Олександр ФІСУН,
професор,
Олексій КРИСЕНКО,
доцент, Харківський національний університет
Ситуація, що склалася в південних та східних регіонах Україні наближається до «червоного рівня загрози» політичної та гуманітарної безпеки не лише в країні, але й в Східній Європі в цілому. Низький рівень керованості інфраструктурою політичного управління, недостатній рівень підтримки із боку західних партнерів, безпрецедентно високий рівень російської агресії у відношенні до України та низка базових причин внутрішньої дестабілізації України ускладнюють можливість швидкого розв’язання існуючої ситуації. Вирішення масиву посталих проблем потребує, в першу чергу, більш чіткого аналізу причин процесів, що відбуваються в цих регіонах та на основі їх осмислення запровадження невідкладних стратегій та заходів щодо нормалізації ситуації.
Не існує «Південного Сходу» України. Даний конструкт пострадянської політичної географії є взірцем імперського моделювання Кремлем геополітичної мапи т.зв. «близького зарубіжжя», зони пріоритетного російського геополітичного впливу. Маючи на меті дестабілізувати ситуацію в постреволюційній Україні в цілому, російська пропаганда створює інформаційну рамку т.зв. проросійської України геополітично альтернативної Заходу. Стрижнем «Південного Сходу» за задумом В. Путіна повинна стати не менш ефемерна «Новоросія» – уявлений простір, що включає в себе регіони України від Одеси до Харкова та забезпечує транспортний коридор від російського кордону на Сході України до військового російського анклаву у молдовському Придністров’ї та вирішує питання поставок газу, електроенергії та води на кримський півострів. Саме задля отримання контролю над даними регіонами України
Специфіка еліт регіонів сходу та півдня України. В першу чергу, східні регіоні України на протязі останніх десятиліття мали систему паралельного управління, т. зв. «олігархат». Період 2010-2013 рр. було ознаменовано спробою східноукраїнських олігархічних еліт встановити модель контролю, що функціонувала переважно у східних та південних областях України на територію усієї країни. За допомогою політично вмотивованих призначень (здебільшого з лав вихідців з Донбассу: Донецька та Луганська області) на керівні посади в регіональні апарати МВС, СБУ, прокуратури, податкової інспекції, митниці та органів юстиції відбувалося підкорення регіональних бізнес політичних еліт та кооптації їх у політичну машину Партії Регіонів. Успіхи даної такти в різних регіонах були різними. Наприклад, у західних регіонах така тактика не лише призвела до відчутного успіху, але навпаки стали однією із головних причин Євромайдану та його масової підтримки серед жителів західних регіонів країни. В той же час, в Криму дана тактика призвела до фактичного захоплення даної української автономії олігархічним угрупованням т.зв. «македонців» (макеєвські та донецькі) та відсторонення місцевої еліти від виконавчих інститутів влади в регіоні.
Втеча Януковича з країни поставила олігархічні еліти, в першу чергу, Донецької та Луганської областей в доволі скрутне становище, адже вони не лише втратили інфраструктуру бізнес політичного контролю над країною, але й гарантії подальшого існування у вітчизняному політичному класі. Саме відсутність таких гарантій призводить до того, що сепаратистські виступи на Донбасі відбуваються за пасивної підтримки регіональних бізнес-політичних еліт. Адже в перспективі дані еліти відводять собі роль медіаторів даного конфлікту, вирішення якого буде пов’язане з наданням регіональному олігархату гарантій правової недоторканості та регіональної бізнес-політичної автономності.
Специфіка партійного будівництва в Україні за часів незалежності. Антропологічно, партійне будівництво в Україні йшло шляхом побудови партій у вигляді т.зв. партійно-політичних субститутів. Тобто політичні партії, що створювалися на протязі новітньої історії України фактично не ставили собі на меті агрегацію та артикуляції громадської думки, а навпаки перетворювалися на політичні машині для участі у виборах та бізнес-політичній ренті. З одного боку така модель партійних інститутів, у вигляді бізнес-політичних холдингів надавала українським елітам можливість абстрагувати існування електорату як такого та не брати до уваги ідеологію як фактор партійно-політичного будівництва. З іншого боку така модель закладала міну сповільненої дії, адже створювала таку модель управління країною для якої народ, що володіє загальним виборчим правом в цілому є непотрібним, а процедура політичних виборів лише легітимує несправедливу та непрозору систему влади. Донбас, як регіон політичної та безпекової дестабілізації є в першу чергу регіоном в якому була відсутня партійно-політична диверсифікація та конкуренція, в той же час монополія на владу в регіоні, на протязі останніх десятиліть, належала Партії Регіонів та її бізнес-політичним фракціям. Партійно-політична монополія призвела до того, що альтернативна еліта не створювалася (а виникла у вигляді повстання люмпенів), соціальні ліфти були зупинені, а населення у своїй масі існувало за рахунок нереформованої регіональної промисловості, чия конкурентність підтримувалася дотаціями та субвенціями за державний рахунок, в період, коли державний апарат контролювався олігархією Партії Регіонів та «Сім’єю» (близьке оточення Януковича та його родини). Втрата олігархатом контролю над державний апаратом поставила під знак питання перспективи не бізнес-політичної еліти Донбассу, але й саму його модель економіки (індустріально-сировинну та не конкурентоздатну) та життєвого укладу регіону.
Роль силових корпорацій в управлінні державної інфраструктури України. Політичні конфігурації новітньої історії державного бюрократичного апарату в України призвели до його небувалої інституційної та правової автономії. Такі базові системи як юстиція, прокуратура, служба безпеки та міліція фактично перетворилися на корпоративний бізнес у наданні послуг неформального фіскального (корупційного, охоронного та силового) характеру, т.зв. силового підприємництва. Фактично режим Януковича, так само як і режим попереднього президента був системно залежним від послуг «силових корпорацій». Початок масових виступів на Майдані восени 2013 р. були пов’язані із вимогою припинення міліцейського свавілля і реформування (у широкому сенсі) силових структур. Разом з цим Янукович проігнорувавши дані вимоги свідомо пішов на загострення протистояння із широким народним невдоволенням. Гіпотетично: шлях на загострення був для нього менш загрозливим (на його думку) аніж конфлікт із силовими корпораціями, що були і залишаються фундаментальним осередком української неопатримоніальної політичної системи. Ескалація сепаратистських акцій на Донбасі відбувається за участі саботажу всієї вертикалі силових органів в дестабілізованих регіонах (особливого рівня саботаж силовиків є в регіонах із найбільшою їх корупційною рентою (Донецька, Луганська, Одеська області та Крим). Без корінного зламу гегемонії силових корпорацій над бізнесовою та правовою системами змінити ситуацію не лише в Регіоні, але й, в цілому, в країні неможливо.
Джерело: Київський офіс Інституту Кеннана
