Сергій СОРОКА
Володимир Зеленський став черговим несистемним політиком, який отримав реальну політичну владу в своїй країні в результаті демократичних виборів.
Поряд із Дональдом Трампом (США) та Еммануелем Макроном (Франція) “несистемні політики” останнім часом приходили до влади в Італії, Ісландії, Грузії, Вірменії, Гватемалі, Ліберії, Маврикії.
В різних випадках ефективність та успішність їхньої діяльності в різних країнах є різною, на відміну від Польщі, Чехії та країн Балтії 20-25 років тому, де переважно “несистемні політики” забезпечили злам старої авторитарної прокомуністичної системи управління в своїх країнах та провели реальні реформи.
Очевидно, несистемність тоді і несистемність зараз загалом є різною. Але несистемність тоді і несистемність зараз в Україні має спільні ознаки.
Спільним є те, що і тоді, і зараз несистемним новим керівникам держави протистоїть неефективна з точки зору державного управління, зате ефективна з точки зору самовідтворення авторитарна чи квазіавторитарна бюрократична система, в якій “друзям – все, ворогам та іншим – закон”.
Таку Систему в Україні не можна назвати суто державною, тому що крім державних бюрократичних інституцій її стовпами є корупційно-олігархічна політична система та системна корупція, яка її живить. І “правоохоронна” та “судова” системи, які її захищають.
На жаль, чинний поки що президент не тільки не зруйнував ці три стовпи, він фактично очолив Систему. Тому останні два-три роки в Україні влада більше імітувала системні реформи, ніж їх здійснювала. Що, очевидно, і стало причиною поразки Петра Олексійовича на президентських виборах.
До системних реформ, успішна реалізація яких могла б еволюційним шляхом реформувати олігархічно-бюрократичну систему в Україні, належать судова та антикорупційна реформи (очевидно, провалені), політична реформа та реформа виборчої системи (провалені), реформа державного управління та державної служби (мляво, але рухаються), децентралізація + створення ОТГ (мляво, але рухається). Причому останні дві реформи здійснює уряд, а не президент.
Наша корупційна олігархічно-бюрократична Система була створена Кучмою під час його першої каденції і була закріплена під час другої. Саме тоді були створені партії імені своїх спонсорів, які весь час змінювались і трансформувались, але їхня суть не змінювалась. Головна ціль таких партій – отримати владу шляхом квазідемократичних процедур, а владу використати для компенсації витрат і збагачення “спонсорів”.
Саме для цього тоді в Україні проросла і досі процвітає системна корупція. Саме тоді почали продаватись всі посади в державних органах та органах місцевого самоврядування.
Саме тому головним завданням державної бюрократичної машини було і, на жаль, багато в чому залишається не забезпечення ефективного урядування, а контроль за грошовими потоками для своїх “спонсорів”, або невтручання в справи “дорослих” для простих державних службовців.
Чому в тому числі дві каденції керівника держави в нашій країні, що досі перебуває на перехідному етапі із совка в цивілізацію, є небезпечними. Електорат здебільшого не повірив Порошенку, що під час другої каденції він буде іншим і здійснить обіцяні реформи.
І зі всім цим новообраний президент має щось робити.
В нього, як і у його попередників після Кучми, є три шляхи: здатись Системі за невелику “мзду” чи власний комфорт під час і після каденції, як Ющенко; очолити її, як Янукович та Порошенко; або перемогти її. Система у різний спосіб буде пропонувати Зеленському спочатку перший варіант, потім другий. А можливо і обидва разом.
У Зеленського немає шансів на успіх, якщо він захоче реформувати Систему. Це просто неможливо і небезпечно. Тому саме в середовищі так званих “порохоботів” несприйняття викликала сама ідея перевезти Адміністрацію президента в інший відкритий офіс.
Розумію всі питання безпеки, але запроваджувати нову культуру державного управління потрібно в тому числі і через нову культуру управління своєю командою. А в “сакральному” приміщенні ЦК Компартії України із помпезними кабінетами керівництва, дубовими дверима кабінетів та червоними килимами в коридорах важко не забронзовіти від власної “величі, значимості та недоторканості”.
“Приміщення побудоване в так званому стилі — “Урочистий сталінський комуністично-радянський монументалістський ампір з древньо-римською стилізацією”, який мусив символізувати “велич, могутність та вічність комуністичного режиму”. В подібному стилі побудована і будівля Кабінету міністрів України. Але це – тема окремої розмови.
Єдиний вихід – будувати нову систему, поступово блокуючи функціонал та повноваження старої. Проблема також в тому, що насправді президент має не так багато повноважень, які передбачені Конституцією України.
До речі, завдяки чинній Конституції, нав’язаній Україні в 2004 році Медведчуком між першим і другим туром президентських виборів 2004 року, маємо гібридну систему влади, в якій виконавча влада фактично розділена між трьома інституціями – Кабінетом міністрів, Адміністрацією президента та власне Секретаріатом КМУ.
А ще деякі функції “центру уряду” виконують Мін’юст та Мінфін. А сам прем’єр-міністр реально не має взагалі жодних розпорядчих повноважень, які має тільки Кабмін як колегіальний орган управління.
Всі чи майже всі політичні рішення замикаються на Верховній Раді України, яка аж ніяк не є представницьким органом народу України, а представницьким органом інтересів самих себе і своїх спонсорів-олігархів.
Взагалі, представницька модель демократії в Україні не діє на всіх рівнях управління – від місцевого, до державного. Тому без політичної реформи в Україні Система весь час буде відтворювати саму себе. Тож заклик “навіщо створювати нову конституцію, давайте дотримуватись чинної” Система вітає!
Очевидно, така система державного управління з розмитими повноваженнями та відповідальністю не може бути ефективною та результативною в принципі.
Звичайно, президент відповідно до Конституції та законів не відповідає за встановлення тарифів (це – функції незалежного регулятора), не відповідає та не може відповідати за судову реформу (формування політики в сфері судочинства є сферою відповідальності Мін’юсту), не відповідає і не може відповідати за антикорупційну реформу (це є сферою відповідальності частково МВС, частково Мін’юсту).
“Керувати” зазначеними сферами президент може тільки за рахунок неформальних тіньових схем та уповноважених ним “смотрящих”.
“Очолити” таку Систему новому президенту доволі просто – змінити “смотрящих” на своїх і переспрямувати грошові потоки у свої офшори. А реформи можна і далі імітувати, лякаючи всіх Путіним і домовляючись із партнерами.
Тільки партнери вже не вірять українській владі. А Путін не тільки чекає на черговий період слабкості української держави, він ще й активно над цим працює, щоб просунути далі на схід “рускій мір”.
Тому Зеленському повторити президентський шлях Порошенка вже не вдасться, зате повторити політичну долю Януковича – легко!
Якщо ж новий президент таки має намір щось робити із цією Системою (а реформуванню вона не піддається), він і його команда повинні діяти швидко і рішуче. По-перше, цю команду ще треба створити.
В принципі, на відміну від 2014 року, вже є з кого. За ці 4-5 роки експертне середовище та громадянське суспільство дуже виросли у професійному сенсі. До ентузіазму та молодості, за 5 років додалися ще знання в різних сферах державного управління та галузях господарювання, а в декого – і досвід роботи в державних органах (в декого, правда, замість принципів проявився конформізм).
Майже в кожному міністерстві створені і працюють за рахунок донорських коштів команди так званих фахівців з питань реформ, які є державними службовцями, та офісів підтримки реформ, які такими не є.
Майже в кожній галузі працюють допоміжні проекти та команди, які складаються як із іноземних фахівців, так і з українських експертів.
По-друге, потрібно визначити коло союзників, хай і ситуативних. І перетягнути всіх на свій бік. Серед таких, крім громадянського суспільства, експертного середовища та міжнародних партнерів, може бути як Кабмін загалом (хай ситуативно), так і деякі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
По-третє, варто визначити і коло спротиву, і спрогнозувати його потенційну поведінку та наявні можливості й інструменти. Причому важливо відділити від тих, хто щиро готовий захищати свої принципи та цінності (армія, мова, віра тощо), від тих, хто, прикриваючись гарними лозунгами, реально захищатиме свої “годівниці” чи “годівниці” своїх спонсорів за їхнрі гроші. З першими можна домовитись на основі спільних принципів. З другими – ні.
Очевидно, що чинний поки що президент та його команда, фракція БПП у ВР, її союзники у ВР, та, зрештою, ВР загалом будуть працювати на консервацію існуючого стану справ і протидіяти будь-яким реальним змінам, хай навіть і супер корисним для країни. Що, зрештою, є природним і очікуваним.
Зрозуміло, що чинний склад Верховної Ради за жодних умов не схвалить нове виборче законодавство, тому що в збереженні мажоритарки зацікавлені не тільки депутати-мажоритарщики, але й депутати фракції БПП та опозиційних блоків. Тому що мажоритарні округи давно і наполегливо “засіваються” чинними депутатами, а бюджетна “допомога” “потрібним” депутатам через субвенції та депутатські фонди дуже “правильно” розподілені.
Розпускати чи не розпускати Верховну Раду – має вирішувати новообраний президент (якщо “впишеться” в конституційні норми щодо цього), але, очевидно, Верховна Рада явно не буде його союзником.
Будувати нову країну потрібно з новою командою і за новими правилами. Тому без нової Конституції (нового суспільного договору), яка б закріпила нові принципи, цінності та правила, це просто неможливо. Тому що чинна Конституція, зшита із інтересів різних груп впливу, не виконується в повній мірі практично із самого початку її схвалення.
І останнє – у Зеленського насправді є тільки 2 шляхи. Вступити у війну із Системою і перемогти. Або домовитись із нею та грати за її правилами і – стати ще одним президентом-втікачем.
Джерело: Українська правда
