Тімоті Снайдера, американського історика, ви знаєте добре. Сьогодні саме для вас оперативно переклали його останні роздуми про події в Ізраїлі та світі.
Хочу поділитися думками про терор і боротьбу з терором — на роздуми мене наштовхнули атаки Хамасу на Ізраїль, а також дилеми, що постали перед Ізраїлем. Я не знавець цього регіону, але як науковець досліджував політику терору й повстань. Тому мій текст буде не так рефлексією на конкретні події, як нагадуванням про те, у що можуть вилитися такі події.
Для жертви терор важить у моменті скоєння. Для терориста важить те, що відбувається після терору.
Терор може бути зброєю слабких, спробою змусити сильного застосувати власну зброю проти себе самого. Терористи мають чіткий план дій і передбачають, що станеться після їхньої дії. Вони прагнуть створити емоційну ситуацію, в якій саморуйнівна дія видаватиметься необхідним і єдиним вибором.
Поки ви всередині терору, поки вас тероризують, мої аргументи, мабуть, звучатимуть для вас абсурдно: вам здаватиметься, що ви в лапах диких звірів, яких необхідно покарати. Та жорстокість злочину не свідчить про його неспланованість. Розлютити — це зазвичай і є план.
Американці свого часу теж потрапили в цю пастку. Теракт 11 вересня 2001 року був успішним, бо ми дозволили йому стати успішним. Його розробники досягли своєї цілі, хоч, може, й не всі дожили до цього моменту. Міць Сполучених Штатів було підірвано. Не було б 11 вересня — США, найімовірніше, не вторглися б в Ірак; а це рішення призвело до загибелі десятків тисяч людей, сприяло зміцненню Китаю, ослабило міжнародне право й підірвало довіру до США. 11 вересня стало поштовхом до рішень, які призвели до більшої кількості смертей, ніж, власне, саме 11 вересня. Але найголовніше те, що 11 вересня уможливило появу рішень, що нанесли Америці більшої шкоди, ніж саме 11 вересня.
(13 вересня 2001 року я замість читати лекцію про Східну Європу говорив зі студентами про терор і боротьбу з терором — у цьому самому ключі. Мене тривожила ця ситуація, але я навіть не уявляв, як ефективно спрацює провокація. Вторгнення в Ірак — це була катастрофа, що мала багато приводів, але однією з його причин була логіка терору — і її майстерно використали люди, які в будь-якому разі прагнули війни в Іраку).
Оцінюючи дії Хамасу, важливо памʼятати, що жорстокі злочини творяться не (або не тільки) заради жорстокості як такої. Жахливі й варті засудження, такі вчинки не божевільні. На відміну від ізраїльтян, які перебувають у стані шоку й прагнуть негайної помсти, Хамас пропрацьовував цей сценарій роками. Люди, які чинили звірства, йшли за планом, який передбачав реакцію ізраїльтян.
За класичним сценарієм, терорист провокує державу, щоб породити так багато страждань свого ж народу, що його одноплемінникам зрештою нічого не залишиться, ніж стати на бік терориста.
Я не стверджуватиму, ніби знаю, чого Хамас хоче від Ізраїлю, або що треба робити ізраїльтянам. Це компетенція людей, які знають мови й місцевий контекст, зможуть проаналізувати документи і події. Я тільки хочу сказати, що завжди в таких ситуаціях варто запитувати себе: чи вестися нам на сценарії терориста. Якщо вам хочеться робити те, чого хоче від вас ваш ворог, — значить, хтось пішов не туди. Може, ваш ворог. А може, ви.
P.S. Я розумію, що стриманий тон цієї статті може видатися блюзнірським на тлі людських страждань. Прошу мені пробачити.
P.P.S. Знаю, що мені заперечуватимуть: державна політика Ізраїлю за своєю природою провокує палестинців. Погоджуюся, що сильний також може тероризувати слабкого.
P.P.P.S. Мої дослідження терору і боротьби з ним, повстань і боротьби з ними (в контексті різних періодів і регіонів) можна прочитати у книжках «Sketches from a Secret War», «Перетворення націй», «Криваві землі», «Чорна земля», а також у статтях у виданнях «Past and Present» і «The Journal of Cold War History».
Переклала Антоніна Ящук
Джерело тут
