додому Блоги СМІХ — ЦЕ НАША СИЛА, ЦЕ — НАША ЗБРОЯ. І НЕ МОЖНА ДОЗВОЛИТИ СОБІ ПЕРЕТВОРИТИ СИЛУ НА ФАРС

СМІХ — ЦЕ НАША СИЛА, ЦЕ — НАША ЗБРОЯ. І НЕ МОЖНА ДОЗВОЛИТИ СОБІ ПЕРЕТВОРИТИ СИЛУ НА ФАРС

128
Байки «Кварталу» — це нижче плінтуса

В природі людського гумору, сміху — досі багато неясного й незрозумілого. Чому те, що смішно одним людям, абсолютно несмішно іншим. Чому в одних людей є почуття гумору, а іншим — зась. Ще Арістотель в давній і втраченій частині своєї «Поетики» намагався з’ясувати природу смішного, встановити якісь правила й закономірності, що роблять звичне смішним. Але то трапилося лише в романі Умберто Еко «Ім’я троянди», і насправді Арістотель такого не писав.

Втім, сміх — це дуже важлива частина людської культури. Це те, що відрізняє її від тварини, бо тільки людям даровано вміння сміятися, жартувати, веселитися.

Сміх, хоч як це дивно, особливо важливий в непевні часи, тобто в ті часи, в які ми з вами й живемо. Зі сміхом ми якось пережили всесвітню пандемію ковіду, зі сміхом зустріли ворога 24 лютого 2022 року, нехай це й був сміх крізь сльози. Ми сміхом розбавляли страх, відчай, тривоги. І в цьому нема ніякого смертного гріха. Сміх — це те, що не дає нам з’їхати з глузду. Не дозволяє кортизолу й адреналіну виїсти нас зсередини. Словом, сміх дуже важливий для нас сьогодні. Кажуть, що сміх продовжує життя. В критичні часи він і справді його продовжує. Зрештою, «щоб не плакать, я сміялась» — це ще Леся казала.

Тож і не дивно, що нас так зачепили останні жарти «95 кварталу», присвячені нашій спільній біді, нашому спільному горю, нашим біженцям і переселенцям. Зачепили аж до тої міри, що мер окупованого Скадовська вимагає офіційних вибачень, а люди в соціальних мережах вимагають заборонити «95 квартал», покарати жартівників і припинити жартувати до закінчення війни.

Цей «інцидент» ставить нас перед більш глибокими і риторичними запитаннями. Коли варто сміятися? З чого можна сміятися? Які жарти неприпустимі й недоречні?

Навряд чи ми це з’ясуємо остаточно.

Світ у всі часи сміявся під час воєн і різних лихоліть. Одна з найсмішніших книжок, мною прочитаних, присвячена І світовій війні. Всі ви її читали й знаєте. Вона називається «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Особливо в українському перекладі Степана Масляка, це — шедевр. Так само світ сміявся і під час Другої світової, пригадайте бодай «Великого диктатора» з Чарлі Чапліном в ролі Гітлера. А скільки комедій, зокрема французьких, присвячених найжорсткішим бійням в історії людства, ми переглянули за все своє життя і весь свій кінематографічний досвід!

Тобто під час війни сміятися таки можна. Героїка і сміх — оптимальне поєднання, аби перейти через тяжкі часи зі здоровою головою і адекватною психікою.

Нашу війну не дарма називають першою «креативною війною». І жарти, гумор — частина цього креативу. Війна народила якусь незліченну кількість якісних мемів, малюнків, шаржів, мерчу, плакатів, календарів тощо. І це також те, що допомагало нам вижити, воно стало органічною частиною новітньої української культури.

Тому питання в іншому: якість сміху. Яким він має бути?

Українська культура — традиційно смішлива. Всі народні традиції, свята, колядки й щедрівки, весілля й гуляння засновані на «смішному». Степан Руданський і Павло Глазовий, Остап Вишня і Андрій Сова, Степан Олійник, Штепсель і Тарапунька — все це наше, українське.

Але ви ніяк не змусите сучасну людину читати Глазового і Вишню, коли вона того не хоче. Сміх «насадити» неможливо. Ви можете скільки завгодно розповідати людині про те, що в крабових паличках нема крабів і краще їсти крабів справжніх. Але коли людина того краба зроду не бачила, то він їй і не потрібен. Вже не кажучи про ціну. Неможливо примусити до смаку й міри. І оскільки сам сміх і гумор є базовою потребою людини, тож сама людина шукає й знаходить його там, де до нього пролягає найкоротший і найпростіший шлях. В телевізорі, в Інстаграмі, в ТікТоку. А що нам пропонують телевізор і соціальні мережі? «Квартал», стендаперів, «Дизель-шоу» тощо.

Сміх, гумор — це товар, це те, що добре продається, на нього існує постійний запит. І люди цим користаються. Вже дуже багато сказано про те, що рівень більшості українських стендаперів і різних «кварталів» і «…шоу» не витримує жодної критики. Але люди йдуть на ці шоу і слухають ці байки, які з моральної, етичної та й з естетичної точки зору перебувають значно нижче плінтуса.

Сміхову культуру не можна створити з нуля, так само, як не створиш з нуля культуру політичну. Це роки й роки тяжкої, системної і послідовної роботи. Не примусиш обивателя сміятися з того, що для нього несмішно й геть незрозуміло.

І це не підлягає жодній адміністративній цензурі. Сміх і гумор не заборониш, навіть якщо він тобі не подобається. У раннього Василя Симоненка була така дитяча віршована казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Той цар Плаксій змушував всіх плакати і забороняв сміятися, але він погано закінчив.
То що робити? Та нічого не робити.

Вихід є тільки один: ті, хто несе сміхову культуру в народ, в публічний простір, мають доступ до засобів масової інформації, мусять самі для себе встановити якісь червоні лінії. Це справа самоконтролю та особистої відповідальності. Тільки так.

Це справа твого смаку і твоєї міри. Не можна сміятися з біженців, не можна сміятися з того, хто щиро, нехай і незграбно, пробує вперше в житті заговорити українською, не можна сміятися з людей, які втратили свою батьківщину, не можна сміятися з обстрілів і бомбардувань.

Це речі настільки прості й зрозумілі притомній адекватній людині, що їх навіть розтлумачити важко. Це треба відчувати. І якщо є бодай одна клепка в твоїй голові, ти ніколи не пожартуєш про україномовну біженку зі Скадовська. Бо це ницо, підло й несмішно.

Вуді Аллен якось роздумував над тим, що таке комедія. І дійшов висновку, що комедія — це трагедія плюс час. Час нівелює наші переживання, прибирає свідків тих переживань, затирає емоції, переоцінює саму історію. І дивися, нам вже зовсім не болять комедії про Другу світову війну, я чув, що навіть про Голокост хтось пробував помірно жартувати в кінематографії. Це — горе і біди не нашого часу. Вони нам, може, й болять, але не так, як нам болить наша війна. Бо ми живемо у цій війні.

Сміх — це наша сила, це — наша зброя. І не можна дозволити собі перетворити силу на фарс.

Автор: Віталій ЧЕПИНОГА, український політик, блогер

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я