У ночі є сім частин: вечір, сутінки, глуха ніч, пізня ніч, перші півні, рано-вранці і світанок.
Ісидор, Етимології
І. Вечір
«Вечір називається так на ім’я західної зірки Веспер,
яка встає одразу за заходом сонця і передує темряві, що наступає».
Вечір — це присмерк Заходу, оголошений понад століття назад і тому тепер остаточно здійснений. Отже, ми перебуваємо в темряві, що слідує за заходом сонця, першою фігурою якої є сутінки. Дивно, що відтоді, як Шпенглер поставив свій невгамовний діагноз, жоден із найрозумніших читачів не заперечив його достовірність. Те, що Захід прийшов до свого заходу, було тоді, як і сьогодні, широко поширеним відчуттям, навіть якщо тоді, як і зараз, ми вдаємо, що все продовжується, як і раніше. Думати про кінець, навіть просто вміти його репрезентувати, насправді є важким завданням, для якого бракує відповідних термінів.
Древні та перші християни, які чекали кінця світу як чогось неминучого, хоч і непередбачуваного, уявляли собі небачену катастрофу, після якої почнеться новий світ — нове небо і нова земля. Річ у тому, що мислення про кінець як про точну подію, після якої все — навіть час — припиниться, пропонує так мало для роздумів, що ми вважаємо за краще уявляти, не усвідомлюючи цього, якийсь додатковий час, у якому нас — тих, хто його собі уявляє – вже немає.
Шпенглер, зі свого боку, припускав морфологію історії, в якій народжуються і занепадають цивілізації та зразковим випадком постає Захід, занепад якого збігся б «з фазою історії, яка триватиме кілька століть і початок якої ми зараз переживаємо». Гіпотеза, яку я хотів би запропонувати, полягає в тому, що Захід включає захід не лише у свою назву, але й у саму свою структуру — що це, тобто від початку і до кінця, цивілізація вечора.
Веспер, зірка Заходу, продовжує світити протягом усієї ночі, яку, як нам здається, ми проходимо і в якій ми натомість перебуваємо; сутінки – перебування наприкінці кожної миті – це нормальний стан західної людини. Тому її ніч не чекає ні кінця, ні світанку. Але захід сонця, нескінченна криза, яку Захід несе з собою і використовує як смертоносну зброю, з якою він усіма способами намагається впоратися, вислизає з його рук і в кінцевому підсумку обернеться, як це вже відбувається, проти нього. Безпека стала його девізом, тому що Захід давно перестав почуватися у безпеці.
ІІ. Сутінки
«Сутінки – час неясності. Creperum насправді означає бути у сумніві,
тобто між світлом та пітьмою».
Ісідор копіює уривок із трактату Варрона про латинську мову, де ми читаємо, що «речі, про які кажуть, що вони creperae, сумнівні, так само як у сутінках невідомо, чи ще день, чи ніч». Ми давно вже в сутінках, ми давно вже не в змозі розрізнити світло від темряви – тобто правду від брехні. Тому що той, хто більше не знає, де він, хто сумнівається між днем і ніччю, більше навіть не знає, що правда, а що брехня, і саме цей сумнів хочеться за всяку ціну підтримувати в душах і умах. У цьому сенсі сутінки стали парадигмою уряду, можливо, найефективнішою, яка мобілізує на свою службу апарат ЗМІ та культурної індустрії.
Таким чином усе суспільство живе в сутінках, сумніваючись щодо світла й темряви, щодо істинного і хибного – доки сам сумнів не буде поглинений і не зникне, а брехня, повторювана до такої міри, що її вже неможливо відрізнити від правди, не встановить своє відчайдушне панування в кожній сфері та для будь-якого порядку. Але затьмарене брехнею життя, яке постійно бреше самому собі, руйнує свої власні умови виживання, не здатне більше сприймати світла, навіть «слабкого сяйва» запаленого вночі сірника.
Навіть ті, хто вірив, що керують сутінками, більше не знають, що правда, а що брехня, де темрява, а де світло; і навіть якщо хтось наполягає на тому, щоб свідчити про світло, про те світло, яким є саме життя людей, вони не можуть його слухати. І якщо брехня, яка стала абсолютною, є тим станом, у якому надія вже неможлива, то наш вечірній і сутінковий час є відчайдушним у всіх сенсах.
ІІІ. Глуха ніч
«Глуха ніч – це коли всі мовчать. Conticiscere насправді означає мовчати».
Чому ви мовчали? Те, що часи були темні, що скрізь панували сутінки, недостатньо, щоб виправдати вас. Чому ви мовчали? Навіть якби ви вже не могли відрізнити світло від темряви, принаймні ви мали це сказати, ви мали би принаймні скрикнути в сутінках, у непевну годину між собакою та вовком. Ваше мовчання не було мовчанням тих, хто знає, що їх не чують, тих, хто у вселенській брехні має що сказати, і тому виступає вперед і мовчить. Ваше мовчання було мовчанням тих, хто потурає, мовчанням тих, хто мовчить уночі, тому що всі так роблять. «Це правда, – скажете ви, – це було несправедливо, але я мовчав, бо всі мовчали». Але брехня говорила, а ви її слухали. І ваше мовчання заглушало й голос тих, хто попри все намагався говорити, щоб вирвати з німоти третю частину ночі.
IV. Пізня ніч
«Пізня ніч — це час ночі серединний і бездіяльний,
коли ніяка дія неможлива і всі речі завмерли в дрімоті.
Адже час можливо збагнути не сам собою, а лише через справи людей.
Посеред ночі не вистачає події. Пізня ніч – пасивна ніч,
майже позбавлена часу, тобто без дій, з яких пізнається час;
тому й кажуть: ти прийшов невчасно».
Час, який ми вимірюємо з такою ретельністю, не існує сам по собі, він стає пізнаваним, стає чимось, що ми можемо отримати лише через наші дії. Якщо всі дії призупиняються, якщо більше нічого не має статися, тоді у нас більше немає часу, ми занурені в фальшиву тишу сну без снів і жестів. У нас більше немає часу, тому що в ночі, в яку ми занурені, час став для нас непізнаваним і сили світу всіма силами тримають нас у цій бурхливій ночі, «майже позачасовій, тобто без дії, завдяки якій час стає відомим». «Майже» позачасовий, тому що абстрактний лінійний час — хронологічний час, який пожирає сам себе — насправді присутній, але за визначенням ми не можемо його мати. Ось чому ми повинні будувати музеї, в яких можна було б помістити минуле і, як це все частіше трапляється сьогодні, навіть сьогодення.
Чого не вистачає, так це kairosа, якого древні зображували у вигляді крилатого юнака, що біжить, зберігаючи рівновагу, на кулі, з лисою потилицею, яка не дозволяє втриматися тим, хто намагається схопити його, коли він проходить повз. У нього на лобі густий чуб, а в руці він тримає бритву. Вловити момент під силу лише тому, хто раптом постає перед ним, рішучим жестом хапає його за чуб і зупиняє його нереальний біг. Цей жест є думкою, метою якої є осягнення втраченого часу в ночі.
Цей жест невчасний, бо щоразу зупиняє і перериває хід часу. Звідси несподіваний висновок: «ви прийшли невчасно (intempestivum venisti)». Звертаючи невчасність проти себе, думка зупиняє і вражає час у «майже позачасовій» ночі. І цей жест думки, гострий, як бритва, є первісною політичною дією, яка відкриває можливість усіх дій саме тоді, коли серед ночі кожна дія здається неможливою.
V. Перші півні
«Перші півні мають таку назву, тому що півні сповіщають світанок».
Спів півня не сповіщає про світанок. Це — якщо уважно прислухатися — несамовитий крик тих, хто не спить уночі і до останнього не знає, чи настане день.
Тому його пісня – чи, вірніше, його крик – звернена саме до нас, які, як і він, пильнуємо в темряві і, як і він, запитуємо: «Котра година ночі?». Крик півня — як і наш – це лише щуп, кинутий у темряву не для того, щоб виміряти дно — це було б неможливо, — а для того, щоб підтримати й майже відкалібрувати наше неспання, тривалості якого ми не знаємо. І в цьому є щось на кшталт маленького вогника, іскри у темряві.
VI. Рано-вранці
«Рано-вранці припадає між розсіянням пітьми та настанням світанку.
Рано-вранці називається так тому, що це час ранку, що починається».
Між темрявою і світлом. Як вечір, воно між світлом і темрявою. Inchoante mane, рано-вранці: mane є середнім родом від прикметника manis, що означає «добрий», а в застосуванні до часу означає «рано». Ранок є перш за все «доброю годиною», як греки називали перше світло «добрим» (phos agathos). «Ранній» — це те, що відбувається у вдалий момент, і Матута, богиня ранку, була доброю богинею par excellence для латинян. Рано-вранці – це думка у своєму народженні, до того, як вона закріпиться в колі формул і гасел.
Краще вранці не поспішати, затриматися в добру годину, приділити ранку весь час, скільки йому потрібно. З цієї причини все в нашому світі змовляється скоротити добру годину і забрати час у пробудження. Тому що пробудження — це час думки, що стоїть між темрявою та світлом, між мрією та розумом. І в людини постійно намагаються відібрати час для думки – пробудження – щоб сьогодні багато хто не спали, але не прокинулися, бачили, але не прозрівали. Одним словом: готові були служити.
VII. Світанок
«Світанок – це майже мале світло, що зароджується. Це зоря, яка передує дню».
Поки що ми можемо лише уявити собі це «мале світло». Світанок, зоря – це уява, яка завжди супроводжує думку і не дає їй впасти у відчай навіть у найбільш варварські та темні часи. Не тому, що «є багато зір, яким ще належить засяяти», а тому, що ми більше не чекаємо жодної зорі. Compieta, повечір’я – це остання канонічна година, остання година служби, а для нас кожна година – це повечір’я, це остання година. У ньому сім частин ночі збігаються, вони насправді становлять одну годину. І той, для кого кожна мить – остання, не може бути захоплений в диспозитиви влади, яким завжди потрібно припускати майбутнє. Майбутнє – час сили, compieta – остання година, добра година – час думки.
Переклад – Олександр ТИМОФЄЄВ
Джерело тут
