додому Топ Новини Змушувати Україну виконувати Мінські домовленості тут і зараз – хибний шлях

Змушувати Україну виконувати Мінські домовленості тут і зараз – хибний шлях

182
Президенти Франції і Росії Емманюель Макрон і Володимир Путін під час спільної пресконференції у Москві. 7 лютого 2022 року

Багато років Мінські домовленості називалися рамкою для майбутнього врегулювання конфлікту на сході України.

Дійсно, сьогодні ані Україна, ані сторони, що взяли на себе посередництво у Нормандському та Мінському форматах, не мають в арсеналі іншого документу, який дозволяв би залучати Росію до перемовин щодо врегулювання.

Але чи означає це, що Росії можна дозволити будь-які спотворення цього документу в обмін на одну лише її присутність у переговорному процесі?

Після стількох років марних намагань змусити Росію виконувати принаймні перші три пункти Мінських домовленостей, відповідь очевидна – ні.

-ads-

Адже за всі ці роки так і не було досягнуто повного та всеосяжного припинення вогню, у звітах місії ОБСЄ ми постійно бачимо інформацію про техніку підконтрольних Росії незаконних збройних формувань (НЗФ) поза межами зон зберігання, інформація про застосування заборонених «Мінськом» калібрів знов і знов потрапляє у зведення ООС.

І це при тому, що про ефективний моніторинг ОБСЄ виконання перших пунктів Мінських угод сьогодні не йдеться: місії створюють серйозні перепони у роботі.

Переходити до четвертого пункту Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей, тобто до початку діалогу щодо модальності проведення місцевих виборів у відповідності до українського законодавства та Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей України», а також про майбутнє цих районів на основі вказаного закону, з огляду на невиконання перших трьох пунктів домовленостей, не видається можливим.

Причому саме у випадку, якщо нас цікавитиме суто «буква» домовленостей, до якої так любить апелювати Росія.

Примус – це не врегулювання і не діалог

Примус України до політичних поступок – це не врегулювання і не налагодження діалогу. Це його імітація і доведення безсилля того самого «колективного Заходу», про який так люблять говорити в Росії, перед правом сили.

Тиск на Україну щодо імплементації політичної частини Мінських домовленостей у російському прочитанні тут і зараз не призведе ні до чого, окрім політичної кризи.

Масштаб цієї кризи залежатиме від того, чи погодиться Банкова на умови Москви в повному обсязі і чи спробує реалізувати їх на практиці: 

  • амністія, що по факту більше нагадуватиме прощення,
  • узгодження параметрів особливого статусу з НЗФ,
  • проведення виборів в ОРДЛО до повернення Україні контролю над державним кордоном,
  • участь органів місцевого самоврядування у призначенні голів органів прокуратури та судів у ОРДЛО.

І можна не мати сумнівів: у Москві свідомі того, яку реакцію може викликати спроба прямого діалогу з підконтрольними Росії незаконними збройними формуваннями, що контролюють окремі райони Донецької і Луганської областей, що відкриє шлях до втілення політичної частини Мінських домовленостей. І як відреагують на імплементацію цих частин домовленостей.

Втрата управління внаслідок чергової спроби «домовитись посередині» – це сценарій, який не можна назвати небажаним для Росії.

У цьому випадку Кремлю буде легко пригадати свої «попередні напрацювання»:

  • посилати «миротворців» (з розпізнавальними знаками або без них) для «відновлення правопорядку»
  • працювати на встановлення в Україні «режиму, за якого все врешті-решт прийде у норму» (звісно, у її суто російському розумінні – перетворення України на російське генерал-губернаторство, без будь-яких власних зовнішньополітичних прагнень і з лише формальною незалежністю).

Тобто будь-яка спроба умиротворення Росії тут і зараз за рахунок примусу України до виконання Мінських домовленостей у російському прочитанні не призведе навіть до припинення насильства, а навпаки – розширить географію його застосування Росією.

І навіть якщо уявити, що так чи інакше Мінські домовленості у їхній політичній частині буде втілено у життя і Росія отримала важіль впливу на Україну у вигляді ОРДЛО з особливим статусом, це аж ніяк не гарантує досягнення безпеки для України і для регіону в цілому.

Навіть якщо Росія припинить застосовувати зброю на лінії розмежування та нині окупованій частині Донбасу, у України та Чорноморського регіону лишається проблема Криму.

Адже Мінськ-2 жодним чином не зачіпає цього виміру російської агресії проти України, а Російська Федерація наполягає на тому, що «питання Криму є закритим».

Окремі «розуміючі Путіна» діячі у ЄС, звісно, стверджуватимуть, що «питання Криму не на порядку денному, навіщо дратувати Росію, коли нам вдалось зупинити насильство на Донбасі». Але не варто забувати про те, що Крим та Севастополь – це не лише окупована територія України, а й російська військова база.

Військова присутність Росії у Криму буде лише нарощуватись, і ніхто у Чорноморському регіоні не може бути спокійним, коли Росія проводитиме у Криму чергові «військові навчання».

Для України так само лишатиметься як суто військова загроза, так і економічні проблеми, створені побудовою Керченського мосту, а саме загрози стабільності роботи українських азовських портів.

Тому будь-яким силам, що змушуватимуть Україну виконувати Мінські домовленості тут і зараз варто розуміти, що деескалація не досягається шляхом потурання країні-агресору.

Реінтеграція нині окупованих територій не має підривати безпеку та ставити під питання незалежність України.

Говорити про те, що реально реінтегрувати нині окуповані території Донбасу в Україну, забувши про Крим та Севастополь «до кращих часів» – значить закласти міну сповільненої дії не лише під реінтеграцію окупованих територій, а й під принцип територіальної цілісності країн як цінність.

Одна російсько-українська війна не стає двома різними конфліктами від того, що Росія зумисне розділила питання Донбасу і Криму за допомогою Мінських домовленостей.

Окупація частини територій не стає прийнятнішою від того, що на лінії розмежування між окупованими та вільними містами поки що не стріляють. А війни не зупиняються поступками агресору. Історія вже доводила це наочно.

Марія Кучеренко, аналітик Центру дослідження проблем громадянського суспільства

Джерело: Радіо Свобода

попередня статтяСъезд партии «УДАР»: президентские амбиции Кличко, выборы на 206-м округе, противостояние с Банковой
наступна статтяПЕРЕГОВОРЫ ПО ДОНБАССУ В БЕРЛИНЕ. НУЖНО СЛЕДИТЬ ЗА РУКАМИ ЕРМАКА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я