Передмова
Філософи, як і всі певною мірою знамениті особи, що висловлюються з приводу війни в Україні, автоматично й самозрозуміло поділяються нами на два типи, і ми всі прекрасно знаємо принцип цього поділу.
Етьєн Балібар, в есеї, опублікованому на сторінках «Philomag» й перекладеному нижче, наголошує на тому, що однозначність позиції – вибір поміж умовним «так» чи «ні» – є обов’язковим елементом в умовах нашої війни. Цим Балібар насмілюється суперечити давньому принципу філософського мислення – радикальному скептицизмові, що має супроводжувати людину завжди, аби вона могла дистанціюватися, аналізувати й оцінювати. Часом сумнів не працює. Часом саме однозначність і є поштовхом до роздумів.
У розвинутих Балібаром пунктах-нарисах є декілька особливо цікавих моментів. По-перше, протиставлення автором категорій «простоти» і «складності» в контексті наративів довкола війни. Справді, мене ніби блискавкою вдарило: адже росія постійно, на різні голоси, наголошує на заплутаності, багато-/неоднозначності, строкатості цієї війни. Країна-агресорка росія надбудовує й перевертає дискурси, нашаровує сенси, звинувачує у звинуваченнях, словом, множить сутності без необхідності, брунькується, пропагує гіперлінкове мислення, що його можна проілюструвати цитатою, яка гуляє мережею (і заразом вдало описує ситуацію в головах жителів невизнаних республік): «Вони брешуть нам; ми знаємо, що вони брешуть; вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, але вони продовжують брехати, а ми продовжуємо прикидатися, що ми їм віримо». Сучасну людину, відкриту до поліморфії, легко втягнути у текстури, що насуваються одна на одну, зчіпляються одна з одною.
Тим часом ми, звідси, з гострими лезами Оккама в руках, повсякчас оприявнюємо простоту ситуації: є добро, а є зло, як у «Володарі перстнів». Не дарма Балібару спадає на думку така, уже трохи старомодна й банальна категорія як справедливість.
Друге – це заувага автора про беззаперечну роль Європи у тому, що відбувається на наших теренах. Нині зміщення акценту на роль Заходу у російсько-українській війні справедливо засуджується: очевидно, що у довколишньому жахові ця відповідальність є другорядною, ба навіть третьорядною. Проте Балібар уже давно займається питанням Європи як «нерозв’язаної політичної проблеми» і цей його доробок безумовно вартий прочитання. У межах, приміром, роздумів щодо Боснійської війни, він наголошує на фундаментальній відповідальності Європи за той катастрофічний розвиток подій. Заразом, Балібар наголошує і на наслідках, які очікують на тих, хто має стосунок до «імперіалістичного воєнного союзу, який є залишком іншої епохи, але від якого досі нікуди не подітися».
Врешті, останнє, – увага до граней тієї катастрофи, що настає, і тієї, що настане. Парадоксально, війна дістає із пам’яті й актуалізує такі хиткі теоретичні пропозиції як новий матеріалізм й об’єктно-орієнтована онтологія. Війна притягує (для когось) «захмарні» й «далекі» катаклізми, як от екологічна чи продовольча криза. Війна – карнавал неживої матерії, що перетворюється на живу: одна рухлива спрямовується на іншу, теж рухливу, й вони спілкуються вибухами.
У своїй лекції «На кордонах Європи», виголошеній 1999 року в контексті уже згаданої тут Боснійської війни, Балібар стверджував, що розходження щойно неї триватимуть ще довго – адже ніхто не використовував однакових слів, аби ту війну описати. Наша ж війна відрізняється наявністю загального дискурсу, в який вкладаються дійсно дуже подібні посили. Етьєн Балібар є одним із тих, хто докладається до формування цього дискурсу важливими однозначностями: «Україна вже увійшла в Європу», «вибір проти Путіна», «нам потрібні реальні дії».
Про європейську війну на 21-ий день
В цій трагічній ситуації невизначеності, яка постійно змінюється, ми маємо зайняти однозначну позицію. Або маємо хоча би спробувати. Філософ, якому іноді приписують особливе просвітництво, не надто для цього підходить. Оскільки, з одного боку, філософ не має жодних привілеїв: він звичайний громадянин, покликаний, як і всі, реагувати на будь-які надзвичайні події, спрямований на те, щоб бути поінформованим, аби вибудувати власну позицію у політичних «суперечках».
Згадаємо наказ Солона (V ст. до н.е.), за яким вигнанню підлягав кожний, хто дотримувався нейтралітету в державних конфліктах. Але, з іншого боку, його [філософа] «покликання» вбирає в себе своєрідний державний обов’язок, скажімо так, «парресію», яка полягає у тому, щоб не погоджуватися або розходитися [у думках] всередині свого власного угрупування, аби виявити їх прогалини. А ці прогалин є завжди. Надаючи відповідь на прохання «Philomag», я ризикую кількома «ускладненнями» (які не є вичерпними).
1. На початку скажу, що війна Українців проти російського вторгнення – це справедлива війна, у найсильнішому сенсі цього слова. Я чудово розумію, що категорія справедливості достатньо сумнівна і що її довга історія на Заході (від Аврелія Августина до Майкла Вальцера) не є вільною від маніпуляцій, лицемірства або згубних ілюзій, але я не бачу іншої категорії, яка б підходила, і використовую її знов, додаючи наступні уточнення: «справедлива» війна – це не просто війна, в якій визнається легітимність тієї сторони, яка захищається від агресії (критерій міжнародного права), це така війна, в якій ми маємо брати участь разом; це ще й та війна, у якій навіть ті (беручи до уваги і мене), для кого будь-яка війна (будь-яка війна сьогодні, у нинішньому стані світового устрою) є неприйнятною та згубною, все ж не мають вибору, щоб залишатися пасивними. Оскільки наслідки будуть ще гірші. Я не відчуваю ентузіазму, але роблю вибір: проти Путіна.
2. Те, як перед нашими очима розгортається війна в Україні (тому і у Європі: Україна, Росія – європейські держави) має певну двозначність. Вона містить дві характеристики. На локальному рівні – це «тотальна» війна проти народу, який мобілізувався у патріотичній єдності перед небезпекою винищення, яка стерла всі традиційні розбіжності; війна, яка призводить до руйнування та терору, яка ведеться чисельнішою та могутнішою армією сусідньої країни, армією країни, уряд якої втягує її в імперіалістичну авантюру без можливості повернення.
У більш широкому сенсі, це ще й «гібридна» війна, у якій цей же сусід з декількома союзниками, які розкидані по всьому світу, які мають дуже різні інтереси та принципи, протистоїть решті Європи (частиною якої ми є), яка є передовим загоном НАТО, тобто імперіалістичного воєнного союзу, який є залишком іншої епохи, але від якого досі нікуди не подітися. Це зіткнення відбувається у сфері озброєння, мобілізації військ, зв’язку та інформації, але, перш за все, у сфері економічного тиску та протидії, що опиняються у центрі сучасної війни. Чим довше вона продовжуватиметься, тим більш заплутаними, як видається, ставатимуть ці два аспекти. Кожен нав’язуватиме іншому власну «логіку», власну «логістику» та тривалість.
3. Можна бути лише дуже песимістичним у ставленні до майбутніх подій (я таким є) – це свідчить, що шанси запобігти катастрофі – невеликі. Для цього є, як мінімум, три причини. По-перше, є вірогідність ескалації, особливо, якщо спротив вторгненню вдасться затягнути, і воно не зупиниться на використанні «без’ядерного озброєння» (межа якого зі «зброєю масового ураження» дуже розмита). З позиції «тотальної» війни, на наших очах, воно завершить руйнацію цілої країни, цілої цивілізації. З позиції «гібридної» війни, воно вимагатиме гігантських витрат у всьому світі (наприклад, у сенсі продовольчих ресурсів для населення Півночі та, особливо, Півдня).
По-друге, навіть якщо війна дасть «результат», то він в будь-якому випадку буде катастрофічним: якщо Путін досягне своєї мети, то це вочевидь призведе до знищення українського народу і заохочення інших до схожих починань; якщо він буде змушений зупинитися чи відступити, то повернеться до політики блоків, в яких світ завмре. В обох гіпотезах йдеться про спалах націоналізму та ненависті, у яких ми загрузнемо надовго. Зрештою, по-третє, війна (та її наслідки) затримує мобілізацію планети проти кліматичної катастрофи і, більш того, навіть сприяє її прискоренню, коли вже й так втрачено забагато часу.
4. Війна створює абсолютно нову політичну ситуацію у Європі та для Європи, тобто для її «конституювання» та «творення». Аспект, який підкреслюється найбільше, – це зміцнення державної згуртованості зверху, зокрема, за допомогою мілітаризації Союзу та відновлення дебатів про його «суверенітет». До цього додаються зовсім не завершені дебати щодо зацікавленості або недоцільності негайного переходу до «розширень» у винятковій ситуації: чи є все це гарантією безпеки чи ні, та для кого? якою є форма ескалації? Але є й інший [аспект], так само вирішальний у довгостроковій перспективі, спричинений безпрецедентним напливом з часів переміщення населення після Другої світової війни українських біженців на територію ЄС.
Це і є тим, але в більшому масштабі, що я у 2015 році назвав «демографічним розширенням» ЄС (коли канцлерка Меркель одна супроти усіх прийняла рішення вітати біженців із Сирії). Ці мільйони біженців найближчим часом не повернуться «додому», оскільки українська територія (а особливо зруйновані авіацією міста) стає непридатною для життя. Через це їм доведеться бути «вдома» в ЄС. Сьогоднішні надзвичайні заходи – це перший крок, але знадобляться й інші. Або, іншими словами: фактично, Україна вже увійшла в Європу, адже частина її населення знаходиться «в екзилі». Кордон пересунувся на Захід. Залишилося знайти інституційну формулу цієї інтеграції.
5. Ще більша небезпека – напевно, головна, якщо ми знаходимося у просторі того, що Клаузевіц називав «моральним чинником» війни – полягає у спокусі мобілізувати громадську думку, що справедливо співчуває українцям, у формі русофобії, симптоми якої ми бачимо то тут, то там. Це підживлюється напівзнанням російської та радянської історій, поволі чи мимоволі змішуванням почуттів російського народу та ідеології нинішніх «олігархічних» режимів.
Заклики до санкцій або бойкотування артистів, культурних інституцій та університетів, чиї зв’язки з режимом та його лідерами доведені, є цілком зрозумілою зброєю (навіть якщо ми спостерігаємо відверто велику прірву між непримиренними закликами до бойкоту культурної сфери і економічною реальністю з тривалими компромісами в області «економічних санкцій», зокрема, щодо закупівель газу і його фінансування). Але стигматизація російської культури, як такої, є аберацією, якщо і справді один із мінімальних шансів уникнути катастрофи криється в російській суспільній думці. Через це, просити громадян поліцейської диктатури «мати позицію», якщо вони бажають, щоб їх і далі радо вітали у наших «демократіях» – це непристойність.
6. Усі «філософські» (напевно, є й інші) ускладнення, які можна було б додати у короткочасній або у довгостроковій перспективах – не можуть, однак, приховати першочергової задачі. А першочергова, невідкладна задача полягає у тому, щоб спротив Українців тримався міцно, і для цього він має бути помітним і підтримуватися реальнимидіями, а не лише сприйматися почуттями. Якими діями? Саме тут починаються тактичні дебати, розрахунок ефективності та ризиків, «захисту» та «наступу». Будь-яка форма участі у війні або вплив на її перебіг не є розумною тактикою (є ще одні слова Клаузевіца, які повертаються до нас: керування війною є «розумом уособленої Держави»…). Прикладів тактики, здатної прискорити поразку, – достатньо. Або гірше. Але розум не у передбаченні. Wait and see – не варіант.
Переклад: Вадим Мірошниченко та Альона Грузіна
Редакторка: Ганна Залевська
Передмова: Юлія Куліш
Джерело тут
