додому ПОЛІТИКА ТОМ КУПЕР. ВІЙНА В УКРАЇНІ, 10 ЧЕРВНЯ: МІННІ ПОЛЯ

ТОМ КУПЕР. ВІЙНА В УКРАЇНІ, 10 ЧЕРВНЯ: МІННІ ПОЛЯ

499

Застережний матеріал Тома Купера, що аналізує російську оборону на південь від Запоріжжя й перераховує перешкоди, які доведеться здолати українським силам упродовж великого наступу, рівночасно міркуючи, як це краще зробити. Купер непокоїться, а ми віримо ЗСУ.

А ще в матеріалі є посилання на гарнюні відео, як українські воїни знищують російську базу ремонту танків, установку ППО «Бук», пару штабів та кілька артилерійських установок ворога.

Вітання всім! [опубліковано 10.06 близько 11:00 за Києвом]

Я трохи «випустив пару»: два дні тому написав про свій (велетенський) розпач від звірств монстрів-росіян, а ще про розчарування очевидною некомпетентністю (багатьох) офіцерів ЗСУ — час повертатися до «тактичного аналізу» того, що відбувається на півдні України, особливо на півдні Запорізької області…

1.) НАСАМПЕРЕД НАЙВАЖЛИВІШЕ: РЕЛЬЄФ І ВІДСТАНІ

Місцевість тут переважно рівнинна і відкрита. Якщо і є пагорби, то низькі й пологі. Поля обсаджені лісосмугами. Погода хороша, земля тверда. Система доріг доволі розгалужена.

Завдяки першим двом чинникам місцевість можна оглянути (здебільшого) неозброєним оком і в бінокль на 10 кілометрів і більше.

Зверніть увагу на розмір поля бою: ми говоритимемо про події, розтягнуті на десятки кілометрів. Поки не винайдуть можливість телепортуватися, проблемою залишатиметься сама тільки необхідність пересуватися на такі відстані й тримати звʼязок. Тим більше враховуючи перевагу росіян в станціях РЕБ (тобто конвенційні методи звʼязку, такі як радіо, фактично неможливо застосувати). Щоб не розпорошуватися — бо поле бою надто широке — зосередимося на «західному флангу» фронтів півдня Запорізької області. Скажімо, на районі Оріхова. Там фронт простягається на 100 кілометрів.

Інформація для роздумів: наприкінці лютого 2022 58-мій загальновійськовій армії ВСрф знадобилося «всього лише» 24 години, щоб доїхати із півночі Криму до Мелітополя, а тоді ще 3-4 години, щоб дістатися Токмака. Просування, отже, склало близько 120 кілометрів у перший день і 100 у два наступні. Неслабкий військовий здобуток. Втім, через якісь темні справи, що їх Київ досі не годен пояснити, просування відбувалося практично без опору (аж поки росіяни не спробували увійти в Мелітополь). І щойно 58-ма загальновійськова зустріла серйозний опір ЗСУ, вона не тільки почала втрачати машини пачками, а й зупинилася: через 15 місяців відновлені підрозділи 58-мої ЗВА перебувають там, де опинилися ще у березні 2022-го.

2.) ЯКІ ПІДРОЗДІЛИ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У БОЙОВИХ ДІЯХ (І ЯКІ ЇХНІ НАМІРИ)

На захід від Оріхова ЗСУ розгорнули 128-му гірськоштурмову бригаду (принаймні офіційно: вона базується в Мелітополі). Як завжди, її підтримують менші підрозділи, зокрема операторів дронів, 15-та бригада оперативного призначення Національної гвардії і 39-та бригада тактичної авіації. Під Оріховом перебуває 65-та механізована бригада, а на схід від міста стоять 33-тя механізована бригада і 46-та аеромобільна. Принаймні дві, можливо більше бригад, вочевидь, включно з 47-мою механізованою (яку вважають однією з найкращих в Україні, принаймні росіяни), було підведено сюди для участі в наступі.

Ці підрозділи підтримує принаймні «відділення» (десь 2-4) HIMARS або M270 MLRS, а ще одна, може дві артилерійські бригади. ПС ЗСУ здатні забезпечити до 12 штурмових вильотів у районі Токмака на день: виконати кілька додаткових авіаударів ракетами AGM-88 HARMs і Storm Shadow по російських системах ППО, складах БК і/або таких обʼєктах, як цехи ремонту танків та зосередженнях живої сили противника.

Їхній намір — дістатися до Токмака і далі…

А там, у Токмаку, стоїть 58-ма ЗВА ВСрф, окопана в три лінії оборони. Перша лінія привʼязується до шерегу невисоких пагорбів і простягається від Василівки на захід до території між Пологами та Гуляйполем. Її утримує підсилена 42-га мотострілецька дивізія (429-й мотострілецький полк, 95-й мотострілецький полк, 125-й мотострілецький полк, 503-й мотострілецький полк, 291-й мотострілецький полк, 70-й мотострілецький полк…).

Углиб від зазначеної території простягається друга лінія оборони російської 58-мої загльновійськової армії – вона десь за 5-15 км. на південь і йде від Василівки через Солодку Балку й до Вербового та Пологів. ЇЇ утримують «БАРС-11» та 22-га бригада спецназу.

Третя лінія оборони пролягає ще за 15-20 км., якщо рухатися на південь, від Балок [на лівому березі Дніпра – перекл.] до Токмака (що сам по собі є надійно украпленою «фортецею») й далі аж до Більмака… Там стоять 19-та моторизована та 121-ша мотострілецька бригади та кілька інших підрозділів…

Окрім артилерійських відділків 42-гої мотострілецької, росіяни точно мають тут у резерві цілу артилерійську бригаду, озброєну ТОС-1 [установками залпового вогню з термобаричними снарядами – перекл.]. російські ВКС можуть забезпечити на цій ділянці по 4-6 бойових вильотів на день, плюс до шести вильотів бойових гелікоптерів; за 4-8 вильотів вони здатні завдати ударів 8-16 планерними бомбами.

Врешті, вони мають намір завадити українцям дістатися хоч куди.

Загалом, все це гарненько показано на цій карті (з екаунту Poulet volant у Twitter)

3.) ТАКТИКА

Щоби прорватися на 45-60 км. з району Оріхова до Токмака, ЗСУ доведеться подолати три чи й чотири густо замінованих оборонних лінії, всіяних численними оборонцями в траншеях.

Окрім пів десятка наземних підрозділів, росіяни сконцентрували тут не лише масу артилерії (десь із 200+ гармат, гаубиць та систем залпового вогню), але також сотні протитанкових ракетних комплексів – більшість наземних, проте є ще й встановлені на бойових гелікоптерах.

Тому для ЗСУ критичним фактором є швидкість: швидкість, з якою певний підрозділ може сконцентруватися в одному місці, й ще важливіше – зможе перейти в наступ. Швидкість така важлива, бо ланцюжки передачі наказів у росіян дуже повільні. Щойно на полі бою щось зміниться, вони будуть 15-30 хвилин «гальмувати» з реакцією.

ВСрф намагається боротися з цією проблемою, інстуктуючи сержантський склад, як діяти в тому чи іншому випадку. Все це дуже нагадує підготовку до шахового матчу: командири буквально втовкмачують підлеглим «якщо українці зроблять оте, то ви дієте отак». Те саме стосується пристрілки артилерійського вогню: за місяці підготовки, вони вирахували можливі пункти концентрації відділків ЗСУ й запрограмували своїх артилеристів, куди стріляти і в яких випадках. А це означає, що командири 58-мої загальнвійськової армії не мусять реагувати негайно, їм навіть не треба вкладатися в оті 15-30 хв. (бо, як нап’ються, то це взагалі може затягнутися на «години») – їхні війська й так «знатимуть, що робити». А тому час на підготовку прориву скорочується до 2-10 хвилин.

З іншого боку, протяжність поля бою тут настільки велика, що за будь-якої швидкості відділки ЗСУ рухатимуться повільно. Й тому будь-яка концентрація бойових машин – наприклад, для організації прориву – буде легко помічена «навіть» за допомогою «посереднього» БПЛА, такого як іранський «мохаджер-6» ще за 40 км. від точки збору. А це означає, що БПЛА бачитимуть відділки ЗСУ з-поза меж враження українських ППО близької дії (таких як «Оса-АКМ»/SA-8 чи «Стріла»/SA-13), таким чином надаючи російським командирам досить часу, щоб відреагувати. Тоді росіяни можуть запустити свої легкі БПЛА («орлан-10» чи «орлан-30»), щоб відстежити схему руху підрозділів й завдати по них артилерійського удару. Звісно, українці можуть понищити ці БПЛА своїми «Осами» й «Стрілами», та навіть переносними ЗРК типу «Стінґера»), але в росіян багато дронів: кожен батальйон мав би мати два, полк – шість, а бригада чи дивізія – всі 30…

Крім того, навіть якщо колона автомобілів польовими чи слабо асфальтованими дорогами зможе рухатися зі швидкістю 70-80 км./год, то «танки на марші» витиснуть там хіба 15-20 км./год. (і то ще в найкращому випадку). Більша швидкість просто повитрушує мізки їхнім екіпажам до такої межі, що вони нічого не бачитимуть й не думатимуть.

…а якщо колоні доветься плуганитися через мінні поля, то вона «повзтиме» десь на швидкості 5-7 км./год.

До того ж, ЗСУ не може атакувати масованими підрозділами – вони були б надто добрими мішенями для російських артилерії та авіації. Тому українці воюють маленькими наступальними групами по 2-4 танки та 4-8 БМП, за підтримки 1-2 розміновувальних машин і такої ж кількості броньованих медевакуаторів. Через малу кількість розміновувальників, вони не можуть атакувати на протяжних ділянках фронту, а змушені відправляти групи одна за одною, так званими «ешелонами».

Розміновувальних машин завжди мало (не певен, що навіть у всього НАТО їх було б достатньо). Більшість з них, оснащених мінокопачами чи боронами, відправляють у «1-му ешелоні»; ну й ще такими «копачами» та «боронами» можна оснастити 2-3-4 танки чи БМП. У «2-му ешелоні» розміновувачів буде, знову ж, штуки дві; в ньому, як правило, йдуть бронемашини з піхотою, що має утримувати пункти, захоплені першим ешелоном (бо танки самі по собі нічого «утримувати» не можуть – особливо в селах та містечках). А це означає, що «1-й ешелон» має всім «розчистити дорогу», а вже за ним «мурашками» тягнутимуться інші.

Й тут наступає той момент, в якому навики командування стають вирішальними. Якщо офіцер «добрий», то вміє оперативно мобілізувати свій підрозділ. А якщо ні… слухайте, якщо відділок організовується більш ніж 15-20 хвилин, то ворожа артилерія змете його, ще перш ніж він буде готовий до наступу.

…а ще десь за годину прилетить ворожа авіація й розбомбить всіх, хто вижив, і дотвче підбиті машини.

Тож якщо командир усе-таки «добрий», то його «перший ешелон» знатиме своє завдання «назубок»; а «другий ешелон» знатиме не лише своє завдання, але й завдання першого ешелону – про всяк випадок. А третій ешелон знатиме своє і все, що сказали першим двом; четвертий буде обізнаний із завданнями всіх попередників і т. д. А ще «добрий» офіцер навчить своїх підлеглих діяти, як одна команда: комунікувати та кооперувати (і це, незважаючи на можливі – навіть вірогідні – особисті відмінності, адже особовий склад завжди різниться, солдати можуть не довіряти одне одному й т. п.). Якщо бійці комунікуватимуть, то кожен з них знатиме,що відбувається; а ще треба навчити підлеглих замінити офіцера, як він вибуде з бою, надавати одне одному підтримку… і всім триматися плану, проте й не боятися діяти самостійно, якщо буде треба.

…якщо ні, то ми побачимо відео, на яких «перший ешелон» зупиняється через міни, гранатометний вогонь ворога й артилерійські удари, а другий заходить в ту саму зону враження, починає втрачати машини, обходить розбитий «перший ешелон», знову потрапляє під вогонь артилерії й починає – це ще «в кращому випадку» – «петляючи» тікати від ворога, бо не знає, як інакше реагувати…

Тож якщо, скажімо, ГУР МО і польова розвідка ЗСУ зробили свою справу (тобто визначили всі ключові російські позиції), це дозволяє командиру спланувати маршрут (або маршрути) наступу в напрямку районів, де його підрозділ, найімовірніше, зустріне менший ворожий супротив.

Припустімо, артилерія ЗСУ «працює», причому «працює добре» – влучила й знешкодила ворожу ППО , потім вдарила по штабах ворога, й тих, які трохи ближче до лінії фронту , і тих, що винесені «за межі досяжності HIMARSів», чим вивела їх з ладу. Потім влупила по ворожій артилерії, а потім ще раз і ще раз, скорочуючи її до кількох справних гармат та/або пускових установок, поцілила по ворожому танку, що слугував самохідною артилерійською установкою, й відгепала по ймовірних чи підтверджених/відомих позиціях ворожих ПТРК….. щойно тоді штурмовий підрозділ може швидко збиратися і починати рухатися….

Тоді «все гаразд»?

Анітрохи.

Сучасна артилерія – «найсправжнісіньке стерво», якщо не сказати більше: потрібно лише 5-6 снарядів з касетними боєголовками, щоб висіяти мінне поле на доти чистому клапті землі, цього ж достатньо і для «повторного мінування» смуги, «зачищеної» 1-м ешелоном. Звичайно, йдеться про так звані «легкі» міни: але їх все одно достатньо аби перебити гусеницю танку «Леопард», не кажучи вже про «Бредлі» – вони хоч і не знищать, але миттєво знерухомлять машину. Щоразу, коли транспортний засіб наїжджає на міну, всі (хто перебуває на борту або поблизу), насамперед, перевіряють чи є постраждалі. В кращому випадку, все обмежиться вивихнутими чи зламаними кінцівками (спричиненими вибуховою хвилею). Тим не менш, їх необхідно евакуювати. Евакуація постраждалих (CASEVAC) щонайменше сповільнює, а в гіршому випадку повністю зупиняє наступ….

Тим часом, до місця події поспішають сапери й пробують забрати чи допомогти відремонтувати знерухомлену техніку. Авжеж ворожа артилерія відкриває по них вогонь, унеможливлюючи ремонтні роботи, й скоріш за все лишаючи їм хіба що надію відбуксирувати знерухомлені машини….. Серед цього хаосу (а в таких ситуаціях завжди є хаос, до якого додається ще й величезна кількість засобів радіоелектронної боротьби, які практично унеможливлюють зв’язок) прибуває 2-й ешелон і – якщо командир цього підрозділу хоч щось тямить – намагається почати зачистку нової лінії, щоб обійти і продовжити наступ… У гіршому випадку, 2-й ешелон намагається продовжити наступ «крізь» перший – і тоді це закінчується появою подібних зображень:

Так от, якщо командир хороший, а його підрозділ не тільки добре навчений, але й добре забезпечений, то в цей момент його артилерія повністю переорієнтується на протидію ворожій артилерії і змушує її замовкнути назавжди– приклад з Донецької області.

Однак росіяни мають не лише багато гармат: вони також мають на озброєнні ударні вертольоти типу Ка-52, що призначені для знищення нерухомих транспортних засобів за допомогою ПТРК – причому вони можуть пускати ПТРК з відстані понад 4000 метрів, залишаючись таким чином поза зоною досяжності українських засобів ППО ближнього радіусу дії. Останні не можуть триматися занадто близько до 1-го і 2-го ешелону, інакше потраплять під вогонь російської артилерії та авіації… принаймні до моменту переважної нейтралізації російської артилерії… І навіть якщо іноді бойові вертольоти змушені наблизитись, вони все одно зможуть підлетіти непоміченими, випустити ракети й потім уникнути вогню ворожої протиповітряної оборони…

Так чи інакше, тільки після того, як ЗСУ прорвуться крізь усе це, вони зможуть розблокувати свій “ешелон XY”, а відтак штурмувати і захоплювати ворожі позиції за, наприклад, 1-ю лінією оборони, як у Лобковому  

В підсумку

Просто прийти мінні поля українцям вартуватиме втрати багатьох «ешелонів», великої кількості пошкодженої та знищеної техніки (що може, але не означає «багато смертей»: тепер уже очевидно, що танки, БМП і MRAP [Mine Resistant Ambush Protected – машина із захистом від мін та засідок – перекл.] західного виробництва не так легко підриваються, як Т-72 і БМП). Та навіть коли вони проходять крізь відомі їм мінні поля, вони не можуть бути впевнені, що насправді перебувають «по той бік мінного поля» через активність мінної артилерії. Дійсно, за належної підготовки, навіть ті частини, що йдуть за першим ешелоном по розчищених смугах, завжди мають бути готові наштовхнутися на щойно засіяні й тому нікому невідомі мінні поля.

На жаль, здається, що багато хто з командирів ЗСУ або надто самовпевнені, щоби вчитись, і тому не знають чи «забули» (абощо) проінформувати (тобто навчити) свої екіпажі діяти відповідним чином. Або вони взагалі не розуміються на сучасних військових діях (як і велика кількість російських офіцерів). Та здається, що більшість із них досі не навчає своїх підлеглих так званій Auftragstaktik (або «тактиці, орієнтованій на місію», в якій наголос робиться на досягнення результату, а не на повагу до рангів, командирів чи методів). На жаль, ЗСУ, безсумнівно, все ще абсолютно недостатньо оснащені для такого роду бойових дій, і це не зміниться, навіть якщо НАТО дійсно поставить ще 100 Leopard-2. Якби це сталось, ми би побачили багато «відмінностей». Наприклад, другий ешелон не йшов би сліпо за першим по очищеній ним від мін смузі (), тим самим значно полегшуючи росіянам завдання.

….саме це мене так збіса засмучує, особливо коли переглядаю відео та фотографії підбитих танків ЗСУ та іншої бронетехніки за останні кілька днів.

Однак, щось подібне ми будемо бачити в цьому секторі лінії фронту впродовж ще кількох днів, особливо, якщо український Генштаб не зробить висновків про те, як досягти мінімальних цілей свого велииикого контрнаступу без неприйнятних втрат.

Ситуація може змінитися, лише якщо ЗСУ знайде спосіб придушити російську артилерію та пройти крізь великі мінні поля (котрі, як очікується, будуть приблизно «нескінченними»), а також подолати «наступальні сили», що зосереджені в руках командування ВСрф (наприклад, їхні ударні вертольоти й тактичні резерви), а з ними й винищувачі-бомбардувальники ВКС… Або, якщо Київ дійде висновку на кшталт «це вже занадто, варто зупинитись» — і покине атакувати.

Звісно, вся сила путінської PRBS-машини [pseudorandom binary sequence, або псевдовипадкова двійкова послідовність, в даному випадку – машина яка вводить в оману – перекл.] працює аби склалось саме таке враження

Ceterum censeo Russian armis esse extermino.

[Бо я вважаю, що російська зброя знищує].

Оригінал тут

Переклад: Дарина Постернак, Тетяна Саніна, Ростислав Семків, Антоніна Ящук

Редакція: Ростислав Семків

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я