Нью-Йорк. 30 червня 2015 року (Petras.lahaine.org, Джеймс Петрас). За останнє десятиліття у Південній Європі відбулися докорінні зміни, що поклали край зв’язку з попередніми політичними угрупуваннями. Це стало причиною фактичного зникнення традиційних лівих партій, відмови від профспілок і появи «радикалізму середнього класу».
Нові політичні рухи, нібито ліві, більше не основані ні на класово свідомих робітниках, ні на класовій боротьбі. Така ж ситуація і в правих сил – велика увага приділяється ескалації репресивної політики держави замість державного втручання в гонитву за економічними ринками.
Радикалізація правих, що спричинила масові скорочення соціальних витрат, зруйнувала соціальні програми. Незаконне оволодіння домашніми господарствами викорінило згуртовані сусідські общини, що мали у своїй основі громадські організації.
На місці традиційних лівих виник рух «нелівих лівих». Їхні лідери приймають «демократію участі», але, разом із тим, є ланкою вертикальних політичних відносинах. Праві політики більше не зосереджуються на збереженні національних економічних привілеїв. Праві лідери охоче підкоряють економіку і суспільство кампаніям, що керуються імперськими ідеями, які позбавляють національний суверенітет будь-якого сенсу і розграбовують державну скарбницю.
Ця стаття присвячена обговоренню комплексу змін і їх значенню.
«Неліві ліві» в Південній Європі
Економічна криза, зокрема серйозних скорочень заробітної плати, пенсії та інших соціальних виплат правими та соціал-демократичними урядовими силами, призвели до масового невдоволення, що стало основою для формування лівих партій, які були нездатні прихилити до себе людей і заручитися їхньою підтримкою. Із тривалим безробіттям, що лише поглиблювалося, і зі зростанням тимчасової зайнятості зіткнулося більш, ніж 50% робочої сили.
Об’єднане представництво швидко здало позиції, сприяючи послабленню традиційних лівих партій на виробництвах.
Великомасштабні виселення, викуп іпотечних кредитів та посилення безробіття, що супроводжувало ці процеси, призвели до боротьби проти виселення. Мільйони молодих робітників зараз залежать від пенсій їхніх дідусів і бабусь і залишаються разом із двома старшими поколіннями в домі своїх батьків. У колах молодих робітників погіршення щоденного життя, втрата самостійності і неможливість жити незалежно призвели до бунту «гідності».
Традиційні ліві партії та профспілки не змогли (або не намагалися) організувати безробітних. Вони не змогли залучити молодь і тимчасових робітників, що повільно скочувалися вниз до рухів, основаних на класовій боротьбі. Як це не парадоксально, незважаючи на поглиблення кризи серед більшості робітників, традиційні ліві досить швидко здали позиції. Їх робоча орієнтація і стиль класової боротьби нічого не варті без роботи і перспективи. Для радикалізованого середнього класу традиційні ліві є надто радикальними у прагненні скинути капіталізм і надто дистанційованими від влади, щоб реалізувати це. Радикалізований середній клас включає в себе державних службовців, фахівців та самозайнятих приватних підрядників, які прагнуть відчувати (і донедавна відчували) висхідну мобільність, і зараз знайшли шлях до неї, але він заблокований програмами жорсткої економії, що їх нав’язали як праві, так і соціал-демократи.
Розчарований зрадою соціал-демократів і приречений на низхідну мобільність, радикалізований середній клас є дезорієнтованим та неоднорідним. Багато хто приєднався до аморфних вуличних протестів; дехто навіть прийняв (у більшості випадків тимчасово) альтернативні традиційні праві партії. Та при цьому вони зіткнулися із ще жорсткішими скороченнями робочих місць, соціальною незахищеністю та низхідною мобільністю. Середні класи глибоко обурило те, що висхідної мобільності позбавили як їх, так і їхніх дітей. Вони розгнівані «помірно прогресивними» соціал-демократичними лідерами, що зрадили їхні інтереси. Їхній радикалізм спрямований на відновлення минулого поступу до соціального прогресу. Причиною глибоко вкоріненої ворожості до влади є втрата людьми їхнього колишнього благополуччя.
Радикалізм середнього класу дещо пом’якшує ностальгія за минулим. Цей радикалізм оснований на боротьбі за політику зростання та відновлення соціальних субсидій Європейського Союзу. Люди пам’ятають недавнє минуле із кращим рівнем життя, «соціальною інтеграцією», яких зараз позбавлені їхні діти.
Сьогодні радикалізований середній клас шукає практичну, конкретно визначену і спонсовану владою політику, яка може відновити його минуле процвітання. Він не націлюється на «рівень ігрового поля» для кожного, але й відмовляються від своєї пролетаризації. Він не приймає політику традиційних лівих партій через наявність у ній класової боротьби і робітничо-центровану ідеологію, які не сприяють втіленню соціальних сподівань.
Найбільш радикалізовані активісти середнього класу у погіршенні рівня життя звинувачують заходи «жорсткої економії», мега-банківських шахраїв та політичну клептократію. Вони потребують партій, що зможуть реформувати або моралізувати капіталізм і повернути «людську гідність». Їх бажання – вигнати корупціонерів. Вони вимагають радше «демократії участі», ніж втілення традиційної мети лівих – робітничого контролю над суспільною власністю.
У зв’язку зі специфічними умовами, породженими соціальною кризою, неліві ліві (НЛЛ) з’явилися по всій Європі. Спонтанні, аморфні, «анархічні», позаінституційні, НЛЛ у своїй політиці відхилили традиційні політичні партії, чітко визначені програми і дисципліновані кадри, проявивши натомість спонтанність і неповагу до установленого порядку.
Закликаючи до зростання НЛЛ, безробітні, позбавлені гарантій тимчасові робітники і незахищені позапрофспілкові робітники організували демонстрацію разом із радикалізованим середнім класом, що дало їм відчуття безпеки в натовпі однодумців. Їх усіх привабили заклики з «вулиці» скинути чинну клептократію.
Поставши з цього руху, спрямованого на низхідну мобільність гніву середнього класу, Подемос в Іспанії, СІРІЗА в Греції і «Рух п’яти зірок» в Італії звернулися до всіх людей, від’єднаних від влади, з обіцянкою повернути «гідність і повагу». Вони сказали про «кінець жорсткої економії» і дали смутною обіцянку створювати робочі місця.
Однак, на лідерів НЛЛ найбільше вплинули нерадикальні образи середнього класу, що рухався з низхідною мобільністю.
Вони ніколи не брали участі в класовій боротьбі і відкинули класову ідеологію. Для НЛЛ лідерів соціальна поляризація є переважно засобом для побудови електоральної бази. Їх участь у маломасштабних місцевих сутичках була представлена як «доказ» того, що політика лідерів НЛЛ мала в основі справжні бажання народу.
Перехід нелівих лівих: із вулиці до державної служби
Із вулиці НЛЛ швидко прийшли до виборів, а від виборів вони – до створення коаліції із традиційними партіями. Стратегічні рішення ухвалювало невелике коло персоналістських лідерів: вони переглянули демократію участі, щоб посилатися лише на діяльність та ідеї місцевих угрупувань, а не на національні інтереси, що були у сфері опіки «експертів».
СІРІЗА, перші НЛЛ, що досягли влади, показує величезну прірву між позерством її лідерів в опозиції та їх низькопоклонством перед правлячою владою (Трійкою, МВФ, Європейською комісією, Центральним банком) після обрання їх в уряд.
СІРІЗА втілює незадоволення середнього класу євро-технокретичною елітою в Брюсселі, яку він звинувачує у позбавленні його колишнього процвітання, безпеки праці та погіршенні повсякденного життя. СІРІЗА засудила Трійку, перебуваючи під її опікою. Вона розритикувала еліту ЄС за те, що вона робить те, що та надиктовує їй класові інтереси еліти, тобто захищає банкірів ЄС, витягує боргові платежі та загрожує своїм підлеглим. На практиці СІРІЗА ніколи не застосовувала жодного класового аналізу до політики Трійки, так як та продовжувала бути її «партнером ЄС». …навіть якщо та ставила їй брутальні вимоги.
Прийшовши до влади, лідери СІРІЗА не мобілізували жоден масовий протест і навіть не погрожувала колоніальному диктату ЄС всезагальним страйком.
Лідер СІРІЗИ, Алексіс Ципрас, був призначений на ключові посади правими з колишніх режимів. Він провів переговори з Трійкою і поступився всіма стратегічними питаннями, пов’язаними з борговими платежами, економією та приватизацією. СІРІЗА ніколи не брала до уваги «ходіння в народ». «Хрестовий похід» СІРІЗИ проти капіталізму закінчився тим, що партія прийняла капіталізм і колоніальну систему Європи.
СІРІЗА позбавлена класового аналізу, класової боротьби і класової мобілізації. Її цілковита відданість роботі, спрямованої на відновлення захищеності і статусу середнього класу, в межах моралізаторського капіталізму і Єврозони призвела до крайнього вияву конформізму та капітуляції, що межувалася з безсоромним балаганом з боку деяких лідерів.
Зрештою, СІРІЗА здалася диктату вищої влади Трійки та її помічників Єврозони, що згодом спустошили державну скарбницю Греції. Політика цих лідерів призвела до банкротства національної економіки, розчарованого електорату, режиму, що, хоч і протестував, та все ж залишався колоніальним.
Де СІРІЗА досягла успіху, так це в маргіналізації традиційних лівих (Комуністичної партії Греції). Це підтвердило економічну закономірність: вільний рух у якийсь момент перестає керуватися персоналістськими лідерами, що дозволяють собі говорити від імені «людей», а самі прогинаються під своїх іноземних повелителів.
НЛЛ в Іспанії та Італії: «Подемос» та «Рух п’яти зірок»
«Подемос» в Іспанії та «Рух п’яти зірок в Італії у питанні колоніального підпорядкування готові йти шляхом СІРІЗА. Вони відкинули й успішно маргіналізували традиційних лівих. Вони заручилися народною підтримкою, організувавши масові протести і виступивши проти суворості і диктатуру Трійки.
Поки лідери «Подемос» говорять про «демократію участі», пригорща лідерів робить офіційні заяви, вирішує, яких кандидатів підтримати на виборах, і визначає, до якої коаліції доєднатися після виборів.
Що створює радикальний імідж «Подемос» та «Руху п’яти зірок», так це їх протистояння правлячим партіям, відмова від жорсткої економії, критика неолібералізму – і підтримка їх простими людьми.
У найкоротший час вони врівноважили альтернативу капіталізму. Також вони не відмовилися від незаконних боргів та підтримки експропріації банків, відповідальних за крах їх економіки.
«Подемос» і «Рух п’яти зірок» навмисно приховують свою політику.
Лідери підвищують популістські вимоги і говорять про «гідність», трудові місця та покарання корумпованих чиновників. Вони закликають до припинення авторитарних заходів, але уникають давати реальні зобов’язання щодо інституційних змін, особливо тих, що стосуються репресивних судів, політики та збройних сил.
Подемос і «Рух п’яти зірок» критикують програму жорсткої економії ЄС, перебуваючи при цьому підпорядкованими членами організації, якою керують німецькі банкіри. Вони сприяють популярній мобілізації, яку перетворили на машину для збору голосів, що дозволять приймати їх членів на високі посади.
Суперечлива політика популістських жестів НЛЛ та інституційні зобов’язання показують розчарування середнього класу, що вимагає відновлення свого минулого статусу і соціальної безпеки. Лідери «Подемос» та «Руху п’яти зірок» показали грандіозне шоу демонстративного порушення закону, для просування обмежених вимог середнього класу. У більших масштабах лідери НЛЛ не організували жодного масового протесту, не кажучи вже про формування масового руху, що ставив би під сумнів політику імперіалістичних держав, НАТО, війни на Близькому Сході та санкції США та ЄС проти Росії.
Однак більшість із їх прихильників виступають проти НАТО. На користь незалежності Палестини та критики київського режиму масова база НЛЛ буде виступати самостійно, але не буде мати реального впливу на поточне національне керівництво.
Причина нерівності між лідерами і послідовниками очевидна: лідери НЛЛ мають намір будувати післявиборчу коаліцію з корупцією і реакційним «центром лівих» партій, не прийнятих їх власним електоратом.
Після загальнонаціональний муніципальних та регіональних виборів «Подемос» вступив у союз із корумпованою Соціалістичною партією (ІСРП). У муніципалітеті з Мадридом «Подемос» підтримував коаліцію лівого центру Ahora Madrid, яка, у свою чергу, вступила в союз із правоцентристськими соціалістами, щоб обрати «прогресивного» кандидата на пост мера – Мануелу Кармена.
У той час, як увесь «прогресивний табір» святкує поразку кандидата радикально правої Народної партії, мало було сказано про відповідні зміни в муніципальних та регіональних бюджетах, структурах економічної влади та класових відносин.
«Рух п’яти зірок» (Movimento Cinque Stelle or M5S) – італійські неліві ліві, яких очолює єдиний «антилідер» Беппе Ґрілло, який визначає програми і політику партії. Він відомий тим, що робив клоунські, провокаційні жести проти влади.
Це Беппе обирає кандидатів, що будуть балотуватися в парламент. Перебуваючи в опозиції, «Рух п’яти зірок» у весь голос виступає проти воєн НАТО на Близькому Сході, американських військових інтервенцій у Латинській Америці та угод про вільну торгівлю. Але зараз, прийшовши до Європейського парламенту, Беппе приєднався до лібертаріанських правих.
Основні вимоги «Руху п’яти зірок» обертаються навколо «прямої демократії» і «сталого розвитку». Партія заручилася підтримкою більшості виборців нижчого середнього класу, набравши 26% голосів (9 млн виборців) на загальних виборах 2013 року.
Поки Беппе та його колеги брали участь у перших сутичках у парламенті, робили радикальні жести і розводили войовничу риторику, «Рух п’яти зірок» не підтримував загальний страйк робітників. Він брав участь у кожних виборах, але залишався осторонь боротьби заводів.
Радикалізм як політичний жест є розважальною, незагрозливою реакцією на капіталізм, бо немає узгодженості зусиль у формуванні класового союзу з робітниками, задіяними у боротьбі за робочі місця.
«Рух п’яти зірок», так як і «Подемос» і СІРІЗА, виражає дезорганізований радикалізм молоді, розчарованого нижчого середнього класу, обуреного своєю низхідною мобільністю, і, в той же час, відмовляючись порвати з ЄС. Вони виступають проти концентрації влади в руках банків, але відмовляються проводити їх націоналізацію. «Рух п’яти зірок» нещодавно мобілізував у Римі 800 000 осіб, але нікуди їх не привів. «П’ять зірок» скликає натовп, щоб зустріти і привітати їх лідера і висміяти владу брокерів. Після цього всі розходяться по домівках.
Висновки
У той час, як рух НЛЛ заручився підтримкою «обурених» безробітних і виселених домовласників, їх лідери не сформулювали серйозний план дій, що був би здатний кинути виклик економічним силовим структурам: вони підбурювали народ через вимогу «змін». Тим не менш, ці смутні й оманливі гасла дозволяють НЛЛ приєднатися до попурі з опортуністичних виборчих коаліцій та урядових союзів з рішуче налаштованими партіями та лідерами.
У Греції, Італії та Іспанії традиційні ліві теж зникли або могутність їх упала до маргінальної сили. Із малою або відсутньою базою за межами робочого місця і профспілок, вони ледве набрали п’ять відсотків голосів.
НЛЛ поглибили ізоляцію традиційних лівих і навіть привернули до себе частину їх соціальної бази. Відмова НЛЛ від традиційних радикально лівих організацій, лінійне керівництво і плюралістична риторика приваблює молодь. Крім того, ліві профспілки досягли компромісу з керівництвом щодо збереження роботи для зайнятих працівників. На іспанських міських виборах Об’єднані ліві, що являють собою виборчим формуванням під комуністичним керівництвом, об’єдналися з «Подемос», щоб обрати мером Мануелу Кармена – «повстанського лідера» Мадриду. Доки європейські й американські примарні ліві справедливо відзначали появу масової опозиції правих режимів у Південній Європі, вони не змогли зрозуміти внутрішню динаміку у межах рухів НЛЛ, що проявлялася в обмеженні радикалізму середнього класу та їх конформістських цілях.
Приклад СІРІЗА в Греції попереджає про фатальні наслідки для лідерів середнього класу, що намагаються реалізувати радикальні зміни в неолібертанських рамках, нав’язаних ЄС.
Епілог
Наразі найяскравішим прикладом опортунізму та банкротства НЛЛ є успішно обраний мер Мадриду Мануела Кармена, чия перемога була проголошена «Подемос» на недавньому святкування як «велична перемога для людей».
Зі свого боку, Кармена, не гаючи часу, відкинула всі «п’ять базових невідкладних реформ», обіцяних під час виборів. На прес-конференції так званий «прогресивний мер Мадриду» оголосила (з цинічною усмішкою), що «обіцянка номер один» – громадський банк – більше не потрібна, бо робота банківської олігархії цілком задовільна. Вона відмовилася виконувати «обіцянку номер два» – забезпечити субсидії на електроенергію, воду і газ для малозабезпечених сімей, відрізаних від цих послуг, стверджуючи, що зараз зарано надавати таку підтримку – це почекає до зими.
Що стосується «обіцянки номер три» – боргового мораторію – Кармена наполягла, що «відтепер ми будемо його виплачувати». Щодо «обіцянки номер чотири», в якій проголошувалася перевага громадських підрядників над приватними для міських контрактів, Кармена змінила свою позицію: «Ми не можемо змінити це відразу».
Кармена навіть скасувала «обіцянку номер п’ять» – негайно реалізувати програму літніх обідів для дітей із малозабезпечених сімей, наполягаючи на тому, що вона б тоді опиралася на неадекватну програму своїх правих попередників.
Крім того, новообраний мер Кармена пішла ще далі, узявши у свою адміністрацію на стратегічні керівні посади персоналом із вкрай правих членів попереднього уряду. Наприклад, вона призначила Кармен Роман, колишнього генерального директора правого прем’єр-міністра Аснара, на посаду голови виконавчої влади Мадриду. Вона обстоювала ці реакційні рішення, стверджуючи, що шукає «технократів, які є найкращими професійними адміністраторами». Справді, Кармен Роман здійснив масове звільнення державних службовців та ліквідував державні програми у найбільш професійний спосіб!
Камена й далі зраджувала своєму електорату «Подемос», стверджуючи, що вона сподівається на співпрацю з правим прем’єр-міністром Рахоєм, і категорично відкинула ідею підтримки прогресивної альтернативи!
Менш ніж за тиждень ейфорія від перемоги кандидата, якого підтримував «Подемос», розсіялась через ці акти цинічного опортунізму: неліві ліві із самого початку зрадили свій електорат!
Переклала з англійської мови Марина Сніжинська.
