Смерть і податки. Ви знаєте цю приказку. Я би хотів додати третій елемент певності: крім того, що ти ніколи не уникнеш смерті й податків – ти ще й ніколи не станеш китайцем. Як би тяжко не намагався, як би не хотів чи не вважав, що тобі слід. Я хотів бути китайцем – колись.
Це не значить, що я хотів ходити в шовковому кімоно чи в мотузяних сандалях або в кітелі, як у Мао, або пофарбувати волосся в чорний колір і оголосити, що сякатися в носовичок – це гидота. Я хотів, щоб Китай став місцем, де я робитиму кар’єру та житиму своїм життям. Останні 16 років було саме так. Але тепер я буду їхати звідси.
І назад я не прагнутиму. Я розкохався, пробудився від Китайської Мрії. «Але ж Китай – це економічне диво: рекордна кількість людей, що піднялися з бідності за рекордно короткий час… рік за роком десятивідсоткового зростання… експорт… імпорт… інфраструктура… інвестиції… врятували світ під час фінансової кризи 2008 року…» І так далі. Ми всі приблизно знаємо цей список.
Можна було б подумати, що з усім цим зростанням та інфраструктурою, з матеріальним багатством, не кажучи вже про порятунок світу, наче якийсь фінансовий Джеймс Бонд – Китай стане щасливішою та здоровішою країною? Чи принаймні кращою, ніж країна, що піднімається після десятиліть задушливого державного контролю, країна, з якою я зустрівся і в яку закохався у 1986 році, коли я вперше приїхав сюди студентом? Я так не думаю.
Роки оптимізму
Коли я приїхав до Пекіну на другий курс навчання за спеціальністю «китайська мова» зі школи східних і африканських студій Лондонського університету, Китай був комуністичним. Порівняно з Заходом він був відсталим. На вулицях було мало машин, тисячі велосипедів, мало ліхтарів та безліч візочків, які тягнули осли з ідеальною швидкістю для того, щоб студенти могли застрибнути до них і поїхати до гуртожитків.
Моя «відповідальна вчителька» (щось середнє між домогосподаркою та наглядовим офіцером з умовно-дострокового звільнення) була страшною колишньою хунвейбінкою на прізвисько Дракониха Ху.
Базові речі повсякдення: їжа, напої, одяг і велосипед – коштували копійки. Ми жили, наче королі – чи жили б, якби було щось королівське, на що можна було б витрачати наші гроші. Але нічого такого не було. Одна крамниця – «Дружба» – продавала каву в жерстянках.
Ми чудово проводили час, як це роблять студенти – але я з найбільшою теплотою пригадую не розіграші та пригоди, принаймні з нинішньою точки зору — з верхівки гори Моганшан за 150 кілометрів на захід від Шанхаю, де я живу останні сім років.
Якби мені треба було обрати єдине слово, щоб описати Китай середини 1980-х, це було б слово «оптимістичний». Починався вільний ринок свого роду. З ним прийшла й перша інфляція, з якою зіткнувся Китай за 35 років. І людей це захоплювало. Це був знак прогресу й обіцянка того, що буде й інше.
Цей оптимізм підтримувало відчуття соціального зобов’язання, за яке принаймні частково відповідальним був комунізм – і це створювало фантазію, що можна справді бути альтруїстичним соціалістом, або єдність перед лицем дійсності, що такого не буває.
У 1949 році Мао з верхівки Тяньанминських воріт у Пекіні проголосив: «Китайський народ втомився». В середині 1980-х китайці нарешті навчилися ходити й говорити.Одного разу ввечері в січні 1987 року я дивився, як вони співали й вигукували, йдучи вкритими снігом вулицями від університету до Тяньанминської площі. То була перша з багатьох студентських демонстрацій, які призведуть до злощасного «інциденту» в червні 1989 року.
Відповідальним за оптимізм тих нестримних днів значною мірою був один чоловік – Ден Сяопін, якого справедливо вважають архітектором сучасного Китаю. Ден зробив Китай тим, чим він є сьогодні. А ще він увів танки в Пекін у 1989 році, звісно, й залишив цим спадок, який буде переслідувати Комуністичну партію Китаю до її скону.
Цей «інцидент», як називають його китайці – коли їм доводиться, а це рідко, оскільки партія так сумлінно вичищала його з пам’яті громадськості – збігся з моїми випускними іспитами. Ми з однокласниками думали, чи не витратили чотири роки життя, даремно вивчаючи мову.
Ден невдовзі повернув країну на рейки, які він обрав. Він переконав світ, що корисно буде пробачити йому Тяньанминський «інцидент» і вести з Китаєм справи, а не ставитися до нього, як до парії. Він також розробив план, який би забезпечив, що більше нічого подібного не станеться, принаймні при ньому. Світ погодився, а китайський народ узяв те, що він пропонував. І той, і інший виграли у фінансовому плані.
Душок комерційності
Коли я повернувся до Китаю в 1996 році, щоб почати життя та кар’єру, про які я давно мріяв, то виявив подібний дух оптимізму, але була тонка різниця: виразний душок комерційності замість спільноти. Це збудження більше нагадувало те передчуття, яке я відчував, підписуючи контракт (я почав кар’єру в Китаї торговцем металом) – відчуття, що я отримаю, звісно, прибуток. Але не відчуття, що станеться щось справді велике.
Було підписано угоду. Ден пообіцяв китайському народу матеріальне багатство, якого китайці не знали століттями, – за умови, що вони більше ніколи не проситимуть політичних змін. Партія сказала: «Довіряйте нам – і все буде добре».
І через двадцять років – не все добре.
Я повинен підкреслити, що це звинувачення ніяк не пов’язане з траєкторією моєї власної кар’єри у Китаї, яка просувалася від торгівлі металом до створення багатомільйонного бізнесу з публікації журналів, захопленого урядом у 2004 році, після чого ми з дружиною-китаянкою втекли на цю гору Моганшен та створили невеличкий бізнес на основі кав’ярні та трьох хостелів, що своєю чергою забезпечило мене достатньою кількістю подій та чуток, аби щомісяця упродовж років писати в англійську газету.
Але те, що наш нинішній бізнес може спіткати та сама доля, що й журнальний бізнес, якщо місцева влада вирішить не поновлювати нашу короткострокову оренду (про що ми повинні благати кожні три роки) таки має стосунок до мого рішення не залишатись у Китаї.
Поки я вів журнальний бізнес, мій державний конкурент (точніше буде «ворог») у приватній розмові сказав, що вони вивчали кожен випуск моїх журналів, щоб навчитися від мене. Вони цінували мій внесок у китайські ЗМІ. Потім вони зробили все, що могли, щоб мене знищити. У Моганшені наші керівники місцевої влади приватно дякують мені за внесок у відновлення селища як туристичного місця призначення – але вони також чітко заявляють, що я виняток у їхньому неписаному правилі, що іноземці (які, власне, збудували це селище на початку 1900-х) небажані як мешканці й їм дозволено зупинятися тут лише на вихідні.
Але ця стаття – не особиста. Я хочу висловити свою думку про стан справ у Китаї на основі років мешкання тут у трьох найбільших містах і в одному малесенькому селі та пояснити, чому я їду геть.
Гроші, гроші, гроші…
Сучасне суспільство материкового Китаю зосереджене на одному предметі – грошах та їх надбанні. Політкоректний термін у Китаї – «економічний зиск». Країна та її народ у середньому значно багатші, ніж були 25 років тому. Традиційна родинна культура, завдяки 60 рокам соціалізму самозабезпечення та ще 30 рокам «політики однієї дитини», стала культурою «Я».
Окрім тих випадків, де йдеться про економічний зиск, спільноти не діють разом – а коли вони це роблять, то це лише для забезпечення фінансової компенсації за забруднення довкілля чи за незаконне захоплення землі за потурання державі, чи за отруєних дітей.
Соціальний статус, настільки важливий у китайській культурі і ще більше завдяки 60 рокам комунізму, тепер визначається показовим багатством. Машини, квартири, особисті ювелірні прикраси, одяг, домашні тварини – все повинно бути новим і блищати та бути найзнаменитішого закордонного бренду. У маленькому селі, де ми живемо, мене не питають про здоров’я моє та родини – мене питають, скільки грошей приносить мені бізнес, скільки коштує наша машина, наш пес.
Звісно, проблема з грішми та показухою з цього приводу – що ти засмучуєш людей, які мають дуже мало. Звідси кампанія Партії з розвитку «гармонійного суспільства», її велетенські витрати на проекти з беатифікації в містах і селах і покладання на продаж «прав на землю», а не на особисті податки.
Після того, як ти купив необхідні брязкальця, ти захочеш інвестувати решту в безпечне місце, бажано з пристойними відсотками – і це тим більш важливо, що одного дня тобі самому доведеться платити за лікарів і пенсію, не кажучи про витрати на коледж за кордоном. Але гроші нікуди покласти, окрім як у нерухомість чи під матрац.
Фондові ринки фальсифіковані, банки працюють некомерційним чином, а юань – строго неконвертована валюта. У той час, як привілейовані, впливові люди зі зв’язками переміщують своє багатство за кордоном каналами сумнівної легальності, решта може хіба що купувати зайві квартири чи товстіші матраци. Наслідком цього є найбільша бульбашка нерухомості в історії – й коли вона лопне, це звучатиме як тисяча вибухів складів феєрверків.
Коротко кажучи: ціни на нерухомість у Китаї піднялись до небес, молоді міські працівники більше не можуть собі дозволити купити квартиру, але по всій країні продовжують будуватися величезні житлові квартали, які тепер продаються передусім як інвестиція грошей, а не як житло. Якщо у тебе є квартира – то скоріш за все, у тебе їх принаймні три. Так у багатьох моїх друзів. Якщо у тебе нема квартири – не буде й надалі.
Коли ця бульбашка лопне, чи з малесенькою ймовірністю поступово здується – багатство, яке Партія «дала» людям, також здується. Обіцянку буде порушено. Але залишаться рахунки лікарів, пенсії та плата за навчання. Народ захоче повернути гроші чи можливість обирати майбутнє – а це рівнозначно політичному голосу. Якщо йому цього не дадуть – народ перестане бути «гармонійними».
А тим часом, як щодо етнічних меншин і фабричних робітників – людей, з якими урядові легше впоратися за допомогою фізичної сили, а не великодушності? Якщо вибух етнічного чи трудового невдоволення співпаде з падінням ринку нерухомості, й до цього додати скандальчик, як із молоком, що містило меланін у 2008 року, чи аварія поїзда з багатьма жертвами, яка виявила масову корупцію на найвищих рівнях, як у Венжу в 2011 році – і несподівано гармонійне суспільство перетвоюється на хор невдоволених.
Налякана Партія
Як Партія поведеться тоді? Як вона поведе? На жаль, про це забувають. Уряд настільки боїться народу, що воліє не вести його.
У китайських селах рішення сільського рівня, які вимагають авторизації згори, передаються за командним ланцюжком, часом аж до Пекіна – і їх повертають із припискою: «Вирішуйте самі». Партія виходить на передній план лише тоді, коли під прямою загрозою опиняється її власна влада чи багатство.
Країною керують із-за замкнених дверей у будинку без адреси й телефонного номера. Люди в цьому будинку не дозволяють керівникам, яких вони призначають, справді керувати. Гляньте на Дідуся Вена – це прізвисько нинішнього, а невдовзі колишнього прем’єр-міністра. Він – або маріонетка і розумний блефувальник, або людина, що справді хоче зробити правильно. Його пропозиції реформ (показані по телевізору в інтерв’ю на каналі CNN, відцензурованому в Китаї) добрі, але він ніколи не зможе їх здійснити, й він це знає.
Щоб піднятися до верхівки, треба бути сірим – без сильних поглядів або ідей.Претенденти на лідерство можуть думати – тут я висловлюю гіпотезу – що після перебування на посаді вони можуть показати себе справжніх. І надто пізно вони усвідомлюють, що це ніколи не буде можливо.
Будучи видавцем, я мав справу з посадовцями, які слухали людей в одному з під’їздів цього будинку без адреси. Вони завжди говорили так, ніби в сусідній кімнаті сидить чудовисько, ім’я якого не можна вимовити вголос. Казали тільки «вони» чи «наші керівники». Раз чи два вони назвали його «Китайська видавнича група». Такої не існує. Я наполегливо шукав. Це химера.
У цьому будинку без адреси сидять люди, які, якщо вірити знавцям, керуватимуть тим, що називають Китайським Сторіччям. «Китай – наступна надпотуга, – кажуть нам. – Прийміть це. Майте з цим справу». Як мати справу з керівником без обличчя, який, коли його закликають судити міжнародну суперечку, посилає записку: «Вирішуйте самі»?
Часто стверджують, що Китай колись уже керував світом, тож боятися нема чого. Як люблять казати китайці, вони лише хочуть «повернути свою позицію, що належить їм за правом». Хоча ніхто й не сперечається, що Китай був колись найпотужнішою державою світу, існують проблеми фундаментального рівня з ідеєю, що йому слід через це повернути «позицію, що належить за правом».
Основною причиною, чому Китай досяг лідерства, була його величина. Як і сьогодні, Китай був і завжди буде великим. (Китай любить «велике». «Велике» – це класне. Якщо китаєць колись запитає вас, що ви думаєте про Китай, просто скажіть «Він великий», і китаєць буде в захваті.)
Якщо ти найбільший, а фізичний розмір важить, як у часи до мікрочіпів – ти, скоріш за все, домінуватимеш. Отримавши владу, китайці відпочивали й отримували данину від своїх васалів, таких як Тибет. Якщо ж за кордоном починалися проблеми, які могли б загрожувати безпеці чи інтересам самого Китаю – то тих, хто робив проблеми, стикали лобом з іншими, або ж відкуповувалися.
Інша причина, чому ідея про позицію, що належить за правом – хибна, це тому, що світ, у якому Китай був наддержавою, не включав обох Америк, просвітлену Європу та сучасну Африку. Світ не хоче жити в китайському сторіччі, та само, як йому не подобається жити в американському сторіччі.
Китай політично, культурно і як суспільство – інтравертний. Він не вітає прибульців – якщо тільки вони не будуть раптом сильнішими у військовому плані й не прийдуть з півночі, як це зробили дві імператорські династії, Юань (1271-1368) та Цін (1644-1911), які стали більш китайськими за самих китайців.
Більш того, доля монголів, які стали династією Юань, і маньчжурів, які стали династією Цін, показують остаточну перемогу: «Завоюйте нас – і ми пожеремо вас зсередини», як у фільмі «Чужий». Всі некитайці для китайців – чужі, в дещо принизливому значенні. Ввічливе слово – «Зовнішній». Китайці ж – «Усередині». Як людина, якій не подобається те, що відбувається зовні – погода, голосна сварка, стихійне лихо – китайці можуть замкнути двері й не пустити це. Може, вони повісять табличку: «Постукайте, коли вирішите, що з цим робити».
Керування вимагає емпатії – здатності поставити себе на місце підлеглого. Воно також вимагає рішучості та бажання приймати відповідальність. Вважаючи себе унікальними, китайці практично не здатні поставити себе на місце іншого. Будучи під контролем людей із різними інтересами, уряд Китаю з труднощами виявляє рішучість у внутрішніх питаннях – не кажучи вже про закордонні.
Гляньте на затягування з передачею влади завдяки скандалу з Бо Силаєм. І система розроблена так, щоб зробити уникнення відповідальності попередньою умовою прийняття будь-якого великого рішення. (Я знаю, що це звучить божевільно. Так і задумано. Так і є.)
Лідер також повинен показувати щось іще, крім сили. Нинішній «світовий лідер» дає світові можливість буди американським і демократичним – зазвичай за бажанням, іноді й силою. Британська імперія давала скасування рабства і законодавчу систему, окрім іншого. Римляни взяли з Єгипту зерно і перерозподілили його по всій Європі.
Китай як лідер світу не дасть світові можливості бути китайським, бо неможливо стати китайським.
Та й не зовсім Комуністична партія Китаю проти того, щоб миритися з рабством. Вона заохочувала власний народ працювати, як раби, щоб виробляти товари для західних компаній з метою заробити закордонну валюту, якою й живився економічний бум. (Як іронічно, що колись маніфест Партії обіцяв вигнати іноземців, що їздять на рабах, із Китаю.)
І Партія не вирізнить законодавчої системи, навіть якщо ваги правосуддя тицьнути їй під її метафоричний ніс. (Я колись був позивачем у Вищому суді Пекіну. Мені не для протоколу сказали, що я виграв справу. Поки мій юрист їхав, щоб забрати рішення, судді подзвонили. Рішення змінилося на протилежне.) А щодо ресурсів, які вивозять з Африки – вони йдуть до Китаю.
Є ще одна остаточна причина, чому світові не слід іти в 21-му столітті під керівництвом Китаю. Комуністична партія Китаю від самого заснування спонукала до сильних негативних почуттів щодо іноземців. Ура-патріотизм – один з її наріжних каменів.
Крило партії, що відповідало за пропаганду, створило термін «сто років приниження» на позначення періоду від Опіумних воєн до Визволення, коли іноземці і справді принижували та примушували слабкий імперський уряд династії Цін. Друга світова війна називається тут Війною опору проти Японії. Публічно висловитися щодо Китаю критично, нагородити китайського інтелектуала Нобелівською премією чи публічній постаті випити чаю з Далай-ламою – це «втрутитись у внутрішні справи Китаю» та «образити почуття китайського народу». Китайцям регулярно кажуть почувати образу за те, що з ними зробили іноземці, й Партія присягає помститися за них.
Альтернативний сценарій до сценарію світу, в якому домінує ображений Китай, навряд чи менш похмурий, і показує, як Китай уже домінує у світі та його економіці. Це збільшення ймовірності, що в Китаї впродовж наступних кількох років будуть заворушення внаслідок згаданого вище падіння ринку нерухомості. Коли це станеться, це буде раптовим – як усі такі події. Революція Сунь Ятсена 1911 року почалася, коли хтось випадково підірвав бомбу.
Деякі коментатори кажуть, що це призведе до революції чи знищення держави. Є підстави так казати. Все, що Партія робить, щоб виправити становище у короткій перспективі, лише погіршує його у довгій, знову підвищуючи ціни на нерухомість.
Візьміть нещодавнє зниження відсоткової ставки за кредитами, що було зроблено для збільшення внутрішнього споживання, яке не зросте, поки Партія не розбереться з системою охорони здоров’я, на що вона не має грошей, бо гроші вклали в борг США, який не виплатять без того, щоб не впав долар, а це призведе до зростання ціни юаню та зашкодить експорту, внаслідок чого закриються фабрики й люди опиняться без роботи, що загрожує соціальній стабільності.
Я сподіваюся, що коли почнуться заворушення, то вони будуть мирними, що Партія не спробує відволікти людей, напавши на Тайвань або Філіпіни. Якої б форми не набули ці заворушення – вони покладуть край рекордній тривалості економічного зростання, яке начебто стало рушієм економіки світу й сьогодні вважається єдиною надією на порятунок від рецесії.
Де вчитися дітям?
Страх насильницької революції чи внутрішніх заворушень – а значна частка цього насильства безсумнівно буде спрямована на іноземців – є не основною причиною того, що я їду з Китаю, але не заперечуватиму, що це одна з причин.
Крім того, що, я сподіваюся, є виправданим людським бажанням бути частиною спільноти, і щоб до тебе припинили ставитися як до стороннього, вести бізнес у регульованому середовищі й не боятися, що його у мене заберуть, і не турбуватися, що повітря, яким дихає моя родина, їжу, яку ми їмо, завдасть нам фізичної шкоди, є одна причина, що переважує все, чому я повинен поїхати з Китаю. Я хочу, щоб мої діти отримали пристойну освіту.
Система початкової та середньої освіти в Китаї не навчає. Це центр тестування. Програму розроблено так, щоб навчити дітей проходити тести. У сільському Китаї, де ми жили сім років, це також система підняття. Успіх на іспитах дає перепустку в краще життя у великому місті.
Школи не готують різнопланових, самодостатніх молодих людей із цікавим розумом. Вони продукують переможців і лузерів. Переможці продовжують у коледжі чи університеті, де вони вивчатимуть «бізнес». Лузери повертаються на ферму чи фабрику, з яких їхні батьки сподівалися, що діти втечуть.
Практично немає спортивної чи позапрограмної діяльності. Спортивних дітей вилучають і шлють до спеціальних шкіл, де їх навчають, як вигравати золоті медалі на Олімпійських іграх. Музично обдарованих дітей заганяють у консерваторії, де з них муштрою витискають увесь ентузіазм і радість їхнього таланту. (Так сталося свого часу з моєю дружиною.)
А ще є пропаганда. Перший день у школі нашої доньки пішов на перегляд фільму, що називався приблизно так: «Як китайський народ під міцним і правильним керівництвом Партії та за допомоги героїчної Народно-Визвольної Армії успішно переміг бейчуанський землетрус». Моральні орієнтири створюють міфічних героїв нещодавнього минулого комуністичного Китаю, таких як Лей Фен – самовідданий солдат, який досяг у своєму короткому житті більше, ніж це може людина, та ще й зміг описати все це у щоденнику, який дивовижним чином «відкрили» після його смерті.
Дітей нудить від тиску. Я кажу про це з особистого досвіду. Отримати менш ніж 95% вважається фейлом. За погану успішність карають. Домашнє завдання, яке переважно складається з тренувальних екзаменаційних білетів, забирає принаймні один день кожних вихідних. Багато дітей ідуть до школи, щоб робити його в класі. Я бачив, як вони о шостій ранку йдуть до школи по неділях.
На канікулах вони ходять до спеціальних шкіл до репетиторів і повинні принаймні по кілька годин щодня робити домашні завдання звичайної школи, щоб закінчити їх, перш ніж знову почнеться навчальний семестр або чверть. Багато з моїх друзів-китайців ненавидять цю систему так само, як і я – проте вони не мають вибору. Я маю. Я щасливчик.
Лей Фен — як «товариш Огілві» з «1984? Оруелла
Можна повернутися до одного з основних китайських міст і послати наших дітей до дорогої міжнародної школи – але я переживав би про забруднення і мусив би піти на справжню роботу, яка найбільш імовірно була б пов’язана з закордонним бізнесом у Китаї, що було б тяжко для мого сумління.
Мені шкода китайську молодь, яка не може ходити до міжнародних шкіл у містах (яким доводиться встановлювати ліміти щодо кількості китайських дітей, яку вони приймають) та батьки яких не можуть дозволити собі послати їх до школи за кордоном або не мають доступу до спеціальних шкіл для привілейованих людей Партії.
Китай не плекає й не навчає молодь так, щоб це дозволило їй стати лідерами, винахідниками та новаторами завтрашнього дня – але так і задумано. Партії не потрібні вільнодумці, які розв’яжуть її проблеми. Вона досі вірить, що може розв’язати їх сама, якщо вона, передусім, визнає, що у неї проблеми. Єдина проблема, яку вона відкрито визнає, як це не іронічно – корупція. Заперечити її було б неможливо.
В Партії таки є мільйони освічених посадовців, які розуміють, що треба зробити щось, аби відвернути кризу. Я зустрічався з деякими з них. Щоб Китай міг уникнути потрясінь, їм слід змінити Партію зсередини, але перед ними стоїть довгий і важкий шлях нагору, а часу обмаль.
Я також зустрічав сотні багатогранних, мудрих китайців із сучасним світоглядом, люди, які б могли й радо допомогли б своїй батьківщині стати перед лицем питань, які перетворюються на проблеми, що трусять державу. Дуже малоймовірно, що їм дадуть таку можливість. Мені страшно за деяких, які можуть цього вимагати – як мої однокурсники та я боялися за наших друзів-китайців, поки ми в Лондоні здавали іспити у 1989 році.
Я прочитав про Ай Вейвея, Чень Гуанчена та Лю Сяобо на Weibo, китайському еквіваленті Твітера та Фейсбука, за яким усі стежать і де посту досить провисіти лише кілька хвилин, щоб стати вірусним.
Ми з дружиною ніколи не чули про цих людей, поки вона не почала користуватися цим сайтом. Цензори ніяк не можуть до кінця впоратися з ним. (У той день, коли моя дружина почала читати Weibo, вона сказала мені, що подолала свої страхи щодо переїзду з Китаю до Великобританії.)
Є десятки, можливо, сотні тисяч китайців, які також «стежать» за такими людьми на соцмережах, й повинно бути значно більше тих, хто намагається в реалі у свій маленький спосіб зробити Китай кращим. Одного дня вони переможуть. Тоді буде добре стати китайцем. Може, це навіть стане можливим.
Переклад: Артем Чапай, Тексти.ORG.UA
