Цей том текстів прагне заповнити «білі плями» нашого знання й розуміння революційного періоду. Тема цієї книги — один зі зниклих лівих рухів. Ця втрата пов’язана не лише з фізичним винищенням у часи масового терору сталінських часів та гітлерівської окупації України. Вона також є наслідком довготривалого побутування низки регресивних підходів до дослідження історії революції, що зневажали та нехтували українською марксистською традицією.
Представлених у цій праці постатей, таких як Володимир Винниченко, у незалежній Україні почали ідентифікувати не як соціалістів, а передусім як провідних учасників Української революції, що стала фундаментальним елементом ідеології сучасної держави.
Зусилля з деколонізації української історії зіштовхнулися з небезпекою підміни старих ідеологем новими елементами альтернативного державного історичного наративу. Офіційне звеличення революції досить часто применшує або й зовсім ігнорує значення ідей соціалізму в діяльності піонерів української незалежності.
Чимало українських істориків починаючи з 1991 року розглядали революцію насамперед як національно-визвольну боротьбу. Таке тлумачення нерозривно пов’язане з поглядами та висновками саме поміркованих й консервативних учасників революції. На думку апологетів «історії зверху», вирішальною обставиною, що визначила підсумок революції, стала поведінка еліт, а не робітничих і селянських мас.
«Винниченко розглядав історичну тенденцію революції як прагнення мас до загального визволення».
Новий поворот у підходах до тлумачення історії відбувся 2014 року, зокрема, завдяки зусиллям команди, що очолила Український інститут національної пам’яті. Її діяльність спрямовувалась на конструювання образу революції як процесу прямолінійного історичного розвитку на шляху до державності й супроводжувалася прагненням істориків «продезінфікувати» її соціалістичний зміст, змістивши фокус на консерваторів.
Постаті Симона Петлюри, Павла Скоропадського й насамперед Степана Бандери зображуються так, начебто лише вони репрезентують увесь український рух, майже уособлюють саму націю. Спадкоємцями революції 1917–1921 років називали майже виключно інтегральних націоналістів міжвоєнного часу, зокрема членів бандерівського крила ОУН.
Цьому регресивному погляду кидає виклик приклад не менш відомого тогочасного діяча – Володимира Винниченка, одного з найпопулярніших діячів революції та одного з лідерів УНР. Він, ветеран соціал-демократичного руху, лідер Закордонної групи Української комуністичної партії, стверджував, що поразка «української весни» відбулася не лише через військову слабкість, але й унаслідок політичного безладу.
Більшовики мали «сильний страх втратити колонію». Вони також «підняли прапор найрішучішої соціально-економічної революції, що була прагненням українських робітничих і селянських мас». Тоді питання ставилося так: «Або національне, або соціальне визволення, або “Україна”, або “земля й фабрики”». Ключовий орган революції «Центральна Рада, не прагнула об’єднати ці два гасла», зберігавши переконання в тому, що «ентузіазм національного відродження буде вище за всі інші інтереси». Винниченко вбачав у цьому добре знайому проблему, що неодноразово повторювалася. Послідовники ж Бандери обрали ще більш догматичний підхід і навідріз відмовилися вивчати уроки історії:
«Навчаючи мене боротися за Україну, бандеро-угаверівська молодь категорично заявляла, що лише ідіоти й зрадники формулюють питання про те, якою повинна бути Україна. Для них це питання не мало жодного значення, лише Україна».
Винниченко ж, навпаки, розглядав історичну тенденцію революції як прагнення мас до загального визволення. Він наголошував, що не всі мислять однаково: революція створила течію «однобічного визволення», спрямованого на здобуття національної державності, та «універсальну течію», що шукала «всебічного визволення», як соціального, так і національного. Серед учасників «універсальної течії» були ліві українські соціалісти-революціонери (боротьбисти), ліві українські соціал-демократи (укапісти) та опозиційно налаштовані члени Комуністичної партії (більшовиків) України.
Цю книгу присвячено історії однієї зі складових цієї «універсальної течії» — укапістам, проте ця історія не лише про них. У міру того як розгорталася революція, коли боротьбисти були розформовані й увійшли до складу КП(б)У, а опозиційно налаштовані більшовики виявилися нездатними досягти прогресу, саме укапісти змогли об’єднати українських марксистів у справді незалежну Українську комуністичну партію.
“Саме укапісти змогли об’єднати українських марксистів у справді незалежну Українську комуністичну партію.”
Той факт, що лідер федералістської опозиції в КП(б)У — Юрій Лапчинський долучився до їхніх починань, свідчить про справжній потенціал укапістів. Саме ці українські марксисти намагалися реалізувати визвольні цілі революції. Тієї боротьби, яку вони розпочали в рядах української соціал-демократії ще на зламі століть.
Історичне значення українського марксизму
Петроградський комітет Української соціал-демократичної робітничої партії організував українських солдатів в Ізмайловському та Семенівському полках. У критичний момент вони вирішили долю Лютневої революції 1917 року в сутичках із царськими військами. Саме з цього моменту УСДРП почала відігравати провідну роль у національній революції на українських теренах.
«Українські марксисти зробили значний внесок у боротьбу не лише за національне, а й за соціальне визволення».
Марксист Винниченко в праці «Відродження нації» стверджував, що українські соціал-демократи були найбільш спроможні очолити революцію:
«І не для вихваляння якоїсь одної партії, а в ім’я історичної об’єктивности й розуміння всього процесу нашого руху мушу зазначити, що найбільшу частину ваги як сеї героїчної праці так і всіх дальших тяжких помилок було складено на соціаль-демократичну течію. Можна цілком певно сказати, що провідничу ролю в відродженню української нації за цих часів грала українська соціаль-демократія».
Українські марксисти зробили значний внесок у боротьбу не лише за національне, а й за соціальне визволення. Напередодні революції 1917 року вони найбільш послідовно й широко вживали українську мову у своїх політичних публікаціях. Діяльність української соціал-демократії мала історичне значення, бо її прибічники прагнули вивести український рух за межі культурних проблем русифікації, розглядати антиколоніальну боротьбу водночас як і соціальне питання.
Микола Порш, теоретик-засновник УСДРП, всебічно критикував експлуатацію України в праці «Про автономію України». Вона стала настільною книгою українського руху.
«Погляди українських марксистів на національну проблему різко суперечили централістським тенденціям як у російській, так і в австрійській соціал-демократії».
Українські марксисти активно діяли й на міжнародному рівні, зокрема в роботі Другого Інтернаціоналу. УСДП і УСДРП регулярно представляли спільні звіти на його конгресах. Коли почалась війна, Закордонна група УСДРП на чолі з Юркевичем підтримала Міжнародну соціалістичну конференцію в Нідерландах 1916 року й антивоєнні соціалістичні конференції в Ціммервальді 1915 року та Кінталі 1916 року.
Українські марксисти були помітними у дебатах Другого Інтернаціоналу. Лев Юркевич, Володимир Левинський та Юліан Бачинський брали участь у дискусіях щодо національного питання з Отто Бауером, Георгієм Плехановим та Володимиром Леніним. Вони були активні в обговореннях чеського й польського питань, що охопили Другий Інтернаціонал до 1914 року.
Погляди українських марксистів на національну проблему різко суперечили централістським тенденціям як у російській, так і в австрійській соціал-демократії. Той факт, що українські соціал-демократи були автономною частиною федеральної Австрійської соціал-демократичної робітничої партії, вони та інші неросійські марксисти розглядали як модель для об’єднаної партії в Російській імперії.
Що могло би бути
Досвід українських марксистів під час революції ставить під сумнів загальноприйняте в марксистських колах пояснення долі революції в Росії: першочергову роль зовнішніх факторів у її виродженні та становленні сталінізму. До цієї оцінки також додається твердження, що несприятливі обставини наклали обмеження на доступні більшовикам варіанти.
Однак, читаючи історію «втраченої лівиці», чи можемо ми погодитися з тим, що це повністю пояснює долю революції? Навіть якщо прийняти погляд, що однопартійна держава в Росії постала через відсутність союзників у більшовиків, це не може пояснити події на українських теренах. Тут українські марксисти й прорадянські партії справді прагнули до союзу. Коли вони повстали, їх частково відштовхувала, а частково притягувала, створена самими російськими комуністами. Багатопартійній демократії, заснованій на радах, в Україні відмовили в існуванні.
Для Леніна успіх більшовицького проєкту вимірювався розповсюдженням революції на Захід. Весь підхід «соціалізму згори» в Україні сприяв підриву самої перспективи, на якій ґрунтувалася Жовтнева революція.
Влітку 1919 року більшовицька влада на українських землях зазнала поразки, що призвело до окупації значних територій російською Добровольчою армією. Досить рідко визнаються пов’язані з погромами, репресіями й відвертим шовінізмом політика й практики «надзвичайного уряду» генерала Денікіна, якого активно підтримував Захід. Ці практики — вирок російським лібералам, що очолювали денікінський Політичний центр.
«На боці Червоної армії задля відбиття польської інтервенції 1920 року воювало більше українців, аніж у союзній Пілсудському армії Петлюри».
Вражає, що в цей ключовий момент, попри відчай режиму Християна Раковського, якому Москва нав’язала роль очільника Радянської України, не відбулося краху підтримки прорадянських партій. Боротьбисти побачили спалах підтримки, а ліве крило УСДРП (незалежники) створили Українську комуністичну партію (укапістів). Без цих сил та червоних партизанів Червона армія не змогла б відбити наступ Денікіна на центральну частину Росії. Крім того, на боці Червоної армії задля відбиття польської інтервенції 1920 року воювало більше українців, аніж у союзній Пілсудському армії Петлюри.
У 1920 році виснажені прорадянські сили перемогли російську Добровольчу армію та відбили польське вторгнення. Внаслідок підписання Ризького мирного договору Україна знову опинилася розділеною: 5 мільйонів українців залишилися під владою Польщі. Іван Майстренко, тоді член УКП, дійшов до висновку, що «боротьба за суверенну Українську РСР зазнала невдачі не через внутрішній розвиток українського політичного життя, а під зовнішнім тиском адміністративної організації». Проте неспроможність створити повністю незалежну Україну не стала ні кінцем історії УКП, ні адекватною оцінкою українській революції.
Діалектика революції привела до того, що Марко Бойцун описав як «менше, ніж українські соціалісти хотіли здобути. Але більше, ніж російські соціалісти були готові поступитись». До 1917 року існував лише «південь Росії». Революція знищила старий устрій і створила Українську РСР, «чітко визначений національний, економічний і культурний організм».
«Вона активно критикувала політику російських комуністів – НЕП і відступ у бік капіталізму».
Українські марксисти прагнули розібратися з проблемами революції. Винниченко, очільник Закордонної групи Української комуністичної партії, здійснив одну з таких спроб, опублікувавши брошуру «Революція у небезпеці», яка викликала його дискусію з Дьордем Лукачем. Із моменту створення УКП прагнула вступити до Комінтерну як незалежна українська секція на тих же умовах, що й інші секції (ірландська, французька, німецька, польська та ін.), що представляли партії в окремих країнах.Укапісти разом із Винниченком були на ІІ з’їзді Комінтерну, але їхню заявку відхилили, бо Україну вже представляла КП(б)У як частина російської партії.
УКП продовжувала власну боротьбу в Радянській Україні як відкрита опозиційна партія. Вона активно критикувала політику російських комуністів – НЕП і відступ у бік капіталізму. Укапісти виступали проти все більшого державного авторитаризму й прагнули самоуправління робітників. Степан Величенко у своєму дослідженні УКП помилково стверджує, що якби українські марксисти прийшли до влади, то вони, ймовірно, встановили б партійну диктатуру й використовували б терор проти членів своєї партії. Але якби так сталося, то все було би по-іншому й це запобігло б сталінському терору.
«Динаміка сталінського централізму знищила останні залишки рівності між республіками».
Дозволяючи УКП формально існувати, на практиці більшовицька влада постійно переслідувала її членів — аж до офіційної ліквідації партії 1925 року. Різні українські комуністи змогли забезпечити впровадження політики коренізації програмою «позитивної дискримінації». Хоч це досягнення й було крихким, така політика сприяла безпрецедентному національному відродженню в 1920-ті роки.
Видатні українські марксисти енергійно просували українізацію, яку розглядали як «зброю культурної революції в Україні». Це було частиною інтенсивного конфлікту, пов’язаного з утворенням СРСР. Власне українізація була не лише двигуном зусиль з утвердження автономії та ліквідації залишків колоніалізму, а й проявом опозиції становленню сталінізму.
Вона наблизила «до кінця десятиріччя український народ до порогу державності». Проте динаміка сталінського централізму й притаманного йому російському шовінізму знищила останні залишки рівності між республіками. Були знищені українські комуністи й інтелігенція.
Читачів цього видання не може залишити байдужими те, що за своєю сутністю є історичною трагедією, і ті питання, що він їх ставить перед давно прийнятим і загальновживаним поясненням долі революції.
У керівництва російських більшовиків незмінно панувало помилкове переконання в тому, що Жовтнева революція раз і назавжди показала шлях, яким мала б іти кожна подальша революція. Вони діяли, виходячи з помилкової впевненості в тому, що їхня модель певною мірою є прототипом соціалістичної трансформації. Вони дотримувалися абсолютно безпідставного постулату про те, що в усіх країнах мала би бути комуністична партія, заснована за їхнім зразком, і яка перебувала б під їхнім безпосереднім керівництвом.
Цю модель відкинули майже весь класичний марксизм та більшість соціал-демократів Російської імперії. Наслідком стало абсолютно сектантське ставлення до української революції та інших партій, які зрештою були знищені. Соціалізм переосмислили як владу «партії», а не робітничого класу.
Контраст між революційним співробітництвом соціалістів Російської імперії в 1905 році і досвідом 1917–1927 років разючий. Починаючи з 1870-х років, коли виникла українська соціал-демократія, до 1917 року соціалізм на українських теренах пройшов шлях від ідеї нечисленних інтелектуалів до явища загальнонаціонального масштабу. Якби українська революція розвивалася органічно, без будь-яких перешкод із боку третіх сил, то вона невідворотно привела б до становлення Української Народної Республіки під керівництвом радикальних українських соціалістів-революціонерів і української соціал-демократії.
Якби російський централізм ленінського Раднаркому й сектантський характер більшовиків не перешкоджали б конструктивній участі в українській революції, то вони пришвидшили б цей процес і зміцнили б формування Української республіки. Розрив між селянством і міським робітничим класом можна було б подолати. Новаторська єврейська національна автономія, створена єврейськими соціалістичними партіями в УНР, продовжила б розвиватися. А єврейська громада України, можливо, змогла б уникнути трагедії, що відбулася згодом.
Питання про те, що могло би бути, відкриває чимало можливостей. Український націоналізм не поглинув і не маргіналізував український соціалізм. Його знищили зовнішні сили. Така ж доля спіткала і єврейський, польський і інші сегменти російського соціалізму. Спроба більшовиків заснувати власну Комуністичну партію України була лише маневром, підрозділом Комуністичної партії Росії. КП(б)У зовсім не стала кульмінацією попередніх досягнень соціалістичного руху в Україні, а була штучним утворенням.
Об’єктивним наслідком нав’язаної Україні КП(б)У й однопартійної моделі держави стало знищення всієї попередньої соціалістичної традиції, частиною якої була УКП. Ми можемо пригадати забуту промову Леніна в Цюриху 1914 року. У ній він сказав таке:
«Чим Ірландія була для Англії, тим Україна стала для Росії: експлуатована до крайнощів, нічого не отримуючи взамін. Отже, інтереси світового пролетаріату загалом і російського пролетаріату зокрема вимагають відновлення незалежності України».
Ленін мав би добре пам’ятати слова Маркса про те, що «Англійська республіка на чолі з Кромвелем зазнала краху в Ірландії. Це не повинно повторитися!». Це повторилося — у російській Ірландії.
Автор: Кріс Форд — британський історик і активіст, дослідник історії українського націонал-комунізму. Зокрема, він був головним редактором перевидання книжки Івана Майстернка про боротьбистів, а цього року світ побачила його нова книжка про Українську комуністичну партію (УКП, укапісти). Перша частина книжки складається з історичної розвідки Кріса Форда про історію формування й діяльності УКП, друга — з перекладів на французьку мову текстів українських марксистів, зокрема Лева Юркевича й Володимира Винниченка, а також окремих документів УКП та її попередниць.
Ford, C., 2021. UKAPISME – Une Gauche perdue. Le marxisme anti-colonial dans la révolution ukrainienne 1917-1925
Переклала Надя Сазонова
Джерело: Commons
