Як говорити про війну
Мало що більше ускладнює розмови на тему російсько-української війни, ніж досі наявна прірва між українськими та західними конструктами цього дискурсу. На Заході хронічно бракує розуміння складнощів російсько-українських відносин протягом століть історичної динаміки. Як не дивно, західна лівиця має навіть більш імперіалістичні переконання, ніж неоліберальний політичний мейнстрім. Поки провідні ліберали й технократи тісняться в межах абстрактних висловлень про боротьбу за свободу й демократію, ліві не можуть вибратись із пастки безсоромного вестсплейнінгу, постійно наголошуючи на перебільшеній ролі НАТО. В результаті західний інфантильний комплекс провини грає на руку режимові, який навіть не намагається приховати своєї імперіалістичної природи.
В Україні помітні різні теоретичні підходи до пояснення цієї війни, проте в місцевих інтелектуальних колах переважає її трактування як просто чергового етапу в історії кількох століть російсько-українського конфлікту. Такий погляд безумовно є чим обґрунтувати, але він часто не враховує особливостей поточної ситуації — її відмінностей від російсько-українських сутичок у минулому. Ці особливості неможливо повністю вивести з того, що вже траплялося в нашій історії; навпаки, ми мусимо застосувати цілий ряд концептуальних апаратів, щоб краще зрозуміти складну природу того, що відбувається цього разу.
Отож, щоб окреслити дві найважливіші речі в обговоренні цієї війни — її причини й витоки — потрібно уважно дослідити місцевий контекст, тобто складну культурну історію східноєвропейського регіону та російсько-українських відносин, а також потенційно корисні теоретичні припущення.
Ядерна есхатологія
Минуло одинадцять місяців із початку повномасштабної російсько-української війни. Більше, ніж ембріонові нашого виду достатньо, щоб стати людиною. Уже одинадцять місяців Історія виношує подію, яка тісно переплітає життя й смерті. Їх скріплює діалектична єдність смертоносності Голіафового наступу та життєдайності спротиву, втілюваного насамперед спільною працею багатьох. Ця спільна праця нагадує комашиний рій чи мікоризну мережу; таку форму вітальності ми часто спостерігаємо в інших видів — неіндивідуалістичну ефективну співпрацю, основою якої є пряма дія, котру не гальмує нерішучість людської демагогії.
Піком есхатологічних сентиментів стають розмірковування про ядерні загрози, коли поняття «смерть» і «атом» синтезуються й видозмінюють одне одного. Маючи ядерне підкріплення, природне явище смерті стає чимось водночас глобальним і рукотворним. Ядерна енергія, врізаючись у дискурс війни, перетворюється з одного з найвидатніших відкриттів у всій історії людства на щось здатне її завершити. А втім, обговорювати таку «ядерну есхатологію» доводиться зовсім не через дійсний ризик ядерної війни, якою стривожені західні батьки невдовзі почнуть лякати неслухняних дітей. Це явище варто розглядати як важливий складник ідеології путінізму та її пропагандистської машини. Це один із ключів до усвідомлення того, чим є путінський режим і розпочата ним війна.
До того ж, будь-кому, хто спостерігає за цією інформаційною машиною, стає очевидно, що ядерні загрози посідають особливе місце в дискурсі російської пропаганди. Вони звучать у безлічі «аналітичних шоу» на головних російських каналах, але їхній ужиток дечим відрізняється від типової пропагандистської діяльності. Коли мова йде про ядерні загрози, можна відчути сексуалізацію самої апокаліптичності. Наприклад, одне з нещодавніх шоу містило приголомшливий діалог головних рупорів російської пропаганди — Владіміра Соловйова й Маргаріти Сімоньян.
У своїй промові Сімоньян виправдовувала бомбардування громадської інфраструктури України тим, що українцям бомбардування завдають менше горя, ніж програш війни — росіянам. Почувши це, Владімір Соловйов у своєму звичному незворушному й смакуючому стилі додав, що поразка Росії в принципі неможлива, бо тоді вони перетворять «весь світ — на попіл». Це зауваження, повне пристрасного потягу до смерті, показує самим своїм звучанням, наскільки путінізм розмиває межу між еротизмом, есхатологією та політичною вседозволеністю.
Життя й смерть у російській культурі
Перш ніж обговорити природу російської ядерної есхатології, варто розібрати кілька наративів з історичного погляду, щоб не виглядало, ніби вся проблема — у корінній спорідненості російської культури зі смертю.
Перший наратив я почув від свого київського викладача. Це відома особа в місцевому контексті, православний комуніст, який брав участь у заснуванні сучасної Києво-Могилянської академії — українського університету, де продукують здебільшого бюрократів та інтелектуалів ліберального й націоналістичного зразка. Цей наратив стосується ідеологічної нерозривності між російськими традиціями православного християнства, космізму та більшовизму. Схожий погляд, хоч і менш яскраво виражений, мають дослідники історії російського космізму, які вбачають у ньому явище накладання православного впливу на більшовизм, а також ті, хто підходять до ленінського більшовизму як до релігійного феномену.
Гіпотеза спирається на твердження, що попри широкі розбіжності між більшовизмом, космізмом і православ’ям, усі вони мають спільну невід’ємну ідею подолання феномену смерті. У православ’ї цю ідею передає зокрема Нікейський символ віри: «Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь». У космізмі одною з ключових ідей є всесвітнє повернення мертвих до життя як головна етична мета наукового прогресу. У більшовизмі утопічне революціонерство має на меті перебудувати не лише економічні відносини й творену ними культуру, а й сам онтологічний ґрунт — питання життя й смерті.
Цей зв’язок, принаймні в тій формі, котра існувала в радянській Росії, можна простежити в праці Андрєя Платонова, блискучого діагноста початку радянської ери. Звісно, неможливо визначити, конструював Платонов цей зв’язок чи лише ставив йому діагноз. Хай там як, крихка діалектика життєдайного й смертоносного невіддільна від революційних подій і «будівництва комунізму». Щоб відстежити форму цього зв’язку, психоаналітикиня Свєтлана Нєчітайло радить звернутися до концепції «будівничої жертви», оскільки лейтмотив «будівництва» так часто повторюється в текстах Платонова.
Й саме його розчарування в радянському проєкті підказує нам, що слід розглянути явище «хибної будівничої жертви»: сталінізм піддав репресіям сотні тисяч сучасників Платонова, зокрема його 15-річного сина. Найбільше нас цікавить навіть не марність жертв заради будівництва спільного комуністичного дому, а радикальніша ідея неможливості співіснування смерті й комунізму. Один з епізодів повісті «Котлован» виражає цю ідею майже прямими словами:
«Пока Чепурный помогал мальчику пожить еще одну минуту, Копенкин догадался, что в Чевенгуре нет никакого коммунизма – женщина только что принесла ребенка, а он умер».
Отож, первісний духовний утопізм російського більшовизму неявно несе в собі закладене наперед розчарування. Прикметно, що Платонов відчув цю неявну розчарованість на самому початку радянської історії: тоді її все ще так трагічно сприймали як мертвонароджену надію на можливість фундаментальної перебудови. Наприкінці радянської історії цей мотив уже був швидше комічною згадкою колишніх фантазій. Подібні комічні згадки мітко зафіксовані піснею культового радянського поета й музиканта Єґора Лєтова, в якій сатирично зображено перебіг думок у головах авдиторії радянського телебачення часів Перебудови: він уже бачив, що радянський проєкт вмер, але якщо ми ще трошки зачекаємо на комунізм, то «при коммунизме все будет заебись… там, наверное, вообще не надо будет умирать».
В імпульсі ранньої радянської вітальності, перехопленому й пронесеному ще певний час постсталіністським СРСР, ми також не знаходимо смертоносних рис сучасного путінізму. Навіть у той момент, коли СРСР вкрай наблизився до ескалації ядерної сутички з Заходом, йому не були характерні романтизація й еротизація ядерної війни, на відміну від путінської пропаганди. До того ж, попри будівництво інфраструктури ядерного озброєння, радянська ідеологічна пропаганда наголошувала на підтримці ядерного роззброєння й мирного застосування атомної енергетики (не заглиблюватимемося в мотиви, що стояли за цією риторикою; важливий сам факт). Таким чином, позиція путінізму щодо ядерної війни геть відмінна як від ранніх більшовицьких революційних планів подолання смерті, так і від позиції «вимушеного ядерного захисту» часів Холодної війни.
Розуміючи, що путінський потяг до ядерної загибелі — досить новий феномен, таки не слід зовсім відокремлювати його від обговореної вище традиції прганення здолати смерть. Особливо відмітимо такий символ, як Баклановський прапор — одне з головних знамен російських бойовиків радикально правих поглядів, а також пропагандистів і «воєнних кореспондентів», які чи не першими беруться ретранслювати дискурс ядерної есхатології.
На цьому прапорі — та сама православна християнська максима, що проголошує прагнення до тріумфу життя над смертю: «Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь». Уже тут, на первісних стадіях цієї ідеї подолання смерті, а саме на етапі православної есхатології, в останніх рядках «Символу віри», ми бачимо виразну єдність смерті й життя. Ця єдність загалом характерна християнській есхатології, де кінець світу й усесвітнє воскресіння — одна подія. Зауважимо, що ця вітально-мортальна єдність автентично засадова лише в контексті християнської теології.
Світська есхатологія не передбачає всесвітнього воскресіння; світське прагнення здолати смерть не містить апокаліптичних мотивів. Космізм і більшовизм, віддаляючись від християнства, трактують «життя майбутнього віку» буквально як життя, а от синкретична ідеологія путінської Росії дає нове життя есхатологічній стороні давньої багатозначності за допомогою лібідинальності потяга до смерті.
Патологія та інфраструктура
Поєднання крайньої правизни православного християнства (точніше, його формальних атрибутів) зі статевими збоченнями — така впізнавана риса сучасної російської політичної культури. Зокрема їх типово поєднують тексти одного помітного російського автора часів цієї війни, а саме колишнього російського президента Дмітрія Мєдвєдєва. В його текстах ми знаходимо тези, що руками Росії втілюється кара Божа, а також хтиві алегорії про сварку збочених сексуальних партнерів — США та Європи.
Саме в цьому я пропоную шукати відправну точку ядерної есхатології — в ідеології квазіправославного мілітаризму, радикальна естетика якого сублімує потоки лібідо, котрі в свою чергу заводять рух цієї ретроградної структури. Як і путінська ідеологія в цілому, це постмодерновий колаж, зароджений десь поміж успадкованими від СРСР ядерними боєголовками, злиттям держави й квазіправослав’я, а також неабиякими сублімаціями консервативних політиків.
Лібідінальний складник цієї структури — це щось на зразок таємного бажання, що постає в просторі чоловічого лона. От тільки в ньому немає вітального завзяття, навпаки, воно перевертає це завзяття з ніг на голову, направляючи в сторону тотальності не-живого. Ця хвороблива ознака притаманна не всім учасникам путінського дискурсу, але є самим коренем загальної патології путінізму. Психолог та історик культури Алєксандр Еткіндзазначає, що путінська політика має фетишистську будову. Він порівнює одержимість Путіна Кримом (і Україною в цілому) з відкиданням повноти сексуальності партнера й цілковитим зосередженням на певному фрагменті. Не будучи здатним стримати свій фетиш, Путін вдається до політичного реваншизму, ставлячи під ризик саму державність Росії в цій спробі оволодіти бажаним фрагментом. Цікаво, що цей самий мотив Жижек виявляє у Кантовому означенні шлюбу, де під ним мається на увазі щось «цілковито садівське, оскільки воно зводить Іншого, статевого партнера суб’єкта, до часткового об’єкту, до його чи її тілесного органа, який приносить задоволення, нехтуючи ним чи нею як Цілісною людською Особистістю».
Оксана Звєрь, ставлячи ще один діагноз путінській Росії з погляду психоаналітики, вбачає структурну схожість політичного бажання відновити колишню імперію та потягу до смерті. В обох випадках ціллю хворобливого бажання є повернення до певного непохитного й нерухомого стану:
«Імперія минулого, реставрувати яку закликає національний лідер, відповідає „первісному стану“, повернутись до якого нас спрямовує потяг до смерті… Вигуки Охлобистіна про те, що „нам не потрібен світ без нашої перемоги“ — не що інше, як передсмертний крик імперії в її відчайдушному, а втім досі несвідомому прагненні бути знищеною в полум’ї революції».
Проте знову ж таки важливо не зводити ідеологію «ядерної есхатології» винятково до хворобливої чи збоченої поведінки. Ці умови, зрештою, не могли б стати настільки значущими без залишків ядерної та військової інфраструктури радянської ери. На руїнах радянського модернового проєкту паразитує не лише фетишистський путінський ресентимент; саме завдяки тривалому існуванню цих руїн путінізм загалом втілюється в життя. Радянська інфраструктура, створена в контексті наївного модернового проєкту, надає спокусливі відчуття влади й міці, що стають одним із підґрунть патологічного путінізму.
Про наївність радянської модерновості (котра, втім, заіржавіла й розсипалася ще до того, як це зробив сам СРСР) неодноразово говорив сам Путін, зокрема в тих промовах, які передували його вторгненню до України. Звісно, слід відзначити, що більшовизм наївний сам по собі, особливо коли мова йде про його вірування в можливість повністю зрозуміти дійсність за допомогою засобів діалектичного матеріалізму й ленінської інтерпретації марксизму. Проте звинувачуючи ленінізм у наївності, Путін виглядає не проникливим критиком, а постмодерновим циніком, якому політика утопічного модернового проєкту видається невідповідним духові доби інфантильним розладом політичної недосвідченості. Показово, що таким чином путінізм чинить ідеологічний самообман. Російський імперіалізм — ядро путінської ідеології — зсередини спростував іще Ленін у своїй критиці російського шовінізму, не дивлячись на те, що згодом російський імперіалізм відродився й став на службу радянському режиму.
Як бачимо, путінське «викриття» радянської наївності — реакція на більшовицьке викриття російського імперіалізму. Але якщо більшовицьке викриття імперіалізму було критичним, то у випадку Путіна спостерігаємо дещо інше. Поразка радянського проєкту, якому Путін особисто служив роками найбільш сороміцьким чином, водночас із кризою «великих наративів» на Заході подарувала ідеологічну вседозволеність російським дев’яностим і двотисячним. Але ця вседозволеність була не справжньою демократизацією, а інтелектуальним тлом для формування нових ідеологій.
Філософським диспутам і памфлетам початку 20-го століття прийшли на заміну теорії змов, порожні гасла нових пострадянських еліт і нервове релігійне реакціонерство нової епохи. Це те тло, на якому зміг постати путінізм разом зі своєю радикальною надбудовою — ядерною есхатологією. Звісно, таке ідеологічне тло не є чимось винятково пострадянським; воно властиве й західному ідеологічному просторові постмодернової епохи.
Путінська «деідеологізація» має дві особливості. З одного боку, її зневага до ідеологій безумовно пов’язана з її спробою подати свої погляди як неідеологізований «здоровий глузд», як і в західній «постідеологічній» неоліберальній технократії. З іншого боку, путінізм дуже складно, з огляду на його крайньо синтетичну природу, назвати ідеологією в повному розумінні цього терміну. Можна розмірковувати про те, ідеологічним є путінізм чи постідеологічним, але головною його рисою навіть із його ж погляду є те, скільки в нього сили й влади. А ці сила й влада прямо чи опосередковано випливають із радянської військово-енергетичної інфраструктури, що дісталася в спадок від модернового проєкту, який почив після довгих років недуг.
Темпоральні екології війни
Синтез реваншистського фетишизму й успадкованої інфраструктури становить апокаліптичну загрозу більшості екосистем. Згадаймо, як Ґваттарі тлумачив екологію: це неієрархічне, динамічне переплетення ментальних суб’єктивізацій, процесових соціальних інститутів і природи, що проходить крізь Умвельти різних видів. Темпоральний аспект його «трьох екологій» стосується й нашого контексту. Зрештою, коли мова йде про проблеми довкілля, то часто можна їх розуміти саме як проблеми темпорального характеру. Очевидно, що всі екологічні феномени — клімат, біологічні види, індивідуальні організми — це динамічні й змінювані процеси.
А в зміні клімату проблемою є не сама зміна, а те, що певні види й навіть цілі екосистеми, яким для перебудови зазвичай потрібно набагато більше часу, не встигають у свою чергу змінитися й пристосуватися. З цього ракурсу видно, що погрози розпочати ядерну війну впливові за рахунок її катастрофічної темпоральності: ланцюгова ядерна реакція настільки швидка й неконтрольована, що стає буквально несумісною з будь-якими процесами життя.
Часовий аспект також має місце в контексті соціальної екології: радянська інфраструктура, що дає путінізму змогу розвинути з фантазії про власну владу атмосферу глобальної загрози, використовується геть не тим режимом, який її залишив. Цей мотив «залишеності» може бути значущим в обговореннях радянської спадщини в цілому, оскільки радянська матеріальна інфраструктура: будівництво, мистецтво, зброя, міське планування — задумувалась і будувалась для дійсності, суттєво відмінної від пострадянської (знову ж, не даємо цьому оцінки, лише констатуємо факт відмінності). Це існування поза контекстом свого створення, поза своєю епохою — трагічна ситуація, котру експлуатує путінський постмодерний цинізм.
На рівні мислення часовий аспект стосується можливої сексуалізації мотиву кінця світу. Врешті-решт, не будь-яка есхатологія може приваблювати і в певному сенсі ставати культовою. Наприклад, поширена зараз есхатологія, пов’язана зі змінами клімату, в Росії анітрохи не вкорінилася: головна редакторка RT Сімоньян, згадана раніше в цьому есеї, періодично цинічно нагадує свою байдужість до проблем довкілля. Реактивна темпоральність ядерної загрози та її нелюдська (чи навіть неорганічна) інтенсивність сексуалізується в уяві путінських пропагандистів завдяки моментній подієвості ядерної есхатології.
Поступовість іншої есхатології, пов’язаної з екологічною кризою, не має такого ж ефекту, оскільки виглядає як перебіг хронічного захворювання, а не видовищне руйнування всього водночас. Саме цей естетичний наслідок темпоральної стрімкості ключовий у її фетишизації. Для патологічної квазіідеології путінізму смертоносність сама по собі недостатня, її доводиться концентрувати до крайніх рівнів, вищих за наявні в природі, щоб імітувати Подію біблійного масштабу.
Проте ця імітація будується вже не на щирій вірі в щось, чи то біблійні сюжети або ідея будівництва комунізму. Вона спирається на химерне сполучення матеріальної спадщини, залишеної розваленим радянським проєктом, із фетишистським реваншизмом, в основі якого лежить потяг до смерті. Так само путінізм не є агентом Історії, оскільки успадкована інфраструктура й патологічний фетишизм інертні, як і путінська політика вторгнення. Історію творить не російська імперіалістична політика, а явище українського спротиву. Динаміка історії постає не з реакційного домінування статусу кво, а з авантюрних спроб його похитнути.
Автор: Денис СУЛТАНГАЛІЄВ
Переклад – Денис НИКУЛА
Джерело тут
