Прикро коли помирає мислитель, але ще трагічніше коли мислення зникає раніше мислителя. Ніби відомий інтелектуал, філософ все ще живий і навіть проявляє якусь активність, але все що він продукує – це якісь токсичні міазми. Ще гірше коли такий інтелектуал обміняв мислення на прихильність тирана і його тексти стали спробою сподобатися новому господареві.
Сьогодні ми прощаємося з Агамбеном. Помер філософ. Ховаємо його мислення. Ні. Сам Джорджо Агамбен живий. Й, мабуть, ще трохи проживе. Але він відмовився від мислення, чи мислення від нього…
Протягом останніх пів року ми спостерігали поступове замирання мислення в Агамбена. В нього все ще були промінчики притаманної йому ранньому цікаві повороти думки, але сутінки вже наступали. Серед таки маркерних текстів Агамбена, які сигналізували про проблему, було “Чергове мовчання” (14.11.2023 року).
Нагадаємо, що в ньому Агамбен переймався долею вірмен Карабаху й стверджував, що їх трагедія оповита мовчанкою світового спільнотою на тлі галасу щодо України та Сектору Гази… Колишній інтелектуал двічі повертався до теми “геноциду вірмен Карабаху та несправедливої війни Азербайджану”, при цьому відверто ігноруючи історичні факти, міжнародне право… Він підносив голос за вірмен. “Необхідно замислитися над долею цього народу, який, як і євреї, зазнав геноциду і про який не говорять, хоча він є чи не найдавнішою християнською громадою”… Потім Агамбен напише, що його прізвище цілком ймовірно може мати вірменське походження.
У цей час, ДВА РОКИ Агамбен МОВЧАВ! щодо війни росії проти України й не словом не обмовився щодо геноциду українців, а ні після Маріуполя, а ні після Бучі… Українці для нього – це щось непевне, випадкове для Європи. Поза Заходом, який він вже не перший раз ховає.
Лише в січні цього року Агамбен нарешті згадав про Україну і… засудив українців за спротив росії. Саме так. Ви не попилилися. Він вважає, що наша боротьба за своє існування зводиться до акторства Зеленського, який продовжує розігрувати комедію і заперечує факти життя. А ці факти такі: “Україна не має жодних реальних шансів”, ми маємо капітулювати і стати частиною росії, бо Малоросією звалися на імперських картах (Театр і політика, 19.01.2024 року).
Той текст так мене обурив, що я сів писав листа Агамбену. Ми з колегами чимало доклалися до того, щоб популяризувати мислення Агамбена, його погляд на археологію думки. Мені здавалося, що ми маємо право бути почутим. Але потім з’ясувалися певні обставини, які позбавили сенсу листування.
Деякі філософські чати небезпідставно стверджували що Агамбен збирався їхати до росії на Євразійський філософський конгрес (16-17.02.2024) в Москву, щоб поручкатися з ідеологами геноцидальної війни проти українців – Дугіним, Пєрєслєгіним, Сєргєйцевим та ін. Кажуть, не поїхав через хворобу… Чи може тому, що вбили Навального й стало зовсім зашкварно? Попередньо організатори конгресу тримали інтригу, очікували “всесвітньовідомого гостя” на 17.02.
І, звичайно, після “Дамоклового меча” (21.02.2024), де Агамбен закликає “в міру наших сил ми повинні якщо не обірвати, то принаймні підточити кінське волосся, яке ще тримає меч, підвішений над головою Зеленського”, взагалі все стає зрозуміло. Дамоклів меч має впасти на голови українців і припини війну, через наше фізичне знищення. Тираном же Агамбен вважає не путіна, а Зеленського… Для путіна в нього немає слів, він про нього мовчить.
Ми могли б списати ці огидні слова на старечу втрату гостроти розуму, нездатність розгледіти де добро, а де зло, сліпу вірність раніше написаному (критиці Заходу)… Але Агамбен все розуміє. Він просто злякався Майбутнього.
В тексті “Попереду тридцяті” він волає про необхідність повернути межі розвитку. Що процеси, які запущені зі зміни світопорядку спрямовані на скасування в усіх сферах – економічній, науковій, культурній – етичних, політичних і релігійних бар’єрів, які раніше якимось чином стримували його. Він цитує Ґранеля і каже, що подібний процес інфінітизації та тотальної мобілізації всіх аспектів суспільного життя може призвести лише до самознищення.
Насправді, в Агамбені нещодавно посилився стах втратити звичний спосіб життя. Але оскільки Агамбен відмовляється від мислення й не розвиває свою ж тему Пригоди, він уподібнюється тим кого критикує. В переддень світового шторму Агамбен апелює не до Дива, а до чогось, що може “дати межі”. В пошуку цього “чогось” – він їде до Москви. Поки не фізично. Але це вже не має жодного значення.
Звичайно, це не означає, що ми забираємо з полиці книги Агамбена, до популяризації яких долучилися. Всі ті речі, які переклав для українського читача Олександр Тимофєєв, а ми частково допомогли опублікувати, є важливими для нашої спільноти. Проте Агамбен мислитель помер. Для нас. А старий любитель путінізму на покійного мало схожий. Лише прізвищем.
