Київ, 30 травня 2016 року (ПолітКом, Тарас БЕБЕШКО). Щойно в місті Бонн завершилася перша конференція з питань зміни клімату. Перша після прийняття та підписання Паризької Угоди. Хочу поділитися власними, суто суб’єктивними тезами щодо процесу взагалі та цієї конференції зокрема.
Динаміка чи статика. Саме так звучить основна дилема процесу. Здавалось не викликає заперечень те, що ми живемо у світі, який постійно змінюється. До того ж, змінюється несподівано і не обов’язково на краще. Від так і дії мають постійно відповідати умовам сьогодення… Проте багато країн, насамперед з тих, що розвиваються, наполягають на статичності процесу: «Ви (розвинені країни) нас грабували, ми тому бідні, тому ви нам маєте платити!». Саме так і ніяк… тому виникає питання:
А чи про клімат це все?! Чи про те, що хтось має скинутися на черговий «мерседес» чи «бріоні» для дутого керовніка, котрий мало має турботи про власний нарід та зміну клімату, що вона НАСПРАВДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ!
Взагалі, той оонівський термін «країни, що розвиваються», подейкуди викликає посмішку! Дивний він цей наш світ! До прикладу: Бразилія, Південна Африка, Південна Корея, Ізраїль, Саудівська Аравія та багато інших подібних країн, вважаються «країнами, що розвиваються», а от Україна – «розвинена країна»… І якби не оговорка про «статус країни з перехідною економікою», що він формально припинить свою дію в 2020 році, ми мали б платити таким «розвиваям» заради забезпечення їх розвитку… Добре, що Паризька Угода мінімізувала, а подекуди і взагалі відмовилися від такої диференціації. Хоча спроби зробити одні країни «рівніше всіх равних» зберігаються…
І тут виникає саме болюче питання – «А що ж Україна?!». На жаль, наші переговорники поки в ситуації «піди туди, не знаю куди, і принеси те, не знаю що»… Адже державної політики в царині зміни клімату – як не було, так і нема. Ба більше того – за останні роки була практично зруйнована інституціональна система держуправління в царині зміни клімату, що практично відкинуло нас до стану 2004 року…
З іншого боку, Паризька Угода надала колосальні інструменти для реалізації національних політик та розбудови національних систем в боротьбі з та адаптації до зміни клімату. Я маю на увазі положення Статті 6, де зосереджені кооперативні, ринкові та неринкові інструменти для цього. Зокрема, положення параграфу 6.2 прямо спонукає до двохсторонньої та багатосторонньої міжнародної кооперації, а також параграфу 6.8 про неринкові інструменти.
Тому, нема лиха без добра! В України є зараз величезний ШАНС, ґрунтуючись на досвіді, що набутий, і маючи (поки ще не всі розбіглися) потужний експертний потенціал, в короткі терміни відбудувати нову систему. Цьому має сприяти і нещодавнє оновлення команди в Мінприроди.
Тільки, вже вибачайте, НЕ повірю в проекти системи державного управління в цій царині! Думаю, що враховуючи зокрема глобальний контекст проблематики зміни клімату, то має бути система ДЕРЖАВНО-ГРОМАДЯНСЬКОГО СПІВУПРАВЛІННЯ (co-governance). Можливо, із застосуванням інструментів державно-приватного партнерства та з залученням експертів та інституцій наших країн-партнерів, на сам перед з США, Японії та Євросоюзу.
Саме тут є той ґрунт інноваційного прориву, який настільки потрібен нашій Україні. Нам слід перестати боятися торувати Нові Шляхи, а навпаки – сміливо йти там, куди тільки зазирають інші.
