (ця заувага стосується й туніських, і єгипетських досліджень, цитованих перед цим).
  10. Йорук та Юксель відзначають, що, оглянувши протести в усьому Стамбулі (а не лише зайняття Ґезі), ми побачимо більш репрезентативну за своїм класовим складом картину. Проте друге дослідження, проведене Konda по всій Туреччині (на доповнення першого, сконцентрованого на парку Ґезі), свідчить: фермери, робітники, пенсіонери, домогосподарки, так звані «еснафи» (дрібні крамарі й торгівці) – загалом люди з низьким доходом – схильні вважати, що «протестувальники не мали рацію від самого початку», а «поліція все робила правильно». Учені, які затушовують переважання середнього класу в заворушеннях у Ґезі, не звертають належної уваги на відомості, зібрані в цих дослідженнях Konda.
  11. Першого травня (тур.).
  12. The Ecinimist.
  13. Див.: Mason, Р., 2011. Twenty reasons why it’s kicking off everywhere.,BBC blogs. Доступ 06.09.17 за адресою:[link]. Автор писав це в найбільш райдужні дні Арабської весни, ще до того, як половина єгипетських фахівців схилилася перед «вертикальною владою» Бюро орієнтації «Братів-мусульман» , а друга половина значною мірою піддалася «брехні та пропаганді» старого режиму. Також див.: Mason (2013).
  14. Таке надмірне розширення категорії «робітничий клас» властиве і турецьким марксистам. Деякі з них навіть побачили у протестах червня 2013 року пролетарську революцію. Зокрема, так вважав видатний науковець Коркут Боратав. Див.:[link].
  15. При цьому обидва учені наводять не дуже вдалі дефініції цього класу. Наведені нижче начерки нового визначення поривають із виробничим визначенням класу Пуланзаса.
  16. Це питання потребує довшого обговорення, але я коротко відзначу, що застосування означника «інтелектуали» або/та «експерти» як головної категорії для даного прошарку сучасного суспільства є досить проблемним; хоча так роблять Селеньї, Мітчелл та інші. По-перше, такі означники концентрують нашу увагу майже виключно на знанні як на визначальному критерії приналежності. Таким чином, вони відволікають нас від центральних характеристик нового середнього класу: його нестабільності, що зумовлена затисненим положенням поміж буржуазією і пролетаріатом, та пов’язаними із цим ідеями-фікс – просування і справедливості (і справедливості просування). По-друге, таке означники приписують загальному становищу середнього прошарку певну постійність, а це наближує наш виклад до більш оптимістичного ліберального аналізу середнього класу, навіть якщо самі ми не налаштовані щодо нього оптимістично. Нижче йтиметься про велике значення оцінювальних суджень для класоутворення.
  17. Див.: Wacquant, L., 2014. Inequality, Marginality, and Social Justice in the City, Boğaziçi University, Hrant Dink Memorial Lecture. Доступ 07.09.17 за адресою:[link]. Аналіз школи Бурдьє, застосований до подій у Туреччині, можна також знайти в збірці есеїв (Öğütle 2014). Кейдер описує все це під дещо іншим кутом (Keyder 2013).
  18. Вакан також зауважує, що правдивим носієм спротиву економічному й політичному капіталові після 1980 року стала «культурна буржуазія», тоді як пролетаріат (наразі здебільшого перетворений на прекаріат) було знешкоджено.
  19. Визначення, запропоноване мною, ґрунтується на підході Бурдьє з його акцентами на дистинкції/класифікації, естетиці та монополізації. Водночас воно суттєво відрізняться від дефініції фракцій нової дрібної буржуазії, яку розробив сам Бурдьє (Bourdieu 1984).
  20. Пряме питання анкети стосовно роду занять може упускати важливі для цих секторів нюанси: одні з представників цих професій близькі до перетворення на дрібних роботодавців (обуржуазнення), тоді які інші прямують до положення звичайних робітників (пролетаризація).
  21. Варто вказати на те, що попередня операціоналізація нової дрібної буржуазії, здійснена в цьому есеї, набагато ближча до Еріка Райта (Wright 1985), ніж до Пуланзаса чи Бурдьє, нехай Райт і уникав цього терміну. Значним недоліком операціоналізації Пуланзаса стало його визначення пролетаріату, засноване виключно на застосуванні ручної праці; таким чином він визначає багатьох а́кторів, що не мають ані контролю, ані власності на засоби виробництва, як дрібну буржуазію. Хибою Бурдьє є щиро французьке зарахування інтелектуалів, митців і фахівців до вищого класу (така схема наближається до реальності тоді, коли в капіталістичний лад проникають елементи соціалізму або посткапіталістичного етатизму; вона була почасти релевантною Франції 1960-х рр., але зовсім не відповідає сучасній ситуації).
  22. Огляд наукової літератури з питання класової бази нових соціальних рухів можна знайти у Джорджа Штейнмеца (Steinmetz 1994). Розвиваючи ідеї цього есея, можна зазначити, що важить не просто класовий склад усіх симпатизантів нових соціальних рухів, а те, який клас спричиняв впорядкувальний вплив на них. У цих рухах організоване робітництво не мало суттєвого впливу, на відміну від більшості лівих рухів 19 – 1-ї пол. 20 ст.
  23. Відомості, які у випадку Туреччини ставлять під сумнів розповсюджене твердження про розширення середнього класу, можна знайти у Бахче (Bahçe 2012).
  24. Питання суспільного, почасти «матеріального», невдоволення неолібералізацією я розглянув у одній зі своїх статей (Tuğal 2013).
  25. Детальний розбір цього питання можна знайти у нашій статті (De Leon 2009). У пізнішій праці визначено подібності і розбіжності наших ідей з Антоніо Ґрамші, Ернесто Лаклау та ін.  (De Leon 2015).
  26. Перший невтішний (і проникливий) прогноз щодо можливих наслідків домінування цього класу зробив ще Михайло Бакунін; водночас він перебільшував послідовність цього класу (і його здатність до групової дії), чого старанно намагаються уникнути теоретики нової дрібної буржуазії. Огляд питання можна знайти у Селеньї і Мартіна (Szelenyi and Martin 1988).