Київ, 08 листопада 2015 року (Україна Модерна, Владислав ГРИНЕВИЧ). Революція Гідності продемонструвала, що в Україні інтенсивно відбувається формування української національної ідентичності та громадянського суспільства.
Ці два процеси розвивалися паралельно та перебували в безпосередній взаємодії. Громадянські протести, з яких починався Майдан, через поглиблення конфлікту з владою призвели до його радикалізації. Український націоналізм, хоча і не був від початку домінантною ідеологією Майдану, проте, за логікою розвитку подій, врешті-решт нею став. З якими б прагматичними намірами та ідеалістичними мріями не виходили на Майдан протестувальники на початковому етапі (підвищення рівня життя, безвізовий режим, демократичні і ліберальні цінності тощо), об’єктивно все це вписувалося у епічний Еxodus – процес виходу України з Російської імперії. Ця фундаментальна мета українського націоналізму, котру проголошували на всіх етапах його розвитку, реалізовувалася просто на очах. Цей процес засвідчив творення нової української ідентичності, котра надає перевагу цінностям громадянського суспільства, (а не авторитарної держави); культурницькому (ліберальному) націоналізму, (а не безнаціональному «совку»).
Зазвичай, розвал імперій супроводжується творенням національних держав, що де-юре і сталося у 1991 р. Революція Гідності завершила цей процес де-факто. У ході протистояння з владою Майдан перманентно націоналізувався. Підтвердженням тому стало повсюдне використання національної символіки – прапорів, гербів-тризубів, символічно-ритуального співу українських гімнів: духовного – «Боже великий єдиний, нам Україну храни», національного «Ще не вмерла Україна», стрілецького – «Ой, у лузі червона калина», а також пісень УПА тощо. Особливого патріотичного звучання набули відомі пісні співаків Руслани, Вакарчука, ТНМК і навіть білоруської російськомовної групи «Ляпис Трубецкой» – «Ангелы света».
Відчуття, що боротьба йде не лише з урядом Януковича, а й з Московською імперією, було всезагальним. Напередодні Різдва в Інтернеті з’явилася колядка УПА. У ній йде мова, як українська родина сумує, що на Різдво не може зібратися разом, бо сини проливають кров тут в Україні, а в Сибіру батьку вже насипали високу могилу. Текст колядки закінчувався зверненням до Богородиці і сприймався майже як заклик до боротьби: «Та дай же нам ту свободу, якої нам треба!» Фольклорний твір, присвячений героїчній і трагічній боротьбі за незалежність, виявився співзвучним сьогоденню і викликав численні емоційні відгуки у мережі. «Нова радість стала яка не бувала! Над полями України соколи літали! Соколи літали та вістки принесли, що Вкраїна не пропала, що вона воскресне!» – цитував текст колядки один з користувачів. «Україна не пропаде, і вона воскресне! Пам’ятаймо люди козаків героїв й усім чим можна помагаймо їм в святому бою! Всім народом повставаймо на бій із Москвою!» – таким були характерні відгуки в мережі.
Прояви національного патріотизму зустрічалися повсюди – починаючи від Майдану, на якому вирував дух Запорозької Січі, і до численних звернень до української інтелектуальної спадщини. Наприклад, Європейську площу прикрашав плакат з рядками поезії Івана Франка «Беркут». «Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте, за те, що в грудях ти ховаєш серце люте» – алюзія з міліційним «Беркутом» – безпосереднім уособленням ворога. На стінах інститутів НАН України на вулиці Грушевського були розвішані портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка із цитатами з їх революційних творів.
Серед них був один плакат часів Другої світової війни, з якого Шевченко закликає: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!» Шевченка і Франка часто зображали в помаранчевих будівельних касках, які носили повстанці, та у чорних хустках, що приховують обличчя. Навіть той факт, що під час подій на Грушевського повстанці били у порожні діжки, виразно асоціювався з козацькою традицією вдаряння у тулумбаси під час бою. Після анексії Криму з’явилися образливі «Листи до Путіна» на кшталт запорозьких, писаних до турецького султана.
На Анти-майдані переважала совєтська та російська символіка: його учасники на своїх мітингах використовували червоні прапори, георгіївські стрічки та російські пісні воєнних років. Така настанова мала на меті підкреслити «антифашистське» спрямування Анти-майдану.
Спроби влади зламати опір мітингувальників методами залякування та репресій призвели до зіткнення з силовими структурами – побиття та зникнення людей, а після ухвалення сумнозвісних законів від 16 січня 2014 р. – кривавих боїв на вул. Грушевського і перших людських жертв. Майдан дуже змінився зовні – захистився барикадами, став більш закритим, готувався до постійного нападу, Майдан-табір перетворився на Майдан-січ. Почалося створення загонів Самооборони Майдану. Самооборона прийняла рішення, котре було озвучено на народному віче 10 лютого 2014: розширювати свої загони на всю країну. Ця організація навіть символічно багато чого запозичила з історичного досвіду УПА – сотенний поділ на чолі з командирами-сотниками, систему самопостачання, словник та символіку національно-визвольної боротьби, червоно-чорні прапори. Все це дозволило одному з очільників Самооборони Майдану Андрію Левусу, висловлюючи спільні почуття своїх побратимів, сказати: «Ми відчуваємо себе Українською повстанською армією ХХІ століття». Те, що розуміння українцями своїх основних стратегічних завдань і ворогів з часів УПА суттєво не змінилося, засвідчило головні принципи, на базі яких об’єднувалася Самооборона: «Захист неподільності і незалежності України; Захист європейського вибору України; Захист прав і свобод громадян України; Протидія експансії Росії».
Характерно, що гасла ОУН та УПА – «Слава Україні! – Героям Слава!» спочатку не були надто поширеними. Багатонаціональний, політично і соціально неоднорідний Майдан, здебільшого, сповідував цінності громадянського суспільства, і не відразу перейняв ці оунівські гасла. Вони стали загальновживаними після того, як більшість Майдану підтримала правих радикалів, що вступили у відчайдушну боротьбу з силовиками на вул. Грушевського: стало зрозумілим, що інші методи боротьби вичерпано.
З «Небесною сотнею» прощалися під спів лемківської (карпато-русинської) пісні «Пливе кача по Тисині» та під вигуки «Герої не вмирають!». Все це перетворилося на нове ритуально-обрядове дійство. Символічно, що за однією з версій, пісню «Пливе кача…» було складено на честь воїнів Карпатської Січі, котрі загинули обороняючи Закарпаття від угорсько-фашистських окупантів. І все це вписувалося у концепт націоналізму. Як зазначав відомий дослідник націоналізму Е.Сміт, такі символи як гімн, герб, прапор, поховання загиблих тощо є найважливішими складниками націоналізму, адже вони не тільки згуртовують і єднають, але й надихають націю особливим емоційним духом.
Очевидно, що громадська думка в Україні після падіння режиму Януковича та анексії Криму еволюціонувала в бік антипутінізму та русофобії. Георгіївська стрічка так і не стала частиною української пам’яті про військові звитяги батьків, які перемогли гітлерівську Німеччину. Натомість, вона виразно перетворилася на символ ворога – сепара-«колорада» і окупанта-«рашиста». В майданному протистоянні чітко виявилися дві антиподні моделі історичної пам’яті та ідентичності. З одного боку, старі радянські міфи «совка» об’єдналися з імперською ідеологією «Русского Мира». Водночас, націоналістичні гасла ОУН на Майдані набули нового змісту: боротьби за демократію, європейський вибір України і заперечення російського експансіонізму та імперіалізму.
Зростання національної свідомості та звільнення від менталітету «совка» проявилося і в такому явищі як «ленінопад». Він розпочався 8 грудня 2013 р., коли після другого Народного віче активісти зі «Свободи» знесли монумент більшовицькому вождю біля Бессарабського ринку, який простояв там 67 років. За 2014 рік в Україні демонтували 504 пам’ятники Леніну.
На Сході розпочалося масове перейменування вулиць, котрі ще зберігали імена комуністичних вождів тощо. Згодом вже на державному рівні почали скасовувати совєтські свята. Зокрема Президент України Петро Порошенко своїм указом скасував День захисника Вітчизни, який (це з радянських часів) щороку відзначали 23 лютого. Натомість, «з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості» було запроваджено інше свято – щороку 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, УПА та українських козаків, відзначати День захисника України. Нещодавно Україна розпрощалася ще з одним символом совєтської доби – Днем перемоги.
Майдан остаточно забив осикового кола у російські імперські міфи про спільну слов’янську православну російську цивілізацію, спільну історичну пам’ять і «невідворотне спільне майбутнє». Філософ Сергій ДАЦЮК зазначив з цього приводу: «Цінності – це не те, що вже відбулося і стало характеристикою. Інакше кажучи, цінності це не якості. Цінності – це орієнтації. Причому наявність орієнтацій важливіша за наявні якості, особливо якщо мова йде про період змін. Це не хрещення Русі, це не Переяславська Рада, це не СПІЛЬНЕ проживання у двох російських імперіях і навіть не перемога у Великій вітчизняній війні. Це наша орієнтація на демократичну Європу, а не авторитарно-імперську Росію».
Філософ виділив ті найважливіші ціннісні відмінності, які виявилися в ході революції між українцями і росіянами та обумовили причину їхнього конфлікту. Передусім це – російський колективізм та український індивідуалізм. Українці виступають за індивідуальну свободу, на відміну від росіян, які обирають колективний патерналізм. «Індивідуальна свобода – це свобода громадян на Майдані, це свобода волонтерів, які захищають свою країну, коли армія небоєздатна, а держава зруйнована; це свобода резервістів, що добровільно йдуть захищати свою Батьківщину. Колективний патерналізм в Росії – це нездатність суспільства до спільної дії без оглядки на владу і державу. В Україні є громадяни, в Росії є піддані», – зазначає він.
Сергій Дацюк наголошує, що українці виступають за світову справедливість, вони будують спільний простір свободи, а не «український світ» або «русский мир». Локальна справедливість Росії, втілена в реваншизм і українофобію. Українці обстоюють вільний, позитивний і недержавний солідаризм, на відміну від Росії, де домінує солідаризм примусовий, негативний і здійснюваний через державу. У Росії солідарність розуміють як спільну ненависть до Заходу, спільне протистояння західним санкціям, монолітність в агресії до України. Офіційна (позірна) солідарність в Росії керована та контрольована державою, а громадянська солідарність має зародковий характер. В Україні ж солідарність має позитивне наповнення: це злагоджені спільні дії для захисту своєї території від російської агресії, солідарність підтримки поранених і біженців, солідарність у проведенні реформ. В Україні солідарність інтегрована в суспільні координати – це масовий рух громадських активістів, волонтерів та організацій, заснованих на соціальних мережах.
Нарешті, українці виступають проти мірозлобія Росії, втіленого в реваншизм, українофобію і радикальний ресентимент. При цьому загальний рівень толерантності в Україні завжди вищий, ніж в Росії, – висновує український філософ С.Дацюк.
Розвиваючи тему виходу з імперії та заперечення українцями своєї «кровної спорідненості» з братом Каїном, не можна не згадати про твір молодої поетеси, ровесниці незалежності, 23-річної киянки Анастасії Дмитрук. Суть вірша, написаного російською мовою, осуд «рідні незрячої» – росіян, які підтримують і схвалюють дії Путіна щодо анексії Криму та розв’язання війни з Україні.
Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными –
нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили «старшими» –
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы – великие.
Вірш надихнув музик з Литви на створення відеокліпу. Надзвичайно вдале поєднання слів, музики, відеоряду (та політичної актуальності в цілому) забезпечили успіх. Кліп викликав потужний резонанс і нараховує понад 5,5 млн переглядів у соцмережах. Парадокс полягає у тому, що у вірші жодним словом не згадано ані Росію, ані росіян, проте викликав різку негативну реакцію у шовіністично наставлених росіян. Про те, що він «взяв за живе» так званих російських пропагандистів та «бійців ідеологічного фронту» свідчить поява безлічі тролівських публікацій та низькопробних спроб відповісти авторці у віршованій формі, не кажучи вже про брудні і лайливі коменти.
Поетка тонко відчула процеси та явища, що відбуваються у суспільстві. Через рік від початку війни соціологи засвідчили, що українці та росіяни більше не «брати». Згідно з опитуваннями, що їх паралельно провели українська та російська соціологічні служби, – Київський міжнародний інститут соціології та «Левада-Центр» – українці стали гірше ставитися до росіян, а росіяни – до українців. «У першому випадку винна війна, а в другому – пропаганда», – прокоментував результати дослідження генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто. Частка українців, що дуже добре або в основному добре ставляться до Росії, різко скоротилася: напередодні анексії Криму, у лютому 2014 року, таких було 78%. Сьогодні кількість русофілів в Україні досягла історичного мінімуму в 36,5%; а про свою неприязнь до північного сусіда заявляє 47,5% населення. У росіян наразі тільки 24% позитивно ставляться до України. Соціологи стверджують: після нинішніх потрясінь до колишньої «братньої любові» вже не буде вороття.
Неоголошена війна з Росією кардинально посилила в Україні процеси формування національної ідентичності, опертої на націоналістичні та демократичні цінності (згадаймо слова З. Бжезінського часів Першого Майдану, що там «демократія обнялася з націоналізмом»). Війна є потужним фактором суспільної консолідації та активізує процес творення української нації. Це дещо подібне до процесів, що відбувалися під час Американської Революційної війни (Війни за незалежність) 1775-1783 рр. Американська нація народжувалась у ході боротьби з Британською імперією, до складу якої раніше Америка входила у статусі колонії. Американці мали з імперською нацією спільну релігію, єдину мову та кровну спорідненість тощо. Але в основі ідеології протиборства було покладено антиімперські цінності – ідеали свободи і незалежності. Як в українському, так і в американському випадках на боці імперії виступали її прибічники в колоніях – лоялісти (прихильниками британської корони) чи то сепаратисти (симпатики Росії), тож існували елементи громадянської війни.
Наразі в Україні відбувається процес формування не етнічної, а громадянської нації. Підтвердженням тому є активна участь в Українській революції представників різних національностей – вірмен, росіян, кримських татар, євреїв тощо. Показовим є чинник т.зв. «жидобандерівців». Він переконливо доводить, що попри всі історичні трагедії, які євреї пережили в Україні, вони відчувають себе її невід’ємною частиною. «Продовження та інтенсифікація процесу творення громадянської української нації, – як справедливо зазначає політолог Антоніна Колодій, – діяльне окреслення національної ідеї, демонстрація впевненості у здатності створити свій проект майбутнього – це важливий наслідок Майдану, який матиме вплив на майбутнє українського народу й Української держави».
