Добре відомо, що Гегель виступав за конституційну монархію як єдину гідну форму правління в сучасній йому державі.
Його численні критики розглядають цю дивну пропаганду або як явну ознаку іманентної філософської обмеженості Гегеля, або як ознаку його політичного конформізму, а деякі доброзичливо налаштовані критики інтерпретують її як хитрий прийом, покликаний ввести в оману державну цензуру. Першим серед саркастичних критиків гегелівського поняття монарха є ніхто інший, як Маркс. Однак критика гегелівської дедукції монархії з боку Клауса Вівега, безумовно, є найглибшою серед подібних: він намагається довести, що гегелівська дедукція невірна з точки зору самого Гегеля.
Гегель виправдовує необхідність монарха, посилаючись на силогізм, на силогістичну структуру державної влади, але Вівег стверджує, що сама форма силогізму, на яку він посилається (диз’юнктивний силогізм), нав’язує демократичне рішення, в якому люди є основним джерелом законної влади [1]. Чи можна сьогодні повністю захистити Гегеля? Почнемо з простого і ясного опису точки зору Гегеля: “Гегель ніякий не демократ. Він монархіст. Але він хоче монархії, тому що йому не потрібен сильний уряд. Він хоче зменшити значення влади. Він розвиває ідеалістичну концепцію суверенітету, яка допускає, щоб монарх був менш могутнім, ніж президент“, тобто менш могутнім, ніж демократично обраний президент.
Ось приклад від Марка Туніка те, як це працює: “Гегель вважає, що рада монарха, членів якої обирають за об’єктивними критеріями, може розв’язати будь-яке питання, принаймні, до такої міри, що тільки довільна воля може вибирати між варіантами. Рада виключає всі погані альтернативи (чого не робить демократія) доти, доки варіанти, що залишилися, не стануть однаково гідними. Навіть якби монарх вирішував кожне політичне питання, то питання, які він вирішував би, відрізнялися б від тих питань, які виникли на перший погляд і які були б вирішені демократичним голосуванням.
Монарх приймає “безпідставне” рішення, яке все ще має підстави. Розглянемо конкретний приклад: припустімо, в’язниці настільки переповнені, що для новозасуджених злочинців зовсім немає місця, і нам потрібно вирішити, що з ними робити. Один із варіантів – убити їх усіх. Інший варіант – побудувати нову в’язницю (що дорого). Ще варіант – скоротити терміни ув’язнення деяких ув’язнених, щоб звільнити місце для нових. Ще варіант – відпустити нових злочинців на свободу. І ще варіант – придумати якесь нове покарання. Деякі з цих альтернатив будуть неприйнятними, і член ради їх виключить. Решта альтернатив обґрунтовані (на принципі, що ми не повинні вбивати або що ми повинні карати злочинців), але припустимо, що ми довільно обираємо деяку з них. І це вирішує монарх“.
Із цього прикладу має бути зрозуміло, чого боїться Гегель, і чому його страх сьогодні ще більш актуальний: прямого правління експертів, які виправдовують свої рішення (псевдонауковими) причинами, незрозумілими більшості простих громадян. Досить згадати, як сьогодні економічні рішення легітимуються економічними експертами простими нейтральними науковими міркуваннями, і як у такий спосіб політична упередженість цих рішень зникає з поля зору, відкидається як “ідеологія”…
Геґель усвідомлює, що потрібен Вчитель, який підноситься над системою знань (у термінах Лакана це “університетський дискурс”), тож він прагне зберегти владу, що ухвалює рішення, поза межами експертного знання. Однак водночас він усвідомлює, що повернення до домодерного пана, який безпосередньо править, неприйнятне за Нового часу; тож його рішенням є монарх, функція якого зрештою полягає в тому, щоб просто розставити всі крапки над i, поставити свій підпис під рішеннями, підготовленими й запропонованими кваліфікованими експертами.
Вівег має рацію, стверджуючи, що ключ до правильного розуміння гегелівського поняття монарха лежить у його понятті диз’юнктивного силогізму, але він звинувачує Гегеля в неправильному розумінні політичного значення цього силогізму. Його структура аналогічна ОВЕ [2]: загальне (люди, представлені в законодавчих зборах) є посередником між особливим (виконавча влада) і поодиноким (монарх як особа, що ухвалює рішення). Коротше кажучи, на відміну від домодерної монархії, де король безпосередньо керує своїми підданими, у сучасній державі народ у своєму універсальному вимірі регулює та контролює обидві крайнощі виконавчої та вирішальної влади: “Застосування диз’юнктивного силогізму до структури внутрішньої конституції держави призводить до найдивовижнішого результату, на відміну від того, що стверджується у “Філософії права”: він здійснює теоретичну леґітимацію республіканської, демократичної конституції та розкриває фундаментальне значення законодавчих зборів як виразу представницько-демократичної структури” [3].
Але чи справді Гегель порушує логіку диз’юнктивного силогізму? Вівег ігнорує те, на що вказує його назва: диз’юнкцію Гегель поміщає в саме опосередкування загальності. Ось уривок із “Малої логіки” Гегеля (“Енциклопедія” §191), у якому вже вказується роль монарха: “опосередковувальне загальне покладається також як цілісність своїх відокремлень і як певне одиничне особливе, як таке, що виключає одиничність; це має місце в розділювальному умовиводі. Таким чином у визначеннях роздільного умовиводу виступає одне й те саме загальне, і ці визначення являють собою лише різні форми його вираження“.
Диз’юнкція, таким чином, розділяє саму всезагальність на сукупність її окремих членів і виключену індивідуальність, яка безпосередньо надає тіло всезагальності. Як ми говоримо повсякденним жаргоном, монарх не представляє народ; монарх – це і є народ. Тільки за допомогою монарха здійснюється універсальність народу.
У вельми влучній статті “Юрисдикція геґелівського монарха” Жан-Люк Нансі наголошує на цьому перформативному вимірі монарха (якщо користуватися сьогоднішньою мовою), що наближається до того, що Лакан називав чистим означальним (панівний означальний, означальний, що впадає в означуване і як такий стає означальним без означуваного). Саме так слід розуміти тавтологію “Соціалізм – це соціалізм”. Згадаймо старий польський антикомуністичний жарт: “Соціалізм є синтез вищих здобутків усіх попередніх історичних епох: від родоплемінного суспільства він взяв варварство, від античності він взяв рабство, від феодалізму він взяв стосунки панування, від капіталізму він взяв експлуатацію, а від соціалізму він взяв назву“.
Хіба те ж саме не стосується і образу єврея в антисемітів? У багатих банкірів узяли фінансові спекуляції, у капіталістів – експлуатацію, у юристів – правову казуїстику, у корумпованих журналістів – маніпуляцію ЗМІ, у бідних – байдужість до чистоти тіла, у сексуальних лібертенів – проміскуїтет, а в євреїв узяли ім’я…
І тому король є король: він просто додає своє ім’я. Але, знову ж таки, навіщо потрібен монарх? Чому представницька демократія (або, що ще краще, якась форма прямої самоорганізації народу) не може впоратися з цим завданням?
Щоб переконатися в цьому, слід звернути увагу на розрив, що розділяє дві силогістичні тріади: цілого суспільства (індивідуальне сімейне життя, ринок і виробництво в громадянському суспільстві, держава) і держави як інституту (законодавча влада, виконавча влада, вирішальник-монарх: ОВЕ). Коли Вівег зводить на центральну роль посередника політичну форму універсальності (“законодавчі збори як вираз представницько-демократичної структури”), він іґнорує ще одну відмінність: хоч би як формувалися (навіть на найвідкритіших демократичних виборах із загальним виборчим правом), законодавча влада за визначенням завжди перебуває у відриві від “реальних людей”.
Події останніх десятиліть наочно продемонстрували цей розрив. Згадайте рух жовтих жилетів у Франції, що тривав майже півроку з кінця 2018-го до початку 2019-го. Він почався як масовий рух, що виріс із широко розповсюдженого невдоволення новим екологічним податком на бензин і дизельне пальне, який сприймався як удар по тих, хто живе і працює за межами мегаполісів, де немає громадського транспорту. Рух розрісся і охопив цілий арсенал вимог, у т.ч. “фрексіт” (вихід Франції з ЄС), зниження податків, підвищення пенсій і зміцнення платоспроможності простих французів. Жовті жилети були зразковим прикладом лівого популізму, сплеску народного гніву в усій його непослідовності: зниження податків і збільшення асигнувань на освіту та охорону здоров’я, зниження вартості бензину і боротьба за екологію… Хоча новий податок на бензин був явно виправданням або, скоріше, виступав як привід, а не того, чого “насправді” хотіли протестувальники, важливим є те, що спровокувало протести, – а саме заходи, спрямовані на боротьбу з глобальним потеплінням.
Не дивно, що Трамп з ентузіазмом підтримав жовтих жилетів (аж до того, що комусь у натовпі протестувальників почулися крики “Ми хочемо Трампа!”), зазначивши, що однією з вимог був вихід Франції з Паризької угоди. Тут слід зазначити, що коли представники жовтих жилетів зустрілися з представниками уряду, переговори закінчилися повним провалом – вони просто розмовляли різними мовами.
Або згадайте вибори у Великій Британії 2005 року: незважаючи на падіння популярності Тоні Блера (його регулярно визнавали найнепопулярнішою людиною у Великій Британії), він переміг на загальних виборах. У невдоволення Блером не було можливості знайти політично ефективне вираження.
Щось тут вочевидь не так – річ не в тому, що люди “не знають, чого вони хочуть”, а, скоріше, в тому, що цинічний спокій заважає їм діяти згідно з цим, тож у результаті виникає дивний розрив між тим, що люди думають, і тим, як вони думають чинити (голосувати). Така фрустрація може спровокувати небезпечні форми позапарламентського протесту, особливо з урахуванням емоційного забарвлення нинішнього популізму.
Іспанська “Подемос”, безсумнівно, виступає з популістським протестрм проти державних механізмів у їхніх найкращих проявах: проти зарозумілих політкоректних інтелектуальних еліт, які зневажають “вузькість” простих людей, яких вважають “дурними” за “голосування проти їхніх інтересів”. Її організаційним принципом виступає слухати голоси та об’єднувати тих, хто “знизу”, проти тих, хто “зверху”, залишаючи осторонь усі традиційні відмінності на лівих і правих. Ідея полягає в тому, що відправною точкою політичної боротьби за свободу має бути конкретний досвід приниження і несправедливості стосовно простих людей у їхньому локальному життєвому світі (удома, на роботі тощо), а не абстрактні уявлення про майбутнє комуністичне або будь-яке інше суспільство. (Хоча нові цифрові медіа, як здається, відкривають простір для нових форм спільноти, різниця між цими новими спільнотами і старими спільнотами з реального життя має вирішальне значення: ці старі спільноти не обирають, я народжений у них, вони формують сам простір моєї соціалізації, тоді як нові (цифрові) спільноти включають мене в конкретну сферу, яка визначається моїми інтересами і, отже, залежна від мого вибору).
Той факт, що вони не залежать від мого вільного вибору, ще не робить старі “спонтанні” спільноти недосконалими, навпаки, вони перевершують нові цифрові спільноти, оскільки вони змушують мене шукати свій шлях у вже наявному, не обраному мною житті, у світі, у якому я стикаюся (і мушу навчитися вправлятися) з реальними відмінностями, тоді як нові цифрові спільноти, які залежать від мого вибору, підтримують ідеологічний міф про індивідуума, що якимось чином передує спільному життю і вільний обирати його. Хоча цей підхід, безсумнівно, містить (дуже велике) зерно істини, його проблема в тому, що, кажучи прямо, не тільки, як любив наголошувати Лакло, суспільства не існує, а й “людей” також не існує… Однак усі проблеми виникли, коли “Подемос” вирішила перетворитися на політичну партію та увійшла в уряд: її політику там не відрізняло помірне соціал-демократичне партійне середовище.
Чи може ця прогалина бути заповнена деліберативною демократією, що спирається на народні збори, які складаються з громадських експертів та осіб, обраних за жеребом для обговорення певної теми? Деліберативна модель демократії життєздатна, але вона має підтримуватися чіткою структурою ухвалення рішень – ключовим моментом є те, що рішення не ухвалюють дорадчі асамблеї. Ось чому навіть сьогодні необхідне щось на кшталт монархії. Як людина, що ухвалює рішення на найвищому рівні, монарх не має якихось характеристик; він виступає за народ як такий, у його універсальності, що виключений не тільки з державних інституцій, а й охоплює всі внутрішні суперечності та фракційну боротьбу.
Цю диз’юнктивну єдність найкраще передає той факт, що засоби масової інформації повідомляють про особисті звички та вподобання монарха і монархічної сім’ї (музика, книжки, садівництво, спорт…), що геть нецікаво пересічній людині. (Кого хвилює, яку їжу полюбляє мій сусід?) Король – звичайна людина, зведена до числа осіб, які ухвалюють вищі рішення; радикальніше, ми можемо навіть сказати, що він належить до натовпу, до тих, у кого немає певного місця в соціальній ієрархії. Але одне можна сказати напевно: спосіб наново винайти щось на кшталт короля сьогодні обов’язково має містити момент лотереї, його слід залишити на волю випадку.
Ось чому Гегель фанатично виступає проти всяких міркувань про виправдання царської влади: ця влада не є предметом суперечки, вона безумовна і, як така, порожня. Найкращим аргументом проти фактичної влади монарха є тавтологія: “Король – це король”.
[1] Sebastian Stein. Hegel’s Monarch, the Concept and the Limits of Syllogistic Reasoning.
[2] Гегель Г. В. Ф. Енциклопедія філософських наук. Частина 1. Логіка. §187.
[3] Vieweg K. Das Denken der Freiheit. Paderborn: Wilhelm Fink Verlag, 2012, p. 429.
Переклад – ПолитКом
Джерело тут
