Домой Стратегия Віктор ЦИГАНОВ: Небезпечна демократія. Загроза політичної корупції у демократичних політичних режимах

Віктор ЦИГАНОВ: Небезпечна демократія. Загроза політичної корупції у демократичних політичних режимах

580

1Політична корупція, за висновками вітчизняних та зарубіжних експертів, є результатами вад демократичного режиму. Вадами, що можуть викликати кризові явища у демократичній державі є дефектність та дисфункційність відповідного політичного режиму.

Дефектність виявляється у нездатності демократичного режиму функціонувати відповідно до встановлених ним самим правил, зокрема виконувати закони. Проявами цього є, наприклад, фальсифікація підсумків виборів; незаконне відсторонення кандидатів чи партій від участі в них; адміністративний тиск на опозицію; перешкоджання змаганню ідей (чи недопущення його у ЗМІ) тощо.

 Дисфункційність виявляється у нездатності демократії забезпечувати прийнятний для суспільства рівень справедливості, тобто сприяти зменшенню рівня соціальної нерівності, захищати більшість громадян від економічної експлуатації, соціальної дискримінації і політичного пригноблення, забезпечувати оптимальний рівень доступу до благ культури і освіти і тому подібне. Іншими словами, демократія перестає служити «демосу» і деградує у механізм легітимації та закріплення майнового та владного статус-кво пануючих кіл.

 В умовах, коли політика перетворюється на різновид мега-дохідного бізнесу, рентопошукова поведінка стає визначальним фактором функціонування центрів адміністративної і політичної влади. В цій ситуації поява політичної корупції стає неминучою. Слід відзначити, що загальноприйнятої дефініції політичної корупції до цього часу не існує як у вітчизняному так і у зарубіжному праві, з іншого боку, поруч з політичною корупцією, яка є атрибутом сучасної політики, існує так звана бюрократична корупція. У країнах, що мають високий рівень поширення корупції бюрократична корупція перетворюється на визначальний, системоутворюючий компонент державного управління на всіх його рівнях. Відповідно до визначення Міжнародної неурядової антикорупційної організації «Transparency International»: політична корупція – це зловживання політичною владою для приватного блага. Якщо спробувати об’єднати розуміння політичної корупції як на теоретичному, так і на громадсько-свідомому рівні, видається доцільним вживання наступного визначення: політична корупція – це нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (корупційної ренти). При цьому вона може мати будь-який характер – від безпосередньо матеріального (фінансово-монетарного, майнового тощо) до символічного (здобуття влади, соціального престижу, кар’єрне просування тощо). При цьому політично-корупційні дії, що полягають у приватному використанні публічних повноважень і можливостей, як правило, набувають протиправних форм.

 Політична корупція має такі структурні складові:

суб’єкти – особи, наділені політичною і адміністративною владою, політичні функціонери, чиновники, їх патронатні служби. Ця категорія осіб є так званими «принципалами». До суб’єктів також слід віднести державних агентів, що при відсутності владних повноважень мають доступ до адміністративного та інформаційного ресурсу і виступають посередниками,а також клієнтів, до яких входять, зокрема, великі бізнес-групи, замовники вигідних адміністративних і законодавчих рішень. Клієнтська та частково посередницька група фактично являють собою масив «хабародавців»;

 цілі – отримання особистих вигід, розширення приватного споживання, особисте збагачення;

зміст корупційних дій – конвертація колективних благ у приватні за допомогою влади і політичних засобів;

характер дій – протиправність, юридична і моральна нелегітимність, порушення юридичних норм. Можна стверджувати, що політична корупція притаманна як етапу формування і приватизації влади, так і її використання. Слід зазначити, що характер і зміст політичної корупції визначаютьдві головні групи корупційних цілей. У першому випадку метою політичної корупції є особисте чи групове збагачення. Слід зазначити, що при реалізації цієї мети використання політичної влади для привласнення або відчуження може бути або не бути формально протизаконним, але у будь-якому випадку є порушенням моральних норм. Такий різновид політичної корупції у міжнародному обігу визначається термінами «акумуляція» (accumulation) і «вилучення»( extraction). У другому випадку метою політичної корупції є здобуття, збереження або розширення політичної влади. Для цього широко використовуються купівля політичної підтримки та лояльності ( купівля голосів, фаворитизм, клієнталізм, «патронажна політика»; маніпулювання контрольними, наглядовими, правоохоронними функціями для забезпечення власної безкарності; використання публічних і приватних коштів сумнівного походження для фінансування політичних партій і виборчих кампаній. Слід підкреслити, що в останні роки, зокрема в «слабких державах», чільне місце у політичній корупції набуває так званий «повний корупційний цикл», який являє собою поєднання вищенаведених видів політичної корупції, що може бути відображене у наступній схемі:  В – Г – В1>в – Г1>г

 де В і в – влада, Г і г –гроші, В1- новий, збільшений обсяг владних можливостей, Г1 – обсяг корупційного накопичення внаслідок корупційного використання владних важелів.

Саме в цьому циклі знаходять своє широке використання такі форми політичної корупції, як корупційний лобізм, корупційний фаворитизм, корупційний протекціонізм, таємне фінансування сумнівних з точки зору суспільних потреб політичних проектів, внески на корекцію виборчих кампаній у вигідному для замовників напрямів з подальшою розплатою державними посадами.

 Попри всю зовнішню технологічну схожість політичної корупції з бюрократичною, однією з головних відмінностей є можливість її суб’єктів впливати на формування правових рамок політичного процесу. Насамперед, це стосується змін юридичних правил, що регулюють політичний процес – змісту конституційних законів чи окремих їх положень, законодавчих актів, які внормовують виборчий процес, статус і повноваження тих чи інших владних структур, порядок здійснення державою та її органами конкретних функцій. У такому випадку влада відділяється від виборців як мінімум двома «блок-постами»: політичними партіями (які фактично є своєрідними політичними бізнес-холдингами) та бізнес-структурами, які контролюють ті чи інші групи депутатів.

 Практики формування кандидатських списків (включаючи їх мажоритарну частину) під контролем «принципалів» – правлячої адміністрації, власників партій, їх фінансових донорів призводять до руйнації парламентаризму. Парламент перетворюється на орган, що представляє інтереси не широких соціальних верств та їх конкретних груп, скільки владну верхівку і втрачає легітимність у суспільному сприйнятті.

 Політична корупція є основою системної корупції що перетворюється у спосіб існування суспільства, його політичного, економічного життя. Ознакою системності є зменшення прозорості у діяльності державних службовців, розширення зон діяльності, що знаходяться поза суспільним доступом і, відповідно, поза критикою, придушення незалежних ЗМІ. Політична конкуренція заміщується особистими домовленостями, владна знаходиться поза партійним, парламентським і громадським контролем. Бюрократія поступово набуває особливого статусу, впливу і положення в суспільстві, який притаманний автократичним режимам. Будь-які реформи, що мають важливе значення для суспільного поступу, але суперечать інтересам корумпованої верхівки гальмуються.

 Політична корупція у економічній сфері характеризується зрощенням бізнесових та політичних груп. Контроль над ресурсами та найбільш прибутковими сферами економіки потребує функціонування ринку корупційних послуг. Він характеризується не просто епізодичними оборудками з купівлі-продажу окремих корупційних послуг, а довгостроковим, комплексним, багатофункціональним, міжвідомчим обслуговуванням. Зазначений ринок вирішує декілька завдань для принципалів та клієнтів:

  • розподіл «блокуючи» або контрольних пакетів акцій між групами принципалів;
  • доступ принципалів до управління компаніями з долями державної або муніципальної власності;
  • створення сприятливих умов для підконтрольного бізнесу – податкових і подібних ним пільг , створення монополій ;
  • захист принципалами власності та інтересів підконтрольного бізнесу;
  • організація штучних банкротств для перехоплення власності на свою користь та користь клієнтів;
  • участь в управлінні ресурсами через непотизм .

 При цьому в ситуації васальної залежності (бізнес – чиновник) особлива оплата потрібна не лише за корупційні послуги, але і за гарантії самого існування – своєрідний «податок на життя» бізнесу, вимушеного авансувати прихильність до себе на перспективу.

 Цей «податок» є по суті корупційним надприбутком, функцією якого є розширення корупційного простору, корупція чиновників іншими чиновниками як по вертикалі, так і по горизонталі – на міжвідомчому полі. Тим самим множаться корупційні мережі, що завдають величезного збитку країні.

 Розвиток корупційного ринку характеризується динамічною монополізацією і посиленням корупційної експансії, яка підпорядковує собі і не лише окремі підприємства а цілі галузі економіки. При цьому стратегічні інтереси держави поступаються інтересам бізнесово-політичних груп.

 У соціальній сфері політична корупція вмикає корупційні механізми, що спрямовані проти соціально вразливих верств населення. Корупція стимулює несправедливий перерозподіл суспільних багатств на користь вузьких кланових груп, підсилюючи майнову поляризацію суспільства, дезорганізуючи політичні та соціальні функції держави. Певне економічне зростання в країні супроводжується зростанням сильної диференціації доходів між багатими і бідними.

 Особливо руйнівними є наслідки політичної корупції у судовій владі та секторі безпеки. Суди, органи правопорядку стають обслуговуючою компонентою корупційної системи. Нівелюється сам сенс правосуддя. Боротьба з корупцією або не ведеться зовсім, або обмежується викриттям корупційних зв’язків окремих чиновників середньої та низької ланки. Журналістські розслідування та робота правозахисників сприймається як замах на честь мундира і репутацію відомств, «замовний компромат». Матеріали таких розслідувань ігноруються, їх ініціатори – переслідуються. Дискредитується право як основний інструмент регулювання життя держави і суспільства. У суспільній свідомості формується уявлення про беззахисність громадян і перед злочинністю, і перед владою. Незаможна частина суспільства, а значить – найменш захищені громадяни – майже не мають можливості протистояти здирству і іншим корупційним зловживанням. Крім того, саме ці верстви населення, будучи споживачами товарів і послуг, у вартість яких включені корупційні витрати, несуть найбільш істотні втрати зі свого і без того мізерного особистого бюджету.

 Політична корупція безпосередньо сприяє криміналізації суспільства, зміцненню організованої злочинності. Остання, зрощуючись з корумпованими групами чиновників і підприємців, посилюється ще більше за рахунок проникнення до політичної, насамперед, законодавчої влади і отримання можливостей для відмивання грошей.

 У політиці наслідком політичної корупції є фактична монополізація політичної сфери, та наступна «приватизація» держави – повзуча узурпація влади без формальних атрибутів перевороту. Лідерство у цьому процесі належить «новій номенклатурі» – представників високопосадового чиновництва, олігархату та політиків. Цей феномен у пострадянських країнах вже був усунений з політичної арени на початку 90-х років, але відновився у наш час. Основними її особливостями є те, що «нова номенклатура» це не просто бюрократія, вищі державні менеджери. Це клас, що не стільки управляє державою, скільки володарює нею. Самочинно встановлюються правила взаємодії з суспільством, що практично виключають будь-який громадянський демократичний контроль. Встановлюються правила власного відтворення та механізми самозбереження. Демократичні інститути набувають декоративних рис. «Нова номенклатура», стає головним одержувачем, розпорядником і споживачем корупційних доходів і надприбутків, а отже – і головним їх захисником. Саме політична корупція і ії породження – нова номенклатура- перетворилася на потужну силу, яка не тільки перешкоджає поступальному розвитку України, cтавить під загрозу сам факт ії державного існування

 Корупція стає особливо небезпечною, коли починає боротися сама з собою. Поширений напрям імітаційній активності – боротьба з корупцією – застосовуватиметься для досягнення двох цілей. Перша – реклама режиму, що демонструє народові свою «чесність, принциповість і рішучість». Друге завдання – боротьба за опанування тих або інших сегментів бізнесу. З цієї причини корупція ототожнюватиметься виключно з хабарами і «економічною злочинністю», а головними обвинуваченими виступатимуть деякі представники крупного бізнесу. Представники бюрократії вкрай рідко потраплятимуть на лаву підсудних: лише з метою приструнити політичних опонентів або посадовців що зарвалися («показові прочуханки»). Така система має бути ліквідована.

 Одним із наслідків політичної корупції є відсутність зворотного зв’язку влади з суспільством, відчуження народу від держави.

 В Україні проявом цього є позбавлення влади підтримки виборців, байдужість більшості громадян до інтересів та долі власної держави.

 Заручниками ситуації є політичне керівництво. По-суті Президент України, Уряд, парламентська більшість не можуть використати творчий потенціал суспільства, здатний підтримати реформаторські починання влади. Натомість, владна верхівка стала заручником свого віртуального образу, що використовується політичними супротивниками.

 Протидія політичній корупції неминуче зіткнеться з цілою низкою проблем.

 По-перше – її латентний, прихований від більшості населення і суспільства характер. Простором здійснення політичної корупції, як правило, є верхівка суспільства – його політична та адміністративна еліта, тому політично-корупційні дії не зачіпають повсякденних, побутових, цьогочасних інтересів виживання пересічного громадянина і не викликають широкого громадського обурення. Акти політичної корупції, як правило, розтягнуті у часі і просторі, а про ії кінцеві результати можна дізнатися тільки з появи сумнівних законів, постанов, та незбагнених кадрових призначень.

 По-друге, відсутність результатів у боротьбі з політичною корупцією є результатом застосування проти неї традиційних і вихолощених практикою, формальних антикорупційних заходів.

 Зазначене потребує вжиття дієвих кроків, насамперед з боку спеціально уповноваженого органу з питань антикорупційної політики (Міністерство юстиції України), серед яких першочерговим є вдосконалення законодавства що регулюють діяльність політичних партій, законодавчої та виконавчої гілок влади. Необхідно ввести в правове поле і відповідну судову практику України чітке юридичне визначення феномену політичної корупції.

 Зокрема, слід здійснити практичні кроки щодо імплементації до національного законодавства положення статті 20 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, ратифікованої Україною ще 18.10.2006, щодо відповідальності за незаконне збагачення. Відповідно до зазначеної конвенції кожна держава учасниця має вжити заходів щодо визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто, значного збільшення активів державної посадової особи, що перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати.

 Практичне застосування цієї міжнародної норми може бути ефективно використано проти політичної корупції, оскільки наявність мільйонів на банківських рахунках без докладного і аргументованого пояснення їх походження працює не на прозорість і відкритість, а на зміцнення політичної корупції.

 Іншим важливим кроком є розвиток антикорупційної просвіти суспільства, роз’яснення небезпеки політичної корупції та підвищення політичної культури осіб, що знаходяться при владі.

 Національна антикорупційна стратегія на 2011-2015 роки та Державна програма щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки частково враховують проблему – у частині фінансування політичних партій та незалежного контролю за їх фінансуванням, проблему скасування недоторканності. Але брак наукових досліджень, прикладного вивчення проблеми не лише на національному, а й міжнародному рівні не сьогодні не дають можливості сформувати більш чіткі завдання у цій сфері. Тому одним із завдань на найближчий період має стати вивчення феномену політичної корупції в Україні. Ефективність цих заходів може бути забезпечена лише наявністю політичної волі та активного сприяння громадянського суспільства.

Політична бідність як атрибут згасаючої демократії

Чим вище обіймана керівна посада, тим краще з неї проглядаються успіхи країни. Можливо, саме тому будь-яка влада так не любить згадувати про бідність у своїй підопічній державі. У всякому разі, в Україні про бідність згадують лише під час чергової виборчої кампанії, коли майнову і соціальну нерівність завзято таврують і влада, і опозиція. На світанку незалежності очікувалося, що демократія покладе край цьому неподобству минулих часів, натомість епоха політичного постмодерну породила нове явище світової історії – чималу кількість бідних демократичних країн.

 Нині налічується близько 70 держав, яким притаманні базові атрибути демократичного правління, средньодушовий ВВП яких не перевищує 10 000 дол. США (довідково: Україна зі своїми 3120 дол. США на душу населення займає 122 місце серед 195 країн – учасниць порівняльного рейтингу-2012 Світового банку. Як свідчить дослідження купівельної спроможності населення, проведене німецькою соціологічною компанією GfK Geo Marketing, українці можуть дозволити собі потратити до 1300 євро за рік. Це у 44 рази менше, ніж витрачають жителі карликової держави Ліхтенштейн (57 000 євро). Українці ж зі своєю купівельною спроможністю посідають четверте місце знизу, випереджаючи молдаванів, білорусів і жителів Косово. Середня сума, яку можуть собі дозволити витратити європейці, складає 13 тис. євро за рік. Саме на такому рівні знаходиться купівельна спроможність італійців та іспанців. Навіть якщо не враховувати малі держави і протекторати, “бідні демократії” зараз багаточисельніші, ніж держави будь-якого іншого типу.

 Пострадянські реформи 90-х років поклали початок структурній бідності, яка зараз стала постійною для значної частини населення. Це – соціальна проблема, не пов’язана з особистими якостями і трудовими зусиллями людей. У суспільстві визначилися стійкі групи бідних сімей, у яких шансів вирватися з бідності практично немає. Цей стан можна позначити як застійну бідність. Бідність в Україні багато в чому є продуктом соціальної катастрофи, зламу, вона навіть не є різким перехідним процесом, а буквально «побудована» політичними засобами. Штучне створення бідності в нашій країні – колосальний експеримент над суспільством і людиною.

 В Україні набув патологічного поширення специфічний соціально-економічний феномен – це «працюючі» бідні. Звичайно, в країнах, які нормально розвиваються, наявність роботи не завжди є гарантом процвітання, високого доходу, але від убогості рятує. Натомість в Україні, навіть працюючи, можна перебувати в бідності. Вважається, що в ідеальній демократії розподіл має бути не рівним, а справедливим: кожен отримує свою частку влади, багатства, престижу відповідно до своєї компетентності, внеску в загальне багатство і своїх заслуг. При цьому мобільність особи, як вертикальна, так і горизонтальна, має бути високою, що повинне привести до створення мінливих, слабо виражених і таких, що постійно перебудовуються, ієрархій.

 Проте реальність далека від демократичного ідеалу, що пояснюється перевагами, які дає близькість до влади та які можуть передаватися наступному поколінню. Це призводить до того, що влада, престиж і багатство значною мірою залежать від соціального прошарку, до якого належить той або інший індивідуум. У результаті компетентність, внесок у загальну справу, природні дарування та особисті заслуги можуть бути принижені та позбавлені своїх законних прав володарями положення, успадкованого і збереженого всупереч справедливості. Отже, бідність викликає мутацію демократії, що виникає таким чином. Знаменитий ліберал Джон Стюарт Мілль відзначав, що бідність для демократії – не менше зло, ніж тоталітарні й деспотичні форми правління, бо врешті-решт бідність неминуче набуває політичного виміру, що виражається різною мірою участі громадян у вирішенні загальних справ та у використанні владних ресурсів держави. Інакше кажучи, бідність відтворюється в політичній і правовій нерівності, яка своєю чергою впливає на всю систему суспільних відносин.

 Проблема ця набуває особливої гостроти, коли перепади в економічному і соціальному стані людей, у соціальному статусі набувають надмірних масштабів, що екстраполюється на політику, віншуючи піраміду волаючої соціальної нерівності й відчуження суспільства від влади. Ті, хто знаходяться на вершині цієї піраміди й володіють багатством, прагнуть прибрати до рук і політику, використовувати важелі влади для закріплення свого домінуючого становища в державі. Ті ж, хто знаходиться «на дні», випробовують тяготи убогості й бідності, випадають зі сфери активної участі в політичному процесі, опиняються в пригнобленому становищі. Нинішнє розшарування на багатих і бідних неприродно, неорганічно виникає із джерел, які «розривають» суспільство і задають антисоціальні орієнтири. Багатство, отримане соціальним пограбуванням, руйнує суспільство. У масовій свідомості розвиваються відчуття духовної порожнечі, спустошеності, постійної втоми, несправедливості того, що відбувається, й неможливості вплинути на перебіг подій.

 Ще одна типова ознака “бідних демократій – спотворений характер відносин між власністю і політичною владою, яка опиняється у приватній власності. В умовах «бідної демократії» політика неминуче перетворюється на мега-прибутковий бізнес, а тотальна корупція стає її атрибутом, набуваючи всепроникаючого та систематичного характеру, знаходячи своє концентроване вираження у політичній корупції.

 Якщо абсолютистські й тоталітарні режими відкрито усувають масові прошарки суспільства від участі в політиці заходами деспотичного примусу, то в демократичних суспільствах з високою питомою вагою бідних те саме відбувається внаслідок низького соціального становища знедолених верств населення. У зв’язку із цим неабияку цікавість викликає запитання: ті мільйони виборців, які не взяли участі у голосуванні, – це перемога свободи чи демократії?

 Бідність згубно впливає на громадську активність населення. І саме там, де надлишкова соціальна нерівність набуває масштабів, що перешкоджають участі у суспільно-політичному житті великих мас населення, виникає феномен «політичної бідності». У трактуванні американського політолога Джеймса Бохмана суть цього феномену – в «нездатності якихось груп громадян ефективно брати участь у демократичному процесі та в їхній подальшій уразливості перед наслідками рішень, що приймаються навмисно або ненавмисно». Поріг «політичної бідності», на думку Д. Бохмана, проходить по лінії здатності або нездатності тієї чи іншої суспільної групи ініціювати або брати впливову участь в обговоренні проблем, які безпосередньо зачіпають її життєво важливі інтереси.

 Можна назвати три основні негативні чинники існування політичної бідності. По-перше, це поляризація суспільства: на одному полюсі політики концентруються апатія та пасивність, а на іншому – прагнення монополізувати і закрити для громадськості сферу ухвалення політичних рішень. По-друге, соціальна нерівність маргіналізує знедолені суспільні прошарки, підштовхуючи їх до нелегітимних форм протесту. Позбавлені можливості хоча б артикулювати, не те, що відстоювати і захищати свої інтереси у публічній сфері, вони стають соціальною базою політичного екстремізму. По-третє, соціальна нерівність, яка культивує в суспільстві атмосферу, що підриває засади соціальної справедливості і загального блага, руйнує етичні основи суспільного єднання. Унизу накопичується комплекс приниженості, нагорі – комплекс вседозволеності.

 Зростання «політичної бідності» призводить до того, що функція ухвалення політичних рішень виходить з-під контролю суспільства та концентрується у вузькому колі правлячої еліти. «Політична бідність» виводить громадян із публічної сфери. Їх голос не чують ні суспільство, ні держава, а пасивна поведінка досить часто сприймається владою як згода із власною політикою. У цих умовах народ перетворюється в кращому разі на одноразовий електорат.

 Ще однією ознакою “бідних демократій” є безпрецедентне поєднання виборів на основі нібито загального голосування з так званим капіталізмом первісного накопичення, що не визнає жодних моральних, а подекуди і правових, обмежень. Можливо, саме тому вищий політичний ешелон України ринкової доби вже традиційно переповнений персонами, «яким ніколи не буває соромно». Джерела, що заслуговують на довіру, свідчать про неймовірну ціну парламентського мандата в Україні. Так, згідно з даними, наведеними експертами Комітету виборців України, залежно від рейтингу та політичної ваги претендента вона сягає від 2,5 до 5 млн дол. США. Отже, демократія монополізована не просто багатими, а дуже багатими. В усякому разі, в українському парламенті нового скликання опинилося близько двох десятків мультимільйонерів і декілька мільярдерів, чий сукупний майновий стан оцінюється в 7,7 млрд дол. США.

 Формуванню сталої політичної бідності притаманні свої методи реалізації. Насамперед це нові методи фактичного терору, спрямованого проти трудівників найманої праці, скупність яких отримала у західній соціології назву «суспільство ризику». Його ознаки: тимчасова і часткова зайнятість, згортання «соціальних зобов’язань» з боку наймачів, комерціалізація умов надання соціальних послуг, так звані «гнучкі форми» оплати праці, максимальне полегшення процедур звільнення працівників, системтичне використання насильства у так званих трудових суперечках.

 Водночас із суспільного і зокрема політичного життя фактично вичавлені цілі верстви населення. І це не лише декласовані маргінали, бомжі або працівники низької кваліфікації. Основна маса інтелектуальної еліти країни – вчителі, лікарі, викладачі вузів, науковці – поповнили ряди «нових бідних». Поглинені повсякденними турботами про виживання, вони позбавлені часу та можливості брати повноцінну участь у цивільній діяльності й не можуть добитися від влади включення своїх вимог до політичного порядку денного. Але політична бідність не обмежується суто політичними рамками. Саме внаслідок тотальної політичної беззахисності низів верхам вдалося фактично демонтувати, як зайві, програми соціального захисту, комерціалізувати охорону здоров’я і освіту, майже повністю викоренити профспілковий руху, підпорядкувавши його владним структурам і позбавивши його самостійності та самодостатності.

 У розвинутих демократіях потужне громадянське суспільство володіє розгалуженими та ефективними механізмами прилюдного вираження та конденсації плюралістичних інтересів різних соціальних груп. Енергія громадсько-політичної самодіяльності змушує владу зважати на ці інтереси та включати їх у сферу прилюдної політики. Навіть якщо якісь групи населення через бідність або низький рівень культури не можуть сформулювати свої специфічні інтереси, цю місію беруть на себе організації громадянського суспільства.

 В Україні ж амортизатори політичної бідності відсутні, оскільки громадянське суспільство знаходиться в первісно-зародковому стані. До того ж сімбіоз політичної та майнової бідності багато в чому зумовило своєрідну соціальну ентропію: в Україні практично зник робітничий клас, розчинилось у хаосі псевдоринкових відносин селянство, перетворилася на обслугу ділків-«нуворишів» інтелігенція. Натомість за 20 років склалися й розходяться у різні напрямки не класи, а два народи, вже чужі, якщо не ворожі. Не тільки в економічному та соціокультурному просторі, а й у політичній сфері позначилися контури поділу України немов би на дві протилежні частини. В одній знаходиться правляча політична еліта, яка перебуває у власній викривленій реальності, що породжує ілюзію стабільності. Інша частина України, на яку звалився весь тягар соціально-економічної та політичної бідності, пасивна й політично мовчазна. Але в її надрах визрівають небезпечні процеси, накопичується енергія протесту.

 Не виходячи відкрито в політичну сферу, вона виявляється в соціально девіантній поведінці великих груп населення. Протест виражається у відході з політики у сферу криміналу, наркоманії, алкоголізму, містики, релігійного та біляспортивного фанатизму. Подібна форма протесту не менш небезпечна і згубна, ніж та, яку поет назвав «бунтом безглуздим і нещадним». Йде затяжна прогресуюча деградація суспільства, що поступово виснажує його творчий потенціал і позбавляє надії на відродження тієї самої «пасіонарності», яка, за думкою автора цього терміна знаменитого Льва Гумільова, перетворює націю на суб’єкт історії.

 Фактично відбувається патологічна мутація народу як колективної особи, спроможної артикулювати і захистити національні інтереси, у як механічну сукупність атомарних індивідів, зайнятих виключно проблемами власного виживання. Під питанням опиняється не тільки демократичне, а й усе майбутнє України. Навряд чи можливе виникнення нового тоталітаризму на пострадянському просторі, бо немає ресурсів, яких вимагає тоталітарний проект, хоча дехто ще здатний на зловісні тоталітарні жести. Людей, які можуть тоталітарно керувати, сьогодні немає. Водночас цілком реальна поява нових форм неототалітаризму. Вони не вимагатимуть вміння тоталітарно керувати. Досить накинути на суспільство зашморг політичної бідності.

Література:

 1. Голмс С. Політична корупція перехідної доби / С. Голмс : [За ред. С. Коткіна, А. Шайо]. – К.: К.І.С., 2004. – 440 с.

 2. Заброда Д.Г. Взаємодія суб’єктів боротьби з корупцією (адміністративно-правовий аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук / Д.Г. Заброда. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2005. – 19 с.

 3. Кабанов, П. А. Политическая коррупция :Краткий обзор существующих дефиниций / П. А. Кабанов // Следователь. – 2003. – № 1. – С. 48 – 52.

 4. Корупція в судовій системі : довідник / [ заг.ред В. Пенько, уклад. А. Демчук]. – Луцьк, 2008. — 98с.

 5. Корупція в Україні як фактор соціальної та політичної дійсності / О.М. Михальченко // Наук. зап. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. – 2007. – Вип. 35. — С. 313-322.

 6. Корупція в Україні: 2004 рік (погляд з 2008 року): аналітичний звіт / [Буроменський М. В., Сердюк О. В., Фесенко В. В., Колісник В. П., Веніславський Ф. В.] за заг. ред. М.В. Буроменського, О.В. Сердюка / Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: Яшма, 2008. – 224с.

 7. Коткін С. Політична корупція перехідної доби / Коткін С., Шайо А. – К.: КІС, 2004. – 440 с.

 8. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії – К.: Атіка, 2001. – 304 с.

 9. Невмержицький Є.В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми протидії : [монографія] / Невмержицький Є.В. – К. : КНТ : Академія прокуратури України. – 2008. — 368с.

 10. Політична корупція в Україні: суб’єкти, прояви, проблеми протидії [на правах рукопису] // Інформаційно-аналітичні матеріали до фахової дискусії «Політична корупція в Україні: стан, чинники, засоби протидії». – К.: Центр ім. О Разумкова. – 90с.

 11. Порта Донатела дела. Брудні оборудки: Учасники, ресурси та механізми політичної корупції / Порта Донатела дела, А. Ванучі. – К.: К.І.С., 2006. – 302 с.

 12. Прохоренко О.Я. Корупція по-українськи: Сутність, стан, проблеми / Прохоренко О.Я. – К. Національна академія держ. управління при Президентові України, 2005. – 166 с.

 13. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – 21 с.

 14. Рогульський С.С. Соціально-правовий аналіз поняття корупції і корупційних діянь Рогульський // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – Вип. 24 (частина ІІ). – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2000. – С. 153–164.

 15. Тучак Р.М. Корупція як соціально–правове явище / Р.М. Тучак // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. – Х.: Вид–во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. – № 3 (30). – С. 203–209.

 16. Філп М. Політична корупція, демократизація та реформа / Політична корупція перехідної доби / [Пер. з англ. С. Коткіна та А. Шайо]. – К.: К.І.С., 2004.

 17. Hellman J., Seize the state, seize the day: state capture, corruption and influence in transition / J. Hellman, G. Jones, D. Kaufmann // World Bank policy research. Working paper. – 2000. – № 2444.

 18. Holmes S. What Russia teaches us now. How weak states threaten freedom / S. Holmes // The American prospect. – 1998. – Vol. 8, Issue 33.

 19. Kaufmann D. Corruption: the facts / D. Kaufmann // Foreign policy. – 1997. – № 3. – Р. 114.

 20. Радаєв В.В. Працюючі бідні: чи великий запас бідності// Соціс.- 2000.- №8.

 21. Давидова Н.М., Сєдова Н.Н. Матеріально- майнові характеристики і якість життя багатих і бідних //Соціс-2004. – №3.

 22. Іноземцев В.Л. Класовий аспект бідності в постіндустріальних суспільствах // Соціс.- 2000.- №8.

 23. Зав`ялов Ф.Н., Спиридонова Е.М. Рівень життя бомжів // Соціс.- 2000. – №2.

 24. Рімашевська Н. М. Бідність і маргіналізація населення //Соціс-2000. – №4.

 25. Кравченко А.И. Соціологія. Хрестоматія для вузів. – М.: Академічний проект. 2000 р.

 26. Горшков М.К., Тихонова Н.Е. Багатство і бідність в уявленнях росіян //Соціс-2004.-№ 3.

 27. Волкова Л. Т., Мініна В.И. Стратегії соціологічного дослідження бідності //Соціс-1999. – №1

 28. Дж. Масіоніс Соціологія. 9-е видання. – Спб.: Пітер. 2000 р.

Циганов В.В

кандидат філософських наук, доцент

НІСД при Президентові України

За матеріалами: https://nationalsecurity.org.ua/

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь