Деякі з найгостріших розумів ХХ століття сходилися на думці, що політичним викликом нашого часу є здатність керувати технологічним прогресом. «Вирішальне питання», – писали вони, – «сьогодні полягає в тому, як політична система, якою б вона не була, може бути адаптована до століття технологій. Я не знаю відповіді на це запитання. Але я не переконаний, що це і є демократія». Інші порівнювали контроль над технікою з подвигом нового Геракла: «Ті, хто досягає успіху в підпорядкуванні техніки, що вислизнула від будь-якого контролю, і у впровадженні її в конкретний порядок, дадуть відповідь на проблеми сьогодення набагато краще, ніж ті, хто спробує висадитися на Місяць або на Марс за допомогою техніки».
Справа в тому, що сили, які, здавалося б, спрямовують та використовують технічний прогрес у своїх цілях, насправді більш-менш несвідомо самі перебувають у його підпорядкуванні. Як найбільш тоталітарні режими, такі як: фашизм і більшовизм, і звані демократичні режими поділяють цю нездатність керувати технікою настільки, що вони майже ненавмисно трансформують себе у напрямі, необхідному тими самими технологіями, які, як вони вважали, вони використовують для своєї мети.
Вчений, що дав нове формулювання теорії еволюції – Луїс Больк – розглядав гіпертрофію технічного прогресу як смертельну небезпеку для виживання людського виду. Прогрес як наукових, так і соціальних технологій, призводить до реального придушення життєвої сили, так що «чим більше людство просувається в технічній сфері, тим ближче воно підходить до тієї фатальної точки, коли прогрес означатиме руйнування. І вже точно не в природі людини зупинятися перед цим». Повчальним прикладом може бути технологія виробництва зброї, яка створила пристрої, використання яких передбачає знищення всього життя на Землі – отже, і тих, хто ними володіє і хто, як бачимо сьогодні, продовжує погрожувати їх застосуванням.
Можливо, нездатність раціонально керувати технікою закладена у самому понятті уряду, тобто в ідеї, що політика за своєю природою кібернетична, тобто це мистецтво «управління» (kybernes – з грец.мови – лоцман корабля) життям людей та їх товарами. Технікою не можна керувати, оскільки вона сама є формою управління. Те, що традиційно розумілося – від схоластики до Шпенґлера – як інструментальна природа техніки, видає інструментальність, властива нашому уявленню про політику.
Головним тут є ідея про те, що технічний інструмент – це щось, що діє відповідно до своєї власної мети, може бути використане для зовнішнього агента. Як показує приклад сокири, що рубає в силу своєї гостроти, але використовується теслею для виготовлення столу, так і технічний інструмент може служити чужій меті лише остільки, оскільки він реалізує свою власну мету. Це означає, зрештою, як це видно на прикладі найсучасніших технічних пристроїв, що технологія реалізує свою власну мету, очевидно прислуговувати меті інших. У тому ж сенсі політика, яка розуміється як oikonomia і уряд, є тією операцією, яка реалізує мету, і здається, що виходить за межі, але насправді іманентна. Політика та техніка ототожнюються, тобто зводяться один до одного без залишку, і політичний контроль над технікою виявляється неможливим, поки ми не відмовимося від інструментальної, тобто урядової, концепції політики.
Джерело тут
