додому Топ Новини ЖИТТЯ СОЛДАТА ВАЖЛИВЕ. А ВОНО ВАЖЛИВІШЕ ЗА ШПК?

ЖИТТЯ СОЛДАТА ВАЖЛИВЕ. А ВОНО ВАЖЛИВІШЕ ЗА ШПК?

735

Цей текст не мої особисті ідеї, а скоріше пропозиції, які я почув від людей з фронту, військових різних підрозділів. Пропоную розглядати його (текст) як постановку проблеми, яка потребує фахового обговорення, як пропозицію почати діалог. 

«Життя наших бійців нам важливіше» – підкреслив Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, коментуючи останні події в Мар’їнці. З цим твердженням неможливо не погодитися. Україна протистоїть потужному ворогу, який має кратну перевагу в мобілізаційному ресурсі. Щоб перемогти, ми не можемо собі дозволити розмінювати бійців ні один до одного, ні одного до двох, ні навіть одного до трьох. 

На днях прочитав на «Цензорі» приголомшуюче інтерв’ю з полковником Олександром Грамарчуком (позивний Гром). Цей український офіцер детально описує свої дії в перші дні повномасштабного вторгнення. На початку 2022 року він перебував у запасі, але в перший же день вже був у військоматі де отримав пропозицію «чекати на дзвінок». Чекати коли українській армії знадобляться додаткові полковники досвідчений воїн, за плечами якого був досвід АТО, не став і почав самостійно шукати можливості якомога швидше потрапити в бойовий підрозділ. 

В сумбурі перших днів він – полковник – навіть встиг побути гранатометником стрілецької роти. Зрештою, в якості командира взводу (це лейтенантська посада!) полковник Грамарчук був направлений в одну з найнебезпечніших на той момент ділянок фронта – під Ізюм, де став у розрив між флангами 93-ої ОМБр та 95-ої ОДШБр. Під щільним артилерійським вогнем противника його взвод зміг якісно вкопатися і закріпитися на напрямку. А тепер найголовніше –  взвод Грамарчука виконав завдання без втрат!

Ця історія дуже контрастує з іншою, про яку також можна прочитати в ЗМІ і яка трапилася з моїм університетським товаришем Максимом Буткевичем. Багатьом він відомий як послідовний правозахисник та яскравий журналіст – співзасновник та ведучий «Громадського радіо». Я ж його знаю як напрочуд світлу та добру людину. Коли російські загарбники почали широкомасштабний наступ він не зміг стояти осторонь. Максим був безмежно далекий від армії і за плечима мав лише військову кафедру Київського університету. Але він також був призначений командиром піхотного взводу і направлений на передову. Вже в червні 2022 року його підрозділ був оточений ворогом, Максим Буткевич і 13 його побратимів потрапили в російський полон.    

10 березня 2023 Слідчий комітет Росії заявив, що «верховні суди» ЛДНР засудили Буткевича до 13 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за фейковим обвинуваченням у «жорстокому поводженні з мирним населенням та військовополоненими, застосуванні заборонених методів у збройному конфлікті, а також у замаху на вбивство двох осіб та навмисне пошкодження чужого майна загальнонебезпечним способом».

Ці сюжети одночасно схожі і діаметрально протилежні один одному. І Олександр Грамарчук, і Максим Буткевич в перші дні великої війни проявили справжній героїзм, ставши на захист Батьківщини. Вони обидва очолили піхотні взводи. Але між ними є прірва, яка і зумовила подальший перебіг подій – полковник Грамарчук був досвідченим кадровим військовим, який знав що і як робити під час бою, а Максим Буткевич – звичайним київським інтелігентом, який попри світлий розум та безмежну любов до України, до війни бачив зброю лише у фільмах. Тому результат, як не прикро це визнавати, був заздалегідь передбачуваним.

Це вкрай важливо усвідомити – ефективність бойового підрозділу і рівень втрат в ньому залежать не тільки від підготовки особового складу та озброєння, але й від кваліфікації безпосереднього командира. Керувати боєм – це така ж складна і відповідальна професія, як і програмувати, пілотувати літак чи робити хірургічну операцію.

Світ визнав таланти українських генералів. Ми захоплюємося багатьма командирами бригад та батальйонів. Але єдиний піхотний офіцер, якій знаходиться на полі бою поряд з солдатами – це командир взводу. Навіть командир роти здебільшого вже трохи позаду на командно-спостережному пункті (КСП). Саме від рішень взводного в більшості випадків залежить ефективність дій та життя українських воїнів.

І тут українська армія, втім як і російська, зіштовхнулася з дилемою. В зв’язку з розгортанням армії та неминучими під час війни втратами, кадрових молодших офіцерів катастрофічно не вистачає. І тут можна іти двома шляхами – за формальною ознакою призначати командирами взводів мобілізованих лейтенантів після військових кафедр цивільних вишів (які офіцерами є суто формально), або призначати на лейтенантські посади кадрових офіцерів, які мають вищі звання.

Українськими вищими військовими закладами (не військовими кафедрами) за роки Незалежності випущено кадрових офіцерів в рази (!) більше, ніж необхідно для повної комплектації командирів взводного рівня. У середньому від 5 до 7,5 тис щорічно! За останні 10 років – це десь до 60 тис. офіцерів. Людей, які свідомо обрали ЗСУ як місце роботи та професії. Так, не усі вони піхотинці, але навіть умовний військовий зв’язківець чи танкіст мінімум чотири роки був курсантом, жив у казармі та регулярно їздив на полігони. І іспити складав не з філософії, як Максим Буткевич, а з тактики, військової топографії та інших військових дисциплін. 

Здавалося б рішення очевидне, але не все так просто. Справа в тому, що кадровий менеджмент у ЗСУ має централізований тип, успадкований від радянської армії. В його основі так зване ШПК (Штатно-посадова категорія) – військово-адміністративний термін, що визначає відповідність командних посад військовим званням. Наприклад, командир взводу – лейтенант або старший лейтенант, командир роти – капітан, командир батальйону – майор або підполковник, командир бригади – полковник.

А звання в армії, за всієї поваги, присвоюються не тільки за заслуги, але й за вислугу років. Тому вони і називаються – чергові звання. Вчорашній курсант після військового інституту приходив в підрозділ лейтенантом, а через кілька років він ставав старшим лейтенантом, ще через кілька років – капітаном і так далі. А вже капітан – це в розумінні кадрових військових вже не про взвод. 

От і маємо ситуацію, коли в армії десятки тисяч достатньо молодих ще офіцерів (капітанів, майорів, підполковників і навіть полковників) «поневіряються» по багаточисельних органах військового управління в тилу, а в посадках мобілізованими цивільними командують такі самі мобілізовані «піджаки» – лейтенанти після військових кафедр. 

Добре би, якби всі тилові кадрові офіцери виконували якісь функції, що потребують ексклюзивних навичок. Але в багатьох випадках саме їх як раз і можуть замінити мобілізовані фахівці. Чи вчорашній адвокат гірше розбереться з документообігом в стройовій, ніж кадровий офіцер? Чи економіст не зможе замінити умовного кадрового начфіна? Чи в вертикалі армійської логістики мають служити кадрові військові? Перелік таких посад можна продовжувати довго. Але керувати солдатами в окопи йдуть вчорашній адвокат, економіст та цивільний логіст.

Безумовно, в мирний час алгоритм ШПК абсолютно доречний – професійні військові повинні мати чіткий горизонт кар’єрного зростання. Але в нас ВІЙНА! Жорстока війна на виживання держави та нації. І за таких умов слідування формалізму самогубство. Це все одно як боротися з інфекційною епідемією, коли десятки тисяч інфекціоністів будуть займатися адміністративною роботою, а лікувати відправлять поспіхом навчених за кілька тижнів добровольців. Від такого «лікування» загинуть і пацієнти, і самі добровольці. 

Я далекий від того, щоб звинувачувати тилових кадрових офіцерів в боягузстві. Формально вони служать в Києві, Львові, Дніпрі та інших містах по колись затвердженим правилам. Але успіх на війні це не тільки патріотизм, це ще й компетенції. І вони потрібні насамперед на передньому краї. Бо ми не Росія. Бо життя наших людей важливе. І воно точно важливіше за ШПК. 

ВІТАЛІЙ КУЛИК, політолог, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я