Київ. 16 липня 2015 року (ПолітКом, Василь ФІЛІПЧУК). Оскільки ми з вами не були у кімнатах переговорів протягом останніх тижнів, то й давати поки що остаточні категоричні оцінки сьогоднішнім подіям зарано. Але вже точно можна зробити декілька висновків:
- Україна не змогла запропонувати системного бачення врегулювання кризи – і геополітичної, і двосторонньої з РФ, і внутрішньої. Тому вона перестала бути гравцем, а стала остаточно предметом гри. Зовнішній тиск на вирішення суто внутрішньополітичних, суверенних для України питань став вже буденною справою, яку політична еліта вже сприймає як щось саме собою зрозуміле. Кількість прецедентів вже така, що надалі прийняття рішень щодо України не Україною вже сприйматиметься як норма. Таким чином ми остаточно втратили суб’єктність у міжнародних відносинах, стали фігурою на геополітичній шахівниці. А отже можливість зовнішньої дестабілізації зростає.
- Рішення, які приймаються протягом останніх тижнів – від конституційної реформи до закону про місцеві вибори чи економічних рішень, – як по своїй суті, так і по формі їх прийняття, вбивають у суспільства, особливо у найбільш активної та мобільної його верстви, віру у світло у кінці тунелю. А без цієї віри ніхто не інвестуватиме у виробництво у цій країні, у створення робочих місць, у збереження коштів у валюті цієї країни, у місце навчання чи проживання своїх дітей чи, якщо є можливість, то і себе самого.
Будь-яке важливе питання, навіть таке надважливе як реформа Конституції, вирішується не консенсусом, не шляхом відвертого загальнонаціонального обговорення чи діалогу, а ламанням через коліно. Позиція суспільства чи експертів нікого не цікавить. Одна людина з тих чи інших міркувань вирішила, і позиція усіх інших не має значення. Причому мотивація може бути різною, рішення може змінюватися у ту чи іншу сторону, але це не має ніякого значення, бо у суспільства і так, і інакше все рівно питатися ніхто не буде. Таким чином втрачається право власності суспільства чи навіть політикуму у ширшому розуміння цього слова над процесами, що тривають у нашій країні.
Ці суспільні процеси та рішення стали приватною власністю, тому вони нежиттєздатні не лише у довготерміновому, але навіть у дуже короткотерміновому періоді. Таким чином знижується здатність країни до внутрішньої інтегрованості і опору зовнішній дестабілізації.
Висновок: якщо політичне керівництво негайно не змінить спосіб поведінки на міжнародній арені, як і спосіб управління країною, наступна хвиля дестабілізації стане лише справою часу.
