У листопаді 1990 року Жерар Гранель, один із найяскравіших мислителів у європейській філософії того часу, прочитав у Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку лекцію, назва якої, безумовно промовиста, не могла не викликати скандальної реакції серед добропорядних людей: “Попереду тридцяті роки”. Якщо аналіз, проведений Гранелем, був справді філософським, то його політичні наслідки, по суті, були відчутні одразу ж, оскільки йшлося, в удаваній, на перший погляд, знеболювальній хронологічній синтагмі, винятково безпосередньо про фашизм в Італії, нацизм в Німеччині та сталінізм у Радянському Союзі, тобто про три радикальні політичні спроби “знищити все та замінити “новим порядком” те, що Європа до цього часу являла собою”.
Гранель зміг добре показати, як європейський інтелектуальний і політичний клас був так само сліпий щодо цієї потрійної новинки, як і в 1990-ті роки, як і сьогодні, щодо її, нехай і трансформованого, відродження. Сьогодні важко повірити, що Леон Блюм, лідер французьких соціалістів, міг заявити, коментуючи вибори в Німеччині в липні 1932 року, що перед обличчям представників старої Німеччини “Гітлер є символом духу змін, оновлення та революції” і що через це перемога фон Шлейхера здалася б йому “набагато безнадійнішою, ніж перемога Гітлера”.
І як ми можемо судити про політичну чутливість Жоржа Батая та Андре Бретона, котрі перед обличчям протестів з приводу німецької окупації Рейнської області змогли не соромлячись написати: “У будь-якому разі ми надаємо перевагу антидипломатичній жорстокості Гітлера, насправді куди більш мирній, спричиненій слинявим хвилюванням дипломатів і політиків”.
Теза цієї статті, яку я настійно рекомендую прочитати, полягає в тому, що історичний процес, який відбувається в 1930-ті й 1990-ті роки, про який він писав, визначає той самий примат нескінченного над кінцевим, який, в ім’я розвитку, що має бути абсолютно безмежним, спрямований на скасування в усіх сферах – економічній, науковій, культурній – етичних, політичних і релігійних бар’єрів, які раніше якимось чином стримували його. І водночас, також на прикладах фашизму, нацизму та сталінізму, Ґранель показав, як подібний процес інфінітизації та тотальної мобілізації всіх аспектів суспільного життя може призвести лише до самознищення.
Не вдаючись до переваг цього, безумовно, переконливого аналізу, я радше хочу підкреслити схожість із ситуацією, яку ми переживаємо зараз. Той факт, що 1930-ті роки ще попереду, не означає, що сьогодні ми спостерігаємо повторення девіантних подій у такій самій формі; скоріше, це означає те, що мав на увазі Бордіга, коли писав після закінчення Другої світової війни, що переможці стануть духівниками переможених. Всюди влади, незалежно від їхнього кольору і місцезнаходження, діють як виконавці однієї й тієї самої волі, прийнятої без обговорення. З усіх боків ми бачимо сліпе продовження того самого необмеженого процесу зростання виробництва і технологічного розвитку, який засуджував Гранель, у якому людське життя, зведене до своєї біологічної основи, здається, відмовляється від усякого сенсу, окрім голого життя, і готове пожертвувати, як ми бачимо в останні три роки, своїм політичним існуванням. З тією, мабуть, різницею, що ознаки сліпоти, відсутності думки та ймовірного, неминучого самознищення, про які говорив Гранель, карколомним чином примножилися. Усе свідчить про те, що ми вступаємо – принаймні в постіндустріальних суспільствах Заходу – у крайню фазу процесу, кінець якого не можна передбачити з упевненістю, але наслідки якого, якщо усвідомлення меж не повернеться, можуть бути катастрофічними.
автор – Джорджо АГАМБЕН
Quodlibet, 15 січня 2024 року
