Суслов і Азаров. Реінкарнація нео-сталініста?
Вирує новий, цього разу – #євромайдан, і для багатьох все ніби-то зрозуміло: ось – наші, ось – німці (ЄС і Азаров, відповідно), «ганьба покидькам», «ура-патріоти» звинувачують «Яника» за те, що він «таки запродався москалям» в особі Путіна, європейський вибір проти Азіопи, ну і т.д. у тому ж дусі.
Між тим, як не приховують інсайдери у владних колах, причина банальна і проста – правлячій партії потрібно чимось затулити дірки у бюджеті. Мова йде про зажадання 15 млрд дол від МВФ у випадку «таки підписання» Україною Угоди про Асоціацію з ЄС, як повів нардеп від ПР Володимир Олійник.
Хід міркувань Миколи Янича «лєгка зразуміті» – якщо Путін обіцяв за вступ до ЄвразЕсу «рясно» окропити чинний уряд кредитами (хоч і далеко не беззворотніми), це тепер повинен замість нього зробити ЄС (чи МВФ, «мєні бєз різніци»).
Трохи лікнепу: МВФ – незалежна від ЄС організація; навколо цієї абревіатури вітчизняними політиканами було зведено більше міфів, ніж об’єктивної інформації, що й не дивно для країни «побєдівшего» демократичного популізму. Для тих, хто не проти дізнатися незашламлені агітпропом факти про діяльність МВФ в Україні, пропонуємо спогади й висновки Андерса Аслунда, котрі він виклав на сторінках своєї книги (котру й досі не опубліковано в Україні через погрози з боку одного олігарха, що фігурує в ній). Так от, історія відносин МВФ з Україною налічує вже неповних 20 років, і, якщо уважно її відстежити, стане зрозумілим, що метою Фонду було сприяння ринковим та демократичним трансформаціям в Україні: транші виділялися лише під здобутки, під згоду робити ті чи інші реформи, при наданні достовірної статистики (через маніпуляцію котрою мали місце санкції – ненадання чергового траншу), плюс, звичайно, незгортання попередньо взятого курсу на реформи.
Прикметно, що згадуване ненадання траншу примусило тодішню українську владу піти, нарешті, на укріплення фіскальної дисципліни, ліквідацію бартерних схем, запровадження прозорості у енергетичній сфері, що, врешті-решт, не лише оздоровило державні фінанси, а й примусило олігархів перейти від спекуляції до виробництва, означивши початок ери українського економічного буму (зростання економіки у середньому на 7% щороку упродовж 2001-2007рр., при попередньому сумарному падінні на 60% з 1989р., мало хто про це знає, кому цікаво – цьому присвячено цілий розділ книги, одразу зазначу – я не агітую за ВАЮ J). Тож, не виключено, що цього разу, за браку джерел зовнішнього фінансування, чинна влада теж видасть таку собі «оптимізацію», за якою прийдуть чергові роки буму. Але навряд чи – окрім Росії та МВФ є ще Китай, котрому, як відомо, у довготермінову концесію готують величезні земельні наділи (вочевидь, готуючись до запасного варіанту).
Отже, як ми уже з’ясували, кредити МВФ дає під виконання його рекомендацій, котрі мають на меті реформування держави задля підвищення її конкурентоздатності й кредитоспроможності (останнє прагнення – цілком логічне і притаманне будь-якому кредиторові). Чинний уряд намагається «вибити» транш за підписання Угоди про Асоціацією, але ж це ніяка не реформа, по-перше, а по-друге – МВФ є незалежною від ЄС організацією.
Але Янича, котрого, як і будь-якого прем’єра на його місці, турбує 15-млрдна діра в держбюджеті, котру він, як простий калузький хлопець, зажадає закрити за рахунок ЄС (він же за його підставою – МВФ), котрий відтепер (як йому видається) офіційно відповідальний за «увірене» «Азіріву» українське хазяйство. Плачевність стану цього «хазяйства», вочевидь, настільки вражаюча, що Янич зважився на такий незграбний крок, як замах на зрив євро-інтеграції (і, як показує вчорашня бравада і «небоязнь Майданів», укупі зі сусловською впевненістю у вірності обраної лінії – ще й не на те готовий). Саме на цьому й варто зосередити увагу, а “таваріща” Пахла лишити просто красуватися фейсом обабіч своєї минулої інкарнації – Суслова.
Почати варто з наступних питань:
- Як утворилася ця бюджетна діра?
- Чому відсутніми виявилися (чи не спрацювали) запобіжники для її утворення?
- Хто відповідальний за її утворення?
Як відомо, станом на першу половину 2008р. Україні вдалося закрити усі свої зобов’язання перед МВФ, але ненадовго – у зв’язку з початком тодішньої світової фінансової кризи було відкрито кредитну лінію «стенд-бай» на 16.8 млрд, чимало з котрих було використано.
На що витрачалися бюджетні кошти? На підготовку до «Євро-2012», на передвиборче «задобрювання лохторату», банально розкрадалося. Відповідь на питання 1 очевидна й відома.
Щодо запобіжників, вони спрацьовують там, де існують бюджетні правила й працює механізм їх дотримання. Усі пам’ятають, як Пинзеник відмовився бути мінфіном Юльки – то був протест проти волюнтаризму ЮВТ та ручного управління економікою. З приходом Фёдрича ручне керування не зникло, хоча й набуло свого, неповторного забарвлення (для тих, кого цікавлять ті роки – непогана добірка статей від Володимира Ланового на «Українському Тижні»).
Найцікавіше питання – третє. Логічно напрошується відповідь – відповідальними є любителі ручного керування економікою та адепти бюджетного популізму. Причому, останнє явище зародилося «жирного» 2004-го року з подачі Януковича, чиїм «…найважливішим козирем у передвиборчій кампанії було подвоєння державних пенсій. Як наслідок, і так доволі високі українські пенсії злетіли до неба, загалом склавши 16% прогнозованого на 2005р. ВВП…» (джерело). Символічно, що тоді це не принесло йому перемоги, однак, маховик електорального популізму було запущено – жоден наступний уряд не посмів спробувати покласти край цій згубній практиці розбещення «люмпенорату», оскільки поплатився б за цей (насправді, відповідальній і мужній) крок «тут же», на найближчих виборах.
Який практичний висновок з вищесказаного?
Нинішній, «Євро»-Майдан зібрало обурення від непідписання Угоди про Асоціацію, однак, це, як бачиться, лише «надводна», символічна частина айсберга, на який ризикує наразитися наша країна. Ми, себто, ті, хто усвідомлює чи тільки починає усвідомлювати відповідальність за неї (країну), розуміємо, що справжнє коло проблем набагато ширше. Причому, схоже на те, що за збереження нинішньої системи (навіть за зміни осіб Президента, уряду та парламенту) фінансово-бюджетний (а за ним – і загальноекономічний) колапс є неминучим – його можна відтермінувати, можна розтягти у часі (від чого наслідки будуть, можливо, ще гіршими).
Проблема зводиться до браку відповідальності двох ключових на сьогоднішній день суб’єктів політичного поля України:
а) центрального керівництва країною за надання їм необмежених ресурсів (у межах того, що вони можуть вкрасти, здерти, перерозподілити, розпиляти, тощо);
б) «лохторату», котрий так само безвідповідально ставиться до обов’язків виборця, послуговуючись при їх виконанні своїми вузькими інтересами, а не думаючи про майбутнє, на яке він прирікає у т.ч. й власних нащадків у цій країні.
Причому, проблема електорального популізму не є унікальною для України – у самому ЄС, в Росії, у США, країнах Латинської Америки ця проблема також спостерігається і проявляється у бракові політичної волі прийняти непопулярні, але уже давно кричуще необхідні рішення. І, якщо відсоток економічно самостійного (і, як правило, відповідального й мислячого) виборця у країнах з північною ментальністю ще дозволяє бодай якось обходити цей фундаментальний недолік сучасної демократії (хто не знав – у нас теж, в принципі, демократія), то у менш демократично зрілих країнах зі слабкими чи недосформованими інститутами суспільства, сучасна демократія набуває найбільш спотворених форм.
Ці дві проблеми вирішуються наступними двома шляхами (у відповідному порядку):
А) обмеженням наявних у розпорядженні центрального уряду ресурсів, іншими словами – децентралізацією держуправління, передачею більшої частки повноважень (а значить – і ресурсів) на місця, зосередження в руках центральної влади лише доцільних для вирішення на цьому рівні питань (оборона, зовнішня політика, тощо);
Б) проблема «лохторату» вирішується поверненням від т.зв. демократії до республіканської форми правління, котра, якщо коротко зводиться до того, що політикою займаються ті, кому це болить і цікаво, а хто не розбирається/не хоче/не здатен/тощо – займається своїми власними справами.
Якщо хтось скаже що це утопія, ми маємо що заперечити, по пунтах нижче.
Децентралізація управління або (У)Країна громад
Все більше допитливих «прочісувальників» нашого вітчизняного законодавства натрапляють у ньому (як у різних «Євангеліях») натяки на якісь доти приховані сенси, а то й відкривають їх уповні. Так, після прийняття Конституції України 1996р., згідно з 142 її статтею, усе рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси мали бути передані територіальним громадам. А держава мала брати участь у формуванні доходів місцевого самоврядування, фінансово підтримувати місцеве самоврядування. Аналогічно за Земельним кодексом і Лісовим кодексом громада мала стати власником комунального майна, зокрема лісів і землі (див. джерело).
Проте, починаючи з 1996 року, жодна обрана Верховна Рада та жодна партія і не збиралась встановити конституційний лад та виконати вимоги Конституції.
Тобто, хтось заклав усі ці норми в законодавство, але їх не було виконано: вочевидь, комусь у Києві чи то забракло політичної волі, чи то «жаба задавила» добровільно відмовитися від такої можливості «збирати» під себе потужні фінансові ресурси – вочевидь, підсвідоме бажання все контролювати переважило свідоме розуміння, що у країні таких розмірів та населення усе проконтролювати і дорого, і неможливо, і неефективно. Більшість проблем, на котрі нарікає населення, пов’язані саме з тими питаннями, котрі у передових країнах належать до відання місцевого самоврядування. Одна з найбільших проблем, про котру, однак, мало хто говорить – це депопуляція і зубожіння периферії на фоні перенаселення столиці та великих міст, хоча це суперечить екологічним та економічним міркуванням – нерухомість на периферії доступна за безцінь, тоді як у Києві цілі династії живуть в гуртожитках. Все через брак роботи у провінції, котру нікому розвивати, котра через викачування усіх грошей до бюджету не може розвинути, відремонтувати чи модернізувати інфраструктуру, а тому втрачає перспективні кадри (причому, все частіше ці кадри стають втраченими не лише для тієї чи іншої території, а й для України в цілому).
Декотрі ентузіасти, що вже усвідомили це, заходилися створювати територіальні громади – у себе на місцях та допомагати іншим. Зокрема, громадське об’єднання «Вільний Простір» (Римма Білоцерківська, Ігор Запрудський, Ігор Гурняк та партія «ДемАльянс») створили або ж допомогли створити понад десяток таких громад; хоча, як правило, до створення територіальної громади населення підштовхує або перспектива бути виселеними з землі, або ж розміщення на її території шкідливого виробництва/видобутку. Загалом налічується близько п’яти різних способів утворення територіальних громад, кожен має власні недоліки або ж ступінь складності, але все це – «чистий венчур», оскільки бракує відповідної законодавчої бази; зокрема, так і «зависла» на невизначений термін нова редакція закону про місцеве самоврядування.
Тим не менш, саме сюди я бачу за доцільне спрямовувати пасіонарність учасників #євромайдан -у після того, як вони роз’їдуться додому – цього разу “Майдан” уже точно необхідно переносити у мирний формат, і саме за створенням територіальних громад я бачу таке його продовження.
