Київ. 16 січня 2017 року (Політком).
Про автора
Зиґмунт Бауман (19.11.1925 – 9.01.2017) – автор концепції плинних часів. Народився у 1925 році в Познані. До 1968 року він викладав та займався дослідницькою діяльністю у Варшавському університеті. Після еміграції викладав в ізраїльському Тель-Авіві, згодом – у британському Лідсі.
У цьому розділі книги “Плинні часи. Життя в добу непевности” Бауман пише, що ми мріємо про надійний світ, якому можна довіряти, про безпечний світ, і розмірковує про поняття утопії. Через метафори лісника (передновочасна доба) та садівника (новочасна візія) філософ намагається розтлумачити можливі шляхи людини як соціяльної істоти.
Хоч якими є наші життя, але – навіть у найщасливіших (або найвезучіших, на одностайну і дещо заздрісну думку загалу невдах) поміж нами – аж ніяк не безтурботні. Мало хто з нас готовий заявити, що все у його житті складається так, як йому хотілося б, та навіть цих небагатьох інколи переймають сумніви.
Усім нам знайомі неприємні та незручні ситуації, коли речі або люди спричиняють прикрості, яких ми не могли від них чекати і напевно не сподівалися. Особливо докучливими такі напасті («удари долі», як ми їх часом називаємо) робить їх раптовість: вони навалюються на нас зненацька, нагло, ми не готові до них і часто-густо не віримо, що на нас таке може чигати. Вони спадають на нас, як кажемо, «наче грім із ясного неба» – отже, ми не можемо запобігти катастрофі, бо ніхто не очікує блискавки за безхмарної погоди…
Несподіваність ударів, їх нереґулярність і загрозлива повсюдність – усе це робить їх не передбачуваними, а нас – беззахисними. Заки небезпеки будуть великою мірою безпричинними, примхливими та необґрунтованими, ми є для них легкими мішенями: мало що можемо вдіяти, якщо взагалі хоч щось, аби їм запобігти. Така безнадійність жахлива. Непевність означає страх. Нічого дивного, що ми мріємо, знову й знову, про світ без нещасних випадків. Про впорядкований світ. Про світ передбачуваний. Не нечулий світ: хай навіть деякі філософи, якот Ляйбніц, мають рацію, коли доводять, що й «досконалий світ» не був би досконалим, якби не містив певної частки зла, – аби тільки це зло було обмежено надійно огородженими, виразно позначеними, ретельно допильнованими й охоронюваними місцями: щоби знати, що є чим, де воно є і коли слід очікувати того, що станеться, аби бути готовим зустріти його, як воно надійде. Словом, ми мріємо про надійний світ, якому можна довіряти. Про безпечний світ.
«Утопія» – це назва, яку, з легкої руки сера Томаса Мора, дістали всі такі мрії, починаючи від XVI століття, себто від часу, коли старі, позірно предковічні порядки почали занепадати, давні звичаї та норми зраджували свій вік, а ритуали – сумнівність, коли насильство стало чимось звичайним (або ж цим люди були схильні пояснювати надмір нетипових вимог і незвичних дій, що він для сил, які в минулому вважали за всемогутні, виявився занадто непокірним й/ або неповоротким, аби його стримувати, і занадто потужним та непіддатливим, аби його приборкати за допомоги давніх добре перевірених способів). У час, коли сер Томас Мор укладав свій проєкт світу, вільного від непередбачуваних загроз, імпровізація й експериментування, повні ризиків і помилок, швидко поставали на порядку денному.
Сер Томас надто добре знав, що хоч це був проєкт упорядкування доброго життя, його план світу, вільного від небезпеки та необґрунтованих страхів, залишиться тільки мрією: Мор назвав його «утопією», водночас натякаючи на дві грецькі слові: еутопія – «добре місце» й утопія – «ніде». Однак його численні продовжувачі та наслідувачі були радикальнішими або менш обачними. Вони жили у світі, який уже, слушно чи ні, мав певність, що йому вистачить далекоглядности, аби накреслити кращий, вільний від страху світ, як і проникливости, аби підняти нерозсудливе «є» до рівня продиктованого розумом «має бути». Ця самовпевненість додала їм відваги й тями, щоби спробувати і те, і те.
Протягом наступних декількох сторіч новочасний світ був світом оптимістичним, світомщо-живе-до-утопії. Це також був світ, який вірив, що суспільство без утопії нестерпне і, як наслідок, життя без утопії не варте, щоб жити. Якщо виникав сумнів, завжди можна було покластися на авторитет із-посеред найяскравіших і найобожнюваніших мислителів. Скажімо, на Оскара Вайлда:
Мапа світу, що не містить Утопії, не варта навіть погляду, бо не бере до уваги тієї єдиної країни, до чиїх берегів завжди пристає Людство. І коли Людство туди прибуває, воно оглядається довкола й, бачачи ліпшу країну, підіймає вітрила. Проґрес є здійсненням Утопій.
Можливість озирнутися назад дає змогу виправити останнє речення, і то з двох причин. Поперше, проґрес був радше гонитвою за утопіями, ніж їх здійсненням. Утопії відігравали роль кролика-приманки – хорти яро переслідували його, але так і не схопили. І по-друге, рух, що називається «проґресом», був радше спробою втекти від нездійснених утопій, аніж наздогнати ще не пережиті з них; радше втечею від чогось «не такого доброго, як очікували», ніж переходом від «доброго» до «ліпшого»; радше зусиллям, що його спонукали попередні невдачі, ніж майбутнім щастям. Ті устрої, що їх проголошували «здійсненнями» утопій, найчастіше виявлялись огидними карикатурами мрій, а не омріяним раєм. Вирішальною причиною знову «підняти вітрила» була радше відраза до того, що було зроблено, аніж прагнення того, що можна було б іще зробити…
Суголосна Вайлдовій думка прийшла і з другого боку Ла-Маншу, від іще однієї мудрої людини – Анатоля Франса:
Без Утопій інших епох люди досі жили б у печерах, знедолені й голі. Це утопісти накреслили перше місто <...> Зі шляхетних мрій зродилися благодатні дійсності. Утопія – це підґрунтя всілякого проґресу та начерк ліпшого майбутнього.
Вочевидь, у часи, коли народився Анатоль Франс, утопії так глибоко ввійшли до суспільної свідомости й плину повсякденного життя, що людське існування без утопії здавалося французькому письменникові не лише гіршим і непоправно ушкодженим, але й цілком немислимим. Франсові, як і багатьом його сучасникам, здавалось очевидним, що навіть троглодити мусили омріювати свої утопії, аби ми не мали далі жити в печерах… Бо як інакше, міг би запитати Франс, ми прогулювались би паризькими бульварами барона Османа? Якби будівництву «першого міста» не передувала «утопія міста», його могло б не бути! У всі часи ми схильні проєктувати власний спосіб життя на інші життєві форми, якщо тільки бажаємо їх зрозуміти, а тим самим для поколінь, навчених і приготованих до того, аби їх приваблювали ще не перевірені утопії та штовхали вперед уже дискредитовані, це питання, котре здавалось би суто риторичним, а відповідь на нього – зайвою…
Утім, усупереч думці, яку виголосив Франс і яка вкоренилась у здоровому глузді людей його доби, утопії народилися разом із новочасністю і могли існувати лише в її атмосфері.
Утопія є передусім образом інакшого всесвіту, відмінного від усесвіту, який можна пізнати або про який можна знати. До того ж, вона провіщає всесвіт, що повністю народжується з людської мудрости та віддання. Однак ідея того, що люди можуть замінити наявний світ світом інакшим і відмінним, і то цілком їхнім витвором, була майже зовсім відсутня в людській думці напередодні новочасности.
Обтяжливо монотонне самовідтворення передновочасних форм людського життя, що зазнавало лише занадто млявих змін, аби їх помітили, не надихало, а ще менше заохочувало обмірковувати альтернативні форми людського життя на землі, за винятком Апокаліпсису чи Страшного Суду – те і те божественного походження. Аби звернути людську уяву до кульмана з накресленими на ньому першими утопіями, потрібен був дедалі глибший крах здатности людського світу самовідтворюватися; крах цей увійшов до історії як народження новочасної доби.
Аби народитись, утопійна мрія потребувала двох обставин. По-перше, всеохопного (навіть якщо розпорошеного і ще не висловленого) відчуття, що світ не функціонує як належить і йому навряд чи буде дано раду без ретельного нагляду. По-друге, певности в людській здатності мобілізуватися, віри в те, що «ми, люди, можемо це зробити», адже ми озброєні розумом, здатним бачити, що не так зі світом, і з’ясовувати, чим замінити його вражені частини, а також спроможністю конструювати знаряддя та засоби, необхідні, аби прищепити наші розробки до людської дійсности. Словом, була потрібна певність, що за людського керування світ можна привести до стану, відповіднішого для задоволення потреб людини – хай би якими ці потреби були або могли бути у майбутньому.
Можна сказати, що якби поставу передновочасної доби щодо світу зіставити з поставою лісника, то найліпшою метафорою новочасної візії та практики була би позиція садівника.
Головним обов’язком лісника є захист переданої йому під нагляд землі від будь-якого людського втручання, аби обороняти й оберігати, так би мовити, її «природну рівновагу», те втілення безконечної мудрости Бога чи Природи. Завдання лісника – швидко виявляти й знешкоджувати тенета, що їх наставили браконьєри, а також не допускати на свою територію чужих і неуповноважених мисливців, аби не наражати на небезпеку тривання цієї «природної рівноваги». Службу лісника зіперто на вірі, що для речей найліпше, коли їх не чіпати; у передновочасну добу йшлося про віру в те, що світ – це божественний порядок буття, в якому кожне створіння має своє належне та корисне місце, хай навіть людські розумові здібності занадто обмежені, аби осягнути мудрість, гармонію й упорядкованість Божественного задуму.
Інакше із садівником: він уважає, що у світі взагалі не буде ладу (принаймні в маленькій частині світу, довіреній його опіці), якщо він не пильнуватиме постійно і не докладатиме зусиль. Садівник ліпше знає, які види рослин мають або не мають рости на ділянці, коло якої він порається. Спочатку він задумує бажаний порядок, а тоді дбає про втілення цього образу на ділянці. Він здійснює свій задум на ділянці, сприяючи зростанню правильних видів (переважно тих, які він сам посіяв і виростив), а також викорінюючи й нищачи решту рослин, перейменованих на «бур’яни», чию непрошену й небажану присутність – небажану, бо непрошену – не можна погодити з повною гармонією його задуму.
Саме садівники є зазвичай найзавзятішими й найумілішими (хочеться сказати фаховими) творцями утопій. Саме до образу ідеальної гармонії садівників, викладеного спочатку як задум у їхніх головах, «завжди причалюють сади», що є прототипом способу, згідно з яким людство, згадуючи твердження Оскара Вайлда, зазвичай причалює в країні, яку називаємо «утопією».
Якщо сучасні дискусії аж рясніють нібито вкоріненими у здоровому глузді та напозір очевидними виразами на кшталт «смерть утопії» або «кінець утопії», чи «вгасання утопійної уяви», то це тому, що на зміну поставі садівника приходить постава мисливця.
На відміну від двох перших типів, чиє панування передувало його появі, мисливець, перш ніж увійти в свої права, міг не перейматися загальною «рівновагою речей» – чи то «природною», а чи запланованою та замисленою. Одинокою метою, яку плекають мисливці, є чергова «здобич», достатньо велика, щоб заповнити яґдташі вщент. Либонь, вони не вважали би за потрібне дбати, аби запаси дичини в лісі було відновлено після їхнього полювання (і попри нього). А якби ліс було спустошено завдяки особливо вдалій виправі, мисливці просто перейшли би до іншої відносно незіпсутої глушини, все ще багатої на потенційні мисливські трофеї. Вони здатні припустити, що колись – у віддаленому й іще не визначеному майбутньому – на планеті можуть узагалі зникнути неспустошені ліси; проте якщо так станеться, то не вбачатимуть у цьому безпосередньої проблеми, а надто власної проблеми. Адже ця віддалена перспектива не підважуватиме, зрештою, результатів теперішнього або наступного полювання, отже, тут напевно немає нічого такого, що зобов’язувало б мене, лише одного з-поміж багатьох мисливців, – або нас, лише одну мисливську спільноту серед багатьох, – замислитися над цим, а щось робити з цим і поготів.
Нині всі ми є мисливцями, або ж нам кажуть бути мисливцями, закликають або змушують поводитись як мисливці, загрожуючи вигнати з полювання, якщо не (ліпше про це не думати!) розжалувати у дичину. І щоразу, оглядаючись довкола, ми здебільшого бачимо інших самотніх мисливців, таких, як і ми, або ж мисливців, що полюють групами, що й ми часом намагаємося робити. Тож нам доведеться справді постаратись, аби вгледіти садівника, який споглядав би заплановану гармонію за парканом власного саду, а потім заходився б її втілювати (ця відносна рідкісність садівників і чимраз більший надмір мисливців є тим, що соціологи обговорюють під науковою наліпкою «індивідуалізація»). Ми напевно не знайдемо багатьох лісників або навіть мисливців із залишками лісницького світогляду, що є головною причиною того, чому люди з «екологічною свідомістю» тривожаться і роблять усе можливе, аби попередити решту з нас (це повільне, а водночас невпинне відмирання філософії лісників, поєднане з угасанням її садівничого різновиду, є тим, що політики підносять під назвою «дереґуляція»).
Зрозуміло, що у світі, який замешкують здебільшого мисливці, залишилося мало місця (якщо воно взагалі є) для утопійних марень, та й навряд чи нині багато хто серйозно поставиться до них. А отже, навіть якби хтось знав, як зробити світ ліпшим і взяв би це завдання близько до серця, то насправді важким завданням було би знайти того, хто має достатньо ресурсів і волі, аби вчинити те, що належить…
Очікування щодо таких ресурсів і волі діяти колись покладали на суверенну владу національних держав, але, як нещодавно завважив у «La Voie humaine» Жак Аталі, «нації втратили вплив на перебіг подій і віддали силам глобалізації всі засоби ведення світу до місця його призначення та захисту від усіх різновидів страху». Втім, «сили глобалізації», які отримали багато колишніх повноважень національних держав, не надто відрізняються своїми «лісничими» та «садівничими» інстинктами, філософіями або стратегіями. Замість цього вони віддають перевагу полюванню та мисливцям.
Довідник для мисливців, «Тезаврус Роже», справедливо шанований за точне відтворення послідовних змін у мовній практиці, тепер, як виглядає, має повне право помістити поняття «утопійний» у безпосередньому сусідстві з такими поняттями, як «дивакуватий», «фантастичний», «фікційний», «химерний», «узятий із повітря», «непрактичний», «нереальний», «безпідставний» та «ірраціональний». Тож може ми справді є свідками кінця утопії?
Припускаю, що якби утопія мала язика, ще й дотепність Марка Твена, то, ймовірно, наполягала б, що вістки про її смерть дещо перебільшено… І мала б усі підстави так казати. Щойно я ввів слово «утопія» в себе на комп’ютері, як пошуковий сервіс Google висвітив мені 4 400 000 сторінок (імовірно, коли ви читатимете ці слова, їх буде куди більше); приголомшливі показники навіть як на славнозвісну схильність інтернету до надміру, і це навряд чи є ознакою розкладеної плоті або навіть тіла в передсмертних судомах.
Придивімось, однак, ближче до знайдених інтернет-сторінок. Перша, навряд чи дивніша, повідомляє відвідувачів, що «Утопія – це одна з найбільших у світі безкоштовних інтерактивних онлайн-ігор з понад 80 000 гравців». Згодом, розсипані тут і там, з’являються деякі посилання на історію утопічних ідей і на центри, що пропонують присвячені утопії курси (обслуговують переважно шанувальників старовини і колекціонерів рідкісного антикваріяту – найпоширеніші серед цих посилань звертаються до самого сера Томаса Мора, праотця всіх цих речей). Однак такі сайти в меншості.
Не вдаватиму, ніби я продивився всі ті 4 400 000 посилань (намір зробити щось таке варто було б, напевно, зарахувати до найутопічніших з усіх утопічних проєктів), однак після прочитання статистично достатньої випадкової добірки в мене склалося враження, що поняття «утопії» привласнили переважно компанії, які займаються влаштуванням відпочинку, проєктуванням інтер’єрів і виробництвом косметики, а також будинки моди. Ці інтернет-сторінки мають дещо спільне: всі вони пропонують індивідуальні послуги особам, котрі шукають індивідуального задоволення та індивідуальної втечі від індивідуальних незручностей.
Дістав я й інше враження: у тих рідкісних випадках, коли на головних сторінках таких комерційних сайтів з’являється слово «проґрес», воно вже не стосується руху вперед. Замість бути гонитвою за рухомою ціллю, воно означає загрозу, яка ставить вдалу втечу за обов’язок; спонукає до втечі від нещасть, що вже дихають у потилицю…
Колись «утопія» вказувала на жадану й омріяну далеку мету, що до неї проґрес мав і міг привести та й урешті привів би шукачів світу, який ліпше відповідав би людським потребам. Проте в сучасних мріях образ «проґресу», виглядає на те, перейшов із дискурсу спільного поліпшення до дискурсу індивідуального виживання. Проґрес уже не розглядають у контексті прагнення стрімко рухатися вперед, але сприймають його у зв’язку з відчайдушним зусиллям утриматися в перегонах. Розуміння проґресу змушує до обережности й закликає до пильности: почувши про «плин часу», ми починаємо непокоїтися, чи не залишимося позаду, чи не впадемо за борт на повній швидкості, чи не втратимо місце у наступному раунді гри в «музичні стільці»… Коли ви, скажімо, читаєте, що «цієї зими єдиним сонячним місцем» є Бразилія, то дізнаєтеся, що найближчої зими вас не мають бачити там, де людей із прагненнями, подібними до ваших, мали побачити минулої зими. Або ж можете прочитати, що треба мерщій «скинути пончо», таке моднє ще торік, але ж час минає – тепер вас повідомляють, що вдягаючи пончо, ви «виглядаєте, як верблюд». Або ж ви дізнаєтесь, що вбирання у смугасті піджаки та футболки – такий «обов’язковий одяг» та «одяг, в якому обов’язково було показатися» в минулому сезоні – вже недоречне, позаяк в них «ніхто більше» не ходить. І так воно є. Час минає, і штука в тім, аби рухатися, підлаштовуючись під його хвилі. Якщо ви не бажаєте втопитися, серфуйте, що значить – змінюйте ваш ґардероб, ваші меблі, ваші шпалери, ваш вигляд, ваші звички, а незабаром і себе самих так часто, як можете.
Не варто додавати, бо це має бути очевидним, що новий наголос на викиданні речей, на покиданні їх, позбавленні від них замість їх присвоєння добре відповідає логіці нашої економіки, взорованої на споживання. Люди, прив’язані до вчорашнього одягу, комп’ютерів, мобільних телефонів або косметики, стягували би біду на економіку, головною турботою якрої, – а також умовою sine qua non її виживання, – є стрімке та щораз швидше приречення проданих і куплених продуктів до викидання; в цій економіці швидке викидання сміття є передовою галуззю.
Дедалі більшою мірою найпопулярнішою грою в місті стає втеча. Семантично втеча є прямою протилежністю утопії, однак психологічно вона, за нинішніх обставин, залишається її одиноким доступним субститутом: втечу можна назвати новим, оновленим і новітнім викладом утопії, перекроєним на міру нашого здереґульованого та зіндивідуалізованого суспільства споживачів. Ви можете далі не покладати великих сподівань на те, щоб зробити світ ліпшим місцем для життя; ви навіть не можете те ліпше місце у світі, – місце, якого вам, можливо, вдалося для себе досягнути, – зробити справді безпечним. Хоч би що сталось, небезпека існуватиме. Понад будь-що, мати нині «успіх» – означає триматися осторонь «невдачі».
Усім, що залишилося в межах вашої компетенції та зусиль і що має поглинати більшість вашої уваги та енергії, є боротьба проти програшу: спроба принаймні залишатися серед мисливців, адже одинока альтернатива – стати здобиччю. Але боротьба проти програшу вимагатиме вашої повної, неподільної уваги, й аби вести її як слід і мати шанс на успіх, вам доведеться не втрачати пильности двадцять чотири години на добу та сім днів на тиждень, але передусім рухатися далі – так швидко, як тільки здатні…
Іосіф Бродський, російсько-американський поет-філософ, яскраво описував життя, урухомлене і підштовхуване примусом втечі. Долею загальновизнаних невдах, злидарів, вилучених зі споживацької гри, є життя, найчастіше узалежнене від наркотиків, попри спорадичні бунти.
«Загалом, людина, яка всаджує героїн собі у вену, робить це здебільшого з тієї ж причини, з якої ви купуєте відео», – казав Бродський студентам Дартмуту в липні 1989 року. Звертаючись власне до потенційних багатіїв, якими дартмутські студенти наміряються зазвичай стати, він говорив:
ви знудитеся своєю працею, своїми шлюбами, своїми коханками, видом зі свого вікна, меблями або шпалерами у своїй кімнаті, своїми думками, самими собою. Відповідно, ви спробуєте винайти шляхи втечі. Окрім щойно згаданих ґаджетів для власної потіхи, ви можете розглядати зміну роботи, житла, товариства, країни, клімату, ви можете спробувати випадкові стосунки, алкоголь, подорожі, кулінарні курси, наркотики, психоаналіз…
Насправді ви можете все це поєднати, і якийсь час це може діяти. Аж до дня, звісно, коли ви прокинетесь у своїй спальні в оточенні нової родини і з новими шпалерами, в іншій державі та кліматі, з купою рахунків від свого туристичного аґента і психіятра, проте з тим же нудотним сприйняттям денного світла, яке ллється з вашого вікна…
Анджей Стасюк, видатний польський письменник і напрочуд чуткий аналітик сучасного людського становища, припускає, що «можливість стати кимось іншим» нині є субститутом переважно відсутнього та занедбаного спасіння і покути.
За допомоги найрізноманітніших технік можемо змінити своє тіло і привести його до форми, згідно з обраним узірцем. <...> Коли ми проглядаємо ґлянсові журнали, у нас складається враження, що вони розповідають передусім про способи перевтілити нашу особу, починаючи від дієти, оточення, помешкання і завершуючи перебудовою психічної структури, що часто криється під спокусливою пропозицією «бути собою».
Славомір Мрожек, усесвітньо відомий польський письменник, який із перших рук пізнав багато країн і культур, згоден зі Стасюковою гіпотезою: «Колись, коли ми також не були щасливими, відповідальністю за це ми обтяжували тогочасне керівництво, Господа Бога. Ми дійшли висновку, що він погано вів справи. Ми позбавили його спадщини й оголосили самих себе директорами». Проте, як виявляє Мрожек, заядлий вільнодумець, що має відразу до церковників і всього, що з ними пов’язано, зі зміною керівництва справи не поліпшилися. Так не сталось, адже коли мрію і сподівання на ліпше життя повністю зосереджено на нашому власному еґо і зведено до турботи про власне тіло або й душу,
немає кінця нашій потребі, амбіціям та спокусі, аби те «я» було якнайбільшим. Але передусім ніколи й нічим не обмеженим. <...>
Мені сказано: «Придумуй себе сам, сам придумуй власне життя і влаштовуй його, як хочеш, як у кожен актуальний момент, так і від початку й до кінця». Але чи я на таке здатний? Отак, зовсім без допомоги, спроб, приміряння, помилок і виправлень, а передусім без сумнівів?
На зміну клопотам, що їх завдавав зазвичай надто обмежений вибір, прийшли не менші клопоти – хоча тепер спричинені обов’язком вибирати, без довіри до зроблених виборів, ані певности, що подальші вибори хоч якось наблизять мету. Мрожек пропонує порівняння, де світ, у якому ми живемо, це наче
величезна крамниця, заповнена всілякими костю мами, а перед крамницею юрмиться тлум шукачів «Я». <...> Перевдягатися можна нескінченно, яка ж це, отже, необмежена свобода, якщо маскарад визнаємо за дійсність. <...> Тож шукаємо свого «Я», це чудова забава – за умови, що ніколи його не знайдемо. Тоді був би кінець гри.
Мрія зробити непевність не такою жахливою, а щастя постійнішим шляхом зміни еґа, а зміну еґо – через зміну його вбрання, є «утопією» мисливців – «дереґульованою», «приватизованою», «індивідуалізованою» версією старосвітських поглядів на добре суспільство, відкрите на людяність його членів. Полювання – це завдання на повну ставку, що поглинає чимало уваги й енергії, не залишаючи багато або й узагалі анітрохи часу на будь-що інше; а отже, воно відвертає увагу від безконечности завдання та відкладає ad calendas graecas момент рефлексії, коли доведеться повністю усвідомити неможливість його виконати. Як пророчо завважив кілька сторіч тому Блєз Паскаль, люди бажають, аби «їх відволікали від думок про їхнє становище <...> чи якась приємна і нова пристрасть, що їх займає, чи гра, лови, якась захоплива вистава». Люди хочуть утекти від потреби думати про «наше нещасне становище», отже, «ми цінуємо більше лови, ніж здобич». «Цей заєць не вберіг би нас від вигляду» грізних, але невблаганних вад у нашому спільному становищі, «але нас бережуть від цього лови».
Річ, однак, у тім, що бодай раз спізнане, полювання перетворюється на хіть, залежність, одержимість. Лови зайця були б відпруженням, вони тільки зробили би перспективу наступного полювання спокусливішою, бо сподівання, що супроводжують полювання, виявляються найчарівнішим (чи одиноко чарівним?) переживанням у цілій тій справі. Лови зайця провіщають кінець таких сподівань – хіба що нове полювання заплановано на завтра і то від самого ранку.
Чи це вже кінець утопії? У певному сенсі так, бо утопії ранньої новочасности передбачали момент, коли час зупиниться; власне, йдеться про кінець часу як історії. Проте в житті мисливця такого моменту не існує: немає миті, коли можна сказати, що роботу виконано, справу відкрито і закрито, місію здійснено, а отже, від решти життя можна було б очікувати, що вдасться «жити довго і щасливо, нині і повсякчас».
До того ж у суспільстві мисливців перспектива, що полювання завершиться, не приваблює, а відлякує, адже таке припинення може настати лише як скін, особиста поразка й виключення. Ріжки далі сповіщатимуть початок нової пригоди, гавкіт хортів викликатиме солодкі спогади минулих ловів, інші люди й далі полюватимуть, і не буде кінця загальному замішанню… Я буду єдиний, хто стоятиме обабіч, виключений, вилучений і відтак не потрібний, відділений від радостей інших людей: лише пасивний споглядач по той бік огорожі, що спостерігає за вечіркою, якому заборонено або не до снаги приєднатися до гультяїв, тож він може насолоджуватися їхнім виглядом і відголосами лише на відстані й опосередковано.
Якщо життя невпинного і невідступного полювання є лише ще однією утопією, то це – на відміну від утопій минулого – є утопією без кінця. Достоту химерною утопією, як на узвичаєні стандарти: ориґінальні утопії черпали свої магнетичні сили зі сподівання на кінець трудів, а мисливцева утопія є мрією про труди, що ніколи не закінчуються.
Дивна, незвична утопія, але ж таки утопія, що обіцяє ту саму недосяжну нагороду, що майорить на прапорах усіх утопій: остаточне й радикальне розв’язання минулих, теперішніх і прийдешніх людських проблем й остаточне та радикальне зцілення від туги і страждань, притаманних людському становищу. Незвична вона передусім тому, що переносить місце розв’язання та зцілення із «далини» до «тут і тепер». Замість жити в напрямку утопії, мисливцям запропоновано життя всередині неї.
Для садівників утопія була кінцем шляху; для мисливців вона є самим цим шляхом. Садівники уявляли кінець шляху як утвердження і остаточний тріюмф утопії. Для мисливців, натомість, кінцем шляху може бути тільки завершення утопії, в якій вони живуть, її ганебна поразка. Що гірше, це також буде суто особиста поразка й остаточний доказ особистого провалу. Надія на те, що решта мисливців припинять полювати, вкрай невеличка, та й тієї немає, а отже, неучасть у безнастанному полюванні сприйматиметься тільки як ганьба особистого виключення, а отже, (ймовірно) особистої недоладности.
Утопію, принесену з туманної «далини» до відчутного «тут і тепер», утопію, в якій радше живуть, замість жити в напрямку до неї, не можна перевірити: з перспективи практичних намірів і цілей вона безсмертна. Однак її безсмертя було здобуто ціною тендітности і вразливости всіх зваблених і спокушених заіснувати у ній.
На відміну від утопій минулого, утопія мисливців не надає життю сенсу, справжнього чи оманливого. Вона лише допомагає викинути з голови запитання про сенс життя. Перетворивши плин життя на безконечну низку еґоїстичних прагнень, кожен епізод якої проживаємо як увертюру до наступного, вона не дає нагоди замислитися про напрямок і сенс усього цього проживання. Коли (якщо) така нагода врешті випадає, у мить вибування з мисливського життя або виключення від нього, зазвичай уже запізно сподіватися, що такі роздуми вплинуть на те, як складається життя – і власне, і чуже, а отже, запізно і виступати проти його теперішньої форми, направду обмірковуючи її правильність.
Важко, ба навіть неможливо на пів дорозі підсумувати цю ненаписану й незавершену п’єсу з її досі нерозплутаним сюжетом – п’єсу, в якій усі ми навпереміну або водночас є реквізитом, декораціями і дійовими особами. А втім, годі претендувати на те, щоб окреслити ті дилеми, з якими стикаються актори, ліпше, ніж це вже зробив устами Марка Поло великий Італо Кальвіно в «Містах незримих» («La città invisibili»):
Пекло живих – це не щось, що настане; якщо таке й існує, то воно вже тут; пекло, у якому ми живемо щодня, яке ми творимо перебуваючи разом. Є два способи не страждати від нього. Перший багатьом дається легко: прийняти пекло і стати його частиною до такої міри, щоб уже його більше й не бачити. Другий – ризикований і вимагає постійних пильности та вивчення: шукати й уміти розпізнавати – хто і що, посеред цього пекла, пеклом не є, і робити так, щоби вони тривали, і створювати для них місце.
Чи життя в суспільстві мисливців сприймати як життя у пеклі, чи ні – це, звісно, питання суперечливе; найзавзятіші мисливці казатимуть вам, що буття мисливцем серед мисливців має свої переваги… Та навряд чи можна посперечатися з тим, що «багато» хто обере стратегію «легку для багатьох», а отже, стане «її частиною», вже не ламаючи собі голову її дивацькою логікою чи не дратуючись її повсюдними, надокучливими та здебільшого нереальними вимогами. Також, безсумнівно, чоловікам і жінкам, налаштованим з’ясувати, «хто і що пеклом не є», доведеться зіткнутися з усіляким тиском і примусом прийняти те, що вони наполегливо називають «пеклом».
Джерело: https://krytyka.com/ua
