додому ПОЛІТИКА Видворення з Криму сотень тисяч нелегалів: політичні заяви та правові вимоги

ПОЛІТИКА

Видворення з Криму сотень тисяч нелегалів: політичні заяви та правові вимоги

Кві 9, 2021

Нещодавно інформаційний простір, причому переважно російський, сколихнула заява українського міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Резнікова про можливість виселення з Криму росіян. Міністр зазначив, що громадяни Росії, які прибули на півострів після початку окупації не є громадянами України, і «по суті пособники цього злочину, що вчиняється офіційно Росією, офіційним Кремлем. Тому їх доля… я не люблю слово «депортація», воно несе дух сталінського режиму. Але українським законодавством передбачено видворення з країни. Це право будь-якої країни» [1].

Відзначимо, що в українських законах поняття «депортація» (окрім законодавства про засудження злочинів тоталітарного режиму) і не використовується. В усьому іншому українське законодавство менш обнадійливе для планів міністра. Воно, як і міжнародне право, не надає можливості масового виселення росіян з Криму. Існує нагальна потреба в створенні правового механізму, що міг би бути застосований до нелегальних прибульців. Однак, поки що такий механізм не проглядається навіть в планах.

Розберемо як так вийшло, і почнемо з фактів. Відомо, що Російська Федерація (РФ), поряд з політикою поступового витиснення з Криму незгодних з його окупацією громадян України, проводить свідому політику переселення на півострів власних громадян. Для цього застосовуються різні механізми, зокрема переселяються військові, працівники силових відомств, державні службовці з сім’ями. Росія заохочує трудову міграцію, створює умови для переселення.

Загальна цифра переселенців невідома. Так, Генеральний Секретар ООН в 2019 році оперував цифрою в 140 тисяч переселенців [2]. Заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джапарова в 2020 році озвучила цифру в півмільйона [3]. За повідомленнями російських медіа, лише за 10 місяців 2020 р. до Криму переїхало на постійне проживання 43 тисячі росіян [4]. Незалежно від поточної цифри, процес продовжується, і все більше громадян РФ оселяються в на окупованій території України.

Можна багато говорити про те, що дії РФ становлять собою міжнародний злочин. Дійсно, за статтею 49 Четвертої женевської конвенції 1949 року, окупаційна держава не повинна здійснювати переміщення або депортації частини свого громадянського населення на територію, яку вона окупує [5]. За статтею 85 Додаткового протоколу (І) до Женевських конвенцій, переміщення окупаційною державою частини власного цивільного населення на окуповану нею територію розглядається як серйозне порушення міжнародного гуманітарного права [6]. За статтею 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, «переміщення прямо чи непрямо окупаційною державою частини її власного цивільного населення на окуповану територію» розглядається як воєнний злочин [7].

Перша очевидна проблема тут полягає в тому, що РФ демонстративно зневажає міжнародне право, і продовжує свою політику. Друга, менш очевидна проблема в тому, що навіть в разі притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності організаторів переселення російського цивільного населення до окупованого Криму, самі переселенці не підлягають відповідальності за власне переселення. Міжнародне право розглядатиме них, імовірніше, як жертв, але не як злочинців.

Можна припустити, що якась частина незаконно переміщеного російського населення (наприклад, військові та їхні родини) сама поїде з Криму після його деокупації. Однак, очікувати добровільного виїзду всіх «нових кримчан» було б надто оптимістичним. Україна постане перед дійсно безпрецедентною складністю.

Очевидно, що вона не зможе дозволити собі щось подібне до операції «Вісла» чи масового вигнання німців з території Чехословаччини після Другої Світової Війни. Проблему доведеться вирішувати в рамках українського правового поля, з урахуванням вимог міжнародного права.

З точки зору українського законодавства, всі переселенці з РФ, які прибули до Криму не через український пункт пропуску, є нелегальними мігрантами. За Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», нелегальним мігрантом вважається будь-який іноземець, який перетнув державний кордон поза пунктами пропуску, або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю, і невідкладно не звернувся із заявою про надання статусу біженця [8]. З цієї точки зору, не існує істотної різниці між росіянином, який переселився до Криму на постійне місце проживання, і будь-яким іншим нелегалом.

Згаданим законом, Кодексом адміністративного судочинства, та рядом інших нормативно-правових актів встановлюється процедура, що застосовується до нелегальних мігрантів. Аби не перевантажувати цей нарис юридичною термінологією, опишемо її коротко.

Боротьбою з нелегальною міграцією в Україні займається Державна міграційна служба України. В разі виявлення нею нелегального мігранта, така особа притягається до адміністративної відповідальності, та сплачує штраф за порушення міграційних правил. В разі, якщо особа не звертається негайно за статусом біженця, складається рішення про примусове повернення, за яким затриманий має добровільно виїхати з України.

Як правило, строк на виконання такого рішення складає 30 днів. Якщо іноземець добровільно не виконує такого рішення, його можуть затримати та доправити до суду. Лише суд може ухвалити рішення про примусове видворення особи з України.

В разі ухвалення такого рішення, затриманого розміщують в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства до моменту, доки в Державної міграційної служби не з’явиться можливість здійснити депортацію. В пункті людина може перебувати до 18 місяців. Нелегальний мігрант може оскаржити рішення про своє видворення в апеляційному та касаційному суді, через що такі справи можуть затягуватися на роки. Протягом всього процесу оскарження, нелегальний мігрант продовжує перебувати в Україні, і завершити процедуру можна лише після остаточного рішення суду.

Кількість нелегальних мігрантів на неокупованій території Україні достеменно невідома. За даними Державної міграційної служби [9], за 2020 рік до адміністративної відповідальності за порушення міграційних правил по всій неокупованій території України було притягнуто понад 12 тисяч осіб. Виявлено 4197 нелегальних мігрантів. Ухвалено 3954 рішення про примусове повернення. Ухвалено 208 рішень про примусове видворення. Фактично видворено 166 осіб.

З законодавства та наведених показників очевидно, що в рамках чинного законодавства і практики України, видворити 500, 200, чи навіть 10 тисяч осіб в законний спосіб важко. Таке завдання багатократно перевищує нинішні практичні можливості Державної міграційної служби та судової системи.

Постає питання, чи може Україна організувати масове виселення поза наявною процедурою. Відповідь знов буде негативною. На заваді тут стає Європейська конвенція з прав людини. Конвенція, а точніше Протокол № 4, містить коротку і категоричну норму: «Колективне вислання іноземців заборонено» [10].

Що це означає на практиці дізналася РФ, яка під час агресії проти Грузії в 2008 році організувала масове вигнання з Росії громадян грузинської національності. Це стало підставою для подання Грузією першої міждержавної скарги проти Росії, рішення за якою Європейський суд з прав людини ухвалив 3 липня 2014 року [11].

Суд наголосив, що «під колективним висланням за змістом статті 4 Протоколу № 4 повинен розумітися будь-який захід, що змушує групу іноземців залишити країну, крім випадків, коли такий захід здійснюється після і на основі розумного та об’єктивного розгляду конкретної справи кожного окремого іноземця в групі» (параграф 167 рішення). На практиці це означає, що справа кожного іноземця повинна бути розглянута індивідуально.

В практиці ЄСПЛ відомі випадки, коли вислання навіть одночасно двох осіб, що перебували в подібних обставинах, але без індивідуального розгляду ситуації кожного, визнавалося колективним висланням в значенні Статті 4 (наприклад, справа Moustahi проти Франції). Повертаючись до справи Грузія проти Росії (І), ЄСПЛ постановив, що РФ повинна виплатити Грузії 10 мільйонів євро в якості компенсації за вислання 1 500 грузинських громадян [12].

Якщо тільки Україна не збирається вийти з європейської системи захисту прав людини, слід мати на увазі, що колективне вислання росіян з Криму не може не призвести або до міждержавної скарги від РФ проти України, або до лавини індивідуальних скарг від окремих осіб. В обох випадках шанси України на виграш будуть мінімальними, а розміри компенсацій, що їх постановить сплатити Європейський суд – дуже значними.

Тут йдеться лише про скарги на сам факт вислання, але існує також очевидний ризик скарг на інші можливі ситуації, наприклад щодо власності, якою нелегальні переселенці встигли в той чи інший спосіб заволодіти в Криму.

В принципі, Україна може спробувати скористатися механізмом відступу від зобов’язань за Конвенцією, що передбачений її статтею 15, а саме оголосити про відступ від зобов’язань щодо майнових та окремих особистих прав осіб, які нелегально мешкають в Криму. У 2015 році Україна вже застосовувала дерогацію через ситуацію збройного конфлікту, парламентською постановою від 21 травня 2015 року № 462-VIII [13].

Але тоді дерогація стосувалася виключно подій на своїй підконтрольній або частково підконтрольній території та не охоплювала права, гарантовані Протоколами № 1 чи № 4 до Конвенції [14]. Також, дерогація може застосовуватися лише в ситуації, що «загрожує життю нації». Це визначення виглядало цілком слушно під час збройного конфлікту, але коли конфлікт буде завершено, а Крим буде деокупованим, обґрунтувати перед Радою Європи подальше існування такої загрози буде непросто.

Україні залишається або змиритися з проживанням в Криму сотень тисяч громадян Росії, або створити нові правові механізми, які забезпечили б можливість видворення таких нелегальних мігрантів до країни походження, застосувати до деокупації засоби відступу від зобов’язань за Конвенцією щодо російських колоністів в Криму, які діятимуть з початку деокупації.

Нажаль, на рівні держави не спостерігається навіть належного усвідомлення цієї проблеми, не кажучи вже про напрацювання рішення. Принаймні, в розробленому Міністерством реінтеграції проекті закону «Про державну політику перехідного періоду» [15] про це немає ані слова. Немає про це нічого і в новітній Стратегії деокупації та реінтеграції Криму [16].

Не згадується про трансфер російського цивільного населення в меморандумі України до Міжнародного Суду ООН [17], який стосується, зокрема, расової дискримінації в Криму, і в якому зміна демографічного складу території могла б виглядати як потужний аргумент на користь порушення з боку Росії.

Це виглядає особливо дивно в світлі того, що на переміщення населення в Крим як на потенційний воєнний злочин звернула увагу прокурор Міжнародного кримінального суду ще в 2017 році [18]. Виглядає так, що міжнародні інституції цікавляться злочинним переміщенням російського населення до українського Криму більше, ніж сама Україна.

Максимальне використання міжнародних майданчиків для привернення уваги до нелегальної російської міграції на окупований півострів могло б стати першим кроком в розробці стратегії з розв’язання цієї проблеми.

Принаймні, постійний розголос, та, в кращому випадку, наявність рішень міжнародних судів, сприяли б усвідомленню міжнародної спільнотою ненормальності та виключності ситуації, що дозволило б Україні домогтися сприятливого ставлення до будь-яких механізмів спрощеного видворення росіян з Криму, які мають бути розроблені в майбутньому. Проте наразі виглядає так, що міністр лише надав ситуативну відповідь на журналістське питання, а стратегічне бачення того, як це питання буде вирішуватися в реальності, поки відсутнє.

1. https://www.promoteukraine.org/all-russians-who-moved-to-crimea-illegally-to-be-expelled-after-de-occupation.

2. https://www.ukrinform.net/rubric-society/2800595-nearly-140-thousand-russians-resettled-to-crimea-over-five-years.html.

3. https://www.pravda.com.ua/news/2020/10/20/7270585.

4. https://crimea24.tv/content/za-10-mesyacev-v-krim-pereekhali-zhit-porya.

5. https://www.un.org/en/genocideprevention/documents/atrocity-crimes/Doc.33_GC-IV-EN.pdf.

6. https://www.un.org/en/genocideprevention/documents/atrocity-crimes/Doc.34_AP-I-EN.pdf.

7. https://legal.un.org/icc/statute/romefra.htm.

8. https://iom.org.ua/en/legislation/migration-related-legislation/on-the-legal-status-of-foreigners-and-stateless-persons.html.

9. https://dmsu.gov.ua/assets/files/statistic/year/2020_12.pdf.

10. https://rm.coe.int/168006b65c.

11. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-93425

12. https://www.echr.com.ua/wp-content/uploads/2019/02/Grand-Chamber-judgment-Georgia-v.-Russia-I-just-satisfaction.pdf.