додому Блоги ПРО БУЛГАКОВА ТА ІНШИХ

ПРО БУЛГАКОВА ТА ІНШИХ

114

Я берусь за цю тему лише тому, що за кілька днів, що триває дискусія, ніде не прочитав поміркованого аналізу феномену російськомовної літератури та взагалі культури в Україні. Саме з цієї перспективи й слід розглядати феномен Булгакова.

Як в будь-якій колонізованій державі / території в Україні (донедавна) існувало два типу культури: власна, що ґрунтувалася на локальній традиції та дотримувалась емансипативної стратегії, та креольська, що тяжіла до наративів метрополії, та виконувала асимілятивну функцію. Останню тут розвивали як росіяни, що складали основу державного адміністративного та взагалі інституційного апарату, так і представники інших націй – євреї, та українці, які зазнали асиміляції.

Разом з цим, це не значить, що культура, яку вони тут творили, є російською per se. Історично в деяких колоніях, як от наприклад, в Латинській Америці, але також, приміром, в Шотландії та Ірландії, де тубільські культури були або зовсім винищені, або доведені до межі зникнення, креольська культура стала панівною.

Деякі історики, як от Бенедикт Андерсон, взагалі вважає креольські нації Латинської Америки першими сучасними націями. Відірвані логістично від метрополії, представники місцевих іспанських еліт Латинської Америки вже в другому поколінні набували специфічну локальну ідентичність. Попри збереженість мови та релігії, що поєднували їх з метрополіями, під впливом локальних обставин та культурних впливів, вони створювали культуру з чіткою осібною ідентичністю, в значній мірі відмінну від культури їхнього походження.

Хоча Україна була набагато міцніше зв’язана з метрополією, не викликає сумніву, що росіяни та поляки, які народжувалися в Україні, мали специфічну локальну ідентичність, що поєднувала риси як високої культури центру, так і місцевої культурної традиції. Це особливо яскраво проявляється в живописі: Малевич, Єрмілов, Пальмов, Екстер ужиткували з місцевої зображальної традиції, не будучи при цьому українцями з походження. Але вони повністю підпадали впливу місцевої культури.

Креольська російськомовна культура в випадку України часто була перехідною ланкою до свідомого вибору української ідентичності.

Так, наприклад, друге покоління асимільованих поляків, вихованих в Україні, дало нам таких мислителів та митців, як Максимович, Рильський, Липинський. Друге покоління росіян – Хвильового, Донцова. Під час українізації частина русифікованих євреїв також свідомо долучилася до творення української культури – як Первомайський, Голованівський.

Разом з тим, чимало росіян, поляків і євреїв залишилися адептами креольської російськомовної культури України. До них належить уся когорта одеської русофонної літератури – незалежно від походження (а серед авторів одеської школи росіянами були лише брати Катаєви). Булгаков так само належить до цього типу креольської русофонної культури України (в найбільш проросійській формі). Хоча історія не знає умовного способу, не виключено, що якби українізація тривала довше, або Україна захистила незалежність в Визвольних змаганнях, вони так само обрали би українську ідентичність (як це за останні 20 років зробили більшість русифікованих українців та етнічних росіян і євреїв в Україні).

Історія знає приклади, коли представники однієї родини обирали різні ідентичності – як от сім’я Шульгіних, в якій Василь став російським монархістом, а його небіж Олександр – міністром закордонних справ УНР. Обидва вони були українськими росіянами.

Отже, креольська культура в рівній мірі могла бути перехідною як до української ідентичності, так і до метропольної ідентичності центру.

Відтак суть дискусії навколо Булгакова, як на мене, суто методологічна: чи вважати креольську русофонну культуру України частиною української (з якою вона генетично пов’язана), чи ні. Бодай як перехідну ланку в певному історичному періоді. Весь драматизм ситуації полягає в тому, що вона в рівній мірі пов’язана як з місцевою культурною традицією, так і з культурною традицією метрополії.

Я впевнений, що з часом, коли українська ідентичність остаточно усталиться, ми зможемо спокійно й без емоцій оцінювати цей культурний спадок. Зрозуміло, в час війни, коли його апропрійовано та інструменталізовано імперським центром, він стає зброєю імперії. Тому наразі перемагає тенденція до повного відкидання цього спадку. Однак, як на мене, тут не все так однозначно. Ототожнення креольської русофонної культури з російською, як на мене, є хибним.

Треба пам’ятати, що більшість творців української культури кінця 19 – початку 20-го століття були представниками креольської культури, що була міксом культури їхнього походження та російської культури центру. Між русифікованими українцями та євреями, та другим і третім поколінням росіян, що жили в Україні, було набагато більше спільного, ніж між, наприклад, тутешніми та “материковими” росіянами. Саме цей факт і уможливив вільну трансформацію ідентичностей, загальний рух яких був спрямований до української культури – насамперед через кількісну перевагу українців на цій території.

Хоча про це рідко говорять, Леся Українка та Людмила Старицька-Черняхівська були першим поколінням дітей, для яких українська [літературна] мова була рідною. Для Пчілки, Драгоманова, Лисенка, в колі яких вони зростали, українська культура була справою свідомого вибору та – що особливо важливо! – конструювання. Починали вони як представники русофонної креольської культури України.

Концепція націоналізму не лишає місця креольській культурі. Історичні обставини, в яких перебуває Україна, не лишають шансів її виживанню. Хоча саме до неї належало попереднє покоління українських музикантів, акторів, кінематографістів, значна частина медіаістеблішменту. Бажання зректися креольської культури зрозуміле як форма самозаперечення та конструювання нової ідентичності.

Але розуміння культурних та історичних процесів в Україні останніх 150 років суто в опозиції боротьби двох (української та російської) культур є, як на мене, неприпустимим спрощенням. Культурна динаміка в Україні була набагато складнішою й цікавішою. І креольська русофонна культура України була тим містком, по якому пройшла більшість наших культурних діячів – як тих, що зрештою схилилися в бік російської культури, так і тих, що свідомо обрали українську.

Автор: Іван КОЗЛЕНКО

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я