У цій статті розглядається вклад культурних досліджень (англ. Cultural Studies) у дисципліни, які вивчають політику. Цей підхід, заснований на вивченні популярної культури, кидає виклик традиційній політичній науці у її академічних рамках. Розглядаючи культуру як частину ідеології, культурні дослідження звертають увагу на місця виробництва та спростування змісту. У свою чергу це розмиває різницю між політикою та культурою і, отже, потребує ширшого підходу до «політичного».
Вступ
Сьогодні політичні дослідження, як інституційні, так і теоретичні, дедалі більше зосереджуються на питаннях культури та ідентичності. Так звані «нові соціальні рухи», засновані на таких політичних концептах, як: раса, ґендер, національність чи релігія, вимагають, щоб студенти та дослідники заглиблювалися у вивчення культурних процесів. Повсюдний вплив медіа, які відображають та конструюють актуальну політичну дискусію, приводить нас до нових дослідницьких областей, доступ до яких неможливий у разі використання обмеженого інструментарію політичної теорії. На цьому шляху можна розглянути внесок, який внесли до політичних дисциплін, присвячених аналізу сучасної культури, її впливу на політичне та соціальне життя. Можна припустити, що теорія та методологія культурних досліджень є необхідним доповненням до політичної науки, а також викликом для традиційного політичного розуміння: викликом, на який політична наука повинна відповісти.
У британській політичній науці дослідження культури довго оберталися навколо «політичної культури», що сягає класичної роботи Ґабріеля Алмонда та Сіднея Верби (1963). Для них «політична культура» відносилася до політичного орієнтування — відношенню до політичної системи та її частинам, і навіть до свого місця індивіда у ній (1963, p. 13). Таке визначення дозволяє досліджувати політичну культуру, вивчаючи ставлення до політичної участі, партійності (partisanship), довіри до уряду тощо. Крім того, воно дозволяє аналізувати «правомочність» (англ. competence) громадян та процеси політичної соціалізації. У реаліях нібито унікальної британської демократії такий підхід наголошує на повазі (до монархії), державній та громадянській таємниці, а також на відношенні до суспільного консенсусу. Політичні культурні зміни будуть розумітися як зміна чи відхилення цих норм (див. Norton, 1994: Ch. 2).
Вважається, що цей підхід до культури є хрестоматійним для політичних досліджень (див., наприклад, Rose, 1980: Ch. 4; Jones et al, 1994: Ch. 5; Axford et al, 1997: Ch. 2). Ще один випадок, коли політична наука звертається до питань культури, коли вона звертається до ЗМІ. Тут підкреслюється роль ЗМІ у підтримці плюралістичної демократії, а в центрі уваги зазвичай опиняються новинні медіа і останнім часом те, як їх використовують політики (див. McNair, 1995).
Незважаючи на те, що все це важливо, традиційний підхід, очевидно, має вузьке визначення політичного і так само звужує фокус сприйняття культури. Визначення політичного не ставиться під питання: політика зводиться до держав, які є єдиним дорадчим органом управління, а політична культура сприймається як набір установок стосовно цього органу. Культурні дослідження, звертаючись до пошуку політичного у сучасній культурі та фокусуючись на популярній культурі, сильно контрастують з таким уявленням. Вони включають дослідження популярної музики, фільмів, серіалів та моди, а також аналіз расової, гендерної та тілесної репрезентації в культурі. Як підхід культурних досліджень впливає на наше розуміння політики та культури?
У британських університетах культурні дослідження вже близько 25 років існують як самостійна дисципліна (див. Turner, 1992). Проте, деякі досі вбачають у них згубний вплив більш класичні предмети. Почасти через те, що культурні дослідження розмивають межі між дисциплінами, і часто, але не завжди, здається, що суворий академічний канон поступається скороминущою комерційної тенденції.
Культурні дослідження, справді, славляться тим, що запозичують різноманітність теорій та методів з інших дисциплін; і таке різноманіття унеможливлює застосування будь-якої суворої методології. Їхня цілісність лежить у самому предметі дослідження. Культурні дослідження «віддані всій плеяді художніх форм, переконань, інституцій та комунікативних практик, які у суспільстві» (Grossberg et al, 1992: p. 4), аби зрозуміти його структуру. У своїй найбільш складній іпостасі культурні дослідження задаються питанням, що взагалі означає говорити про «політичне» та «культурне». Вони ставлять під сумнів фундаментальні припущення такого підходу до культури, що використовується політичної науці (Street, 1993).
Ідеологія та культура
Для культурних досліджень характерне розуміння культури у широкому сенсі, що відсилає до поняття ідеології. Справді, існує думка, що «британські культурні дослідження могли б бути описані як дослідження ідеології, тому що через безліч хитросплетінь уподібнюють культуру ідеології» (Carey, 1989: p. 97). Їхня увага зосереджена на тому, як твори культури, практики та інституції виробляють та поширюють смисли. Адже тільки як агенти, які створюють і сприймають сенс, ми усвідомлюємо себе як особистостей, у яких є прагнення, прихильності, переваги та зобов’язання. Культурні дослідження відсилають нас до відносин влади та панування, які простежуються у сенсах, що виробляються культурою.
Це передбачає таке розуміння політики, яке виходитиме за рамки політичної науки, що працює тільки з партіями, інститутами та виборами. У такому вигляді політика мислиться як окрема галузь суспільства. Культурні ж дослідження, за Грамші (1971), виходять з того, що відносини влади й панування простягаються за межі інституційних кордонів держави. Різноманітність методології цієї дисципліни дозволяє визначити культуру як простір соціальної та політичної влади, що відображається в суб’єктивному досвіді.
В центрі емпіричного виміру культурних досліджень знаходяться твори, практики та ідеї, які задіяні у виробництві та споживанні форм дозвілля та розваг, а також переконання та досвід, які вони відображають та створюють. Цікаво, що підйом масового культурного споживання історично супроводжував виникнення масової політики. Хоча на відміну від політичної науки, що розглядає вплив масової політики на започаткування політичних інститутів, культурні дослідження вивчають те, як структури влади видаються, обговорюються та оспорюються в масовій культурі.
Культурні дослідження намагаються оцінити як зміст, так і рецепцію певних культурних форм, і навіть проаналізувати ієрархізацію культури (на так звані «високу» і «низьку»), особливо щодо відтворення соціального класу (див. Bourdieu, 1984). Таким чином, культурні дослідження визнають, що культура передує політичним інститутам та служить як для відтворення, так і для оскарження існуючих відносин влади. Соціальна і політична влада ніколи не визначається як легітимна, швидше, вона є позитивною боротьбою за визнання.
Цю боротьбу сенси можна розглянути з трьох різних сторін: через виробництво культури, символізм її творів і те, як вони сприймаються.
Проблема впливу культурних практик на громадськість часто піднімалася в міркуваннях про те, хто поширює культуру. При капіталізмі споживання товарів пов’язані з процесом коммодифікації, при якому товари виробляються для продажу на «вільному» ринку, а не належать тим, хто їх створює. Продукт виробляється для отримання прибутку, а не просто для задоволення. З точки зору марксизму, нерівні виробничі відносини між робітниками та капіталістами відбиваються у формі товару. Марксисти, як правило, переконані, що популярна культура у процесі виробництва відбиває відносини панування.
Отже, форми дозвілля та розваг відкидаються як «хибна свідомість», що відволікає від справжнього розуміння структур влади. З цього погляду аналіз популярної культури зазвичай фокусується на виробниках культури, їхньої ідеологічної приналежності, яка ґрунтується на їхньому походженні та класовій приналежності, часто припускаючи, що реакція споживачів [на продукт культури] буде також залежати від того, до якого класу вони належать.
Цей підхід передбачає, що у капіталістичному суспільстві ті, хто контролює засоби матеріального виробництва, контролює і духовне виробництво (англ. mental production); і те, що масова культура підтримуватиме інтереси правлячого капіталістичного класу, здається само собою зрозумілим (див. Murdock and Golding, 1977). Тому, грубо кажучи, значення будь-якого явища культури можна зчитувати з фактів виробництва.
До певної міри це не сильно відрізняється від аналізу політичної комунікації, який схильний ігнорувати дозвілля та розваги, оскільки вони не мають відношення до політичної риторики. При цьому за дужками виявляються складні способи виробництва досвіду та смислів популярної культури, які формують настанови та, очевидно, впливають на політичний вибір громадян. Сучасні культурні дослідження, навпаки, уникають такого редукціонізму, наголошуючи на живій і конфліктній природі культурної взаємодії.
Втім, питання про те, якою мірою значення популярної культури визначає інтереси тих, хто контролює її виробництво, та форму, через яку вона транслюється, залишаються актуальними. Політична економія виробництва культури виходить з уявлення про вплив способу виробництва на сприйняття продуктів культури. Хоча сучасні дослідники уважніші до складності процесу виробництва, які включають взаємодію між різними інститутами, кадровими структурами, джерелами інформації, технологіями тощо, основний підхід тут багато в чому аналогічний. Наприклад, аналіз телевізійних передач і газетних колонок дозволяє виявити схильність ЗМІ до того, щоб під егідою нейтральності дуже вибірково показувати правду про події країни та світу (Glasgow University Media Group, 1976, 1980 та 1982).
На противагу цій зосередженості на виробництві, деякі теоретики та дослідники у 1960-х і 1970-х роках почали звертатися до процесів, у яких твори набули власного значення. Сенс став розглядатися як частково незалежний від засобів виробництва; така позиція рішуче пориває з будь-яким економічним редукціонізмом. Твори (продукти) культури, які розуміються як тексти, можуть бути інтерпретовані, наприклад, за допомогою семіотичних методів, сфокусованих на символах (Barthes, 1993). Ці символічні структури будуть не зовнішнім відображенням інтересів їхніх творців, а створюють сенс «зсередини».
Відносно приховані смислові структури можуть бути виявлені шляхом «викриття» рис, властивих самому твору. Наприклад, можна проаналізувати телевізійні передачі, щоб виявити їх прихований посил: жінки «за своєю природою» більш схильні до господарства, прибирання, приготування та виховання дітей. Расові та ґендерні стереотипи, як можна помітити, приховано використовуються в сюжетах новин, телесеріалах і рекламі (див., наприклад, Williamson, 1978). Семіотичний аналіз відкрив для дослідників можливість виявляти смисли без попереднього застереження на те, що вони, дійсно, були закладені у витвір культури його творцями. Це також дозволило студентам досліджувати широкий спектр уявлень про різні верстви суспільства, які нібито задіяні в процесі виробництва твору культури.
Семіотичний підхід доповнюють дослідження сприйняття тексту. «Виробничий» і текстоорієнтований підходи до популярної культури, як правило, припускають, що суспільство в процесі споживання творів культури схильне до різних форм переконання та контролю. Вважається, що влада впливає на суб’єктів через кошти, які значною мірою невидимі для споживачів. По суті, контролюючі механізми видаються як існуючі зовні і нав’язуються індивідам таким чином, що їх неможливо помітити. Для багатьох дослідників ці моделі контролю надто спрощено уявляють дії споживачів як пасивні, і що сенси завжди знаходяться поза споживачем і непомітно нав’язуються йому. При цьому упускається ключовий момент, пов’язаний з певною активністю індивідів у тому, як вони отримують задоволення та інтерпретують. Активний характер споживання творів культури проявляється у наслідуванні персонажів телесеріалів (Ang, 1985), їх уподобань у музиці та одязі, або у танцювальних та спортивних звичках. У тому, як споживачі сприймають твір культури, криється ключ до розуміння, чим цей твір є насправді. Тут мова йде про сенс, який люди конструюють самі — колективно чи індивідуально, — отримуючи задоволення від культури.
Для аналізу сприйняття важливо розуміти різні контексти та умови, в яких можна насолоджуватись популярною культурою. Наприклад, сім’ї часто дивляться телевізор у вітальні. Іноді це відбувається у спальні. Як зазначав Морлі (Morley, 1988), ці різні ситуації можуть бути обумовленими різними відносинами влади (сімейний перегляд може бути опосередкований вибором домінуючої постаті, як батько). Розуміння та інтерпретація популярної культури, а також задоволення від неї можуть залежати від того, як ми особисто ставимося до цих контекстів.
Крім того, інтенсивність задоволення варіативна і її не можна звести ні до проблеми власності, ні до смислів, закладених у текстах. Наприклад, шанувальники поп-музики відрізняються від просто слухачів тим, що їхня захопленість певними виконавцями є «нав’язливою» та «вкрай особистою». Наголос знову робиться на не зведення культури до класу або економічної структури. Це не означає, що культура є справою суто суб’єктивного смаку, але представляє її як динамічну арену ідеологічного виробництва та спростування.
З погляду політичного дослідження, це означає, що безпосередньо політичні сенси можуть бути всередині неполітичних культурних форм, і навіть створюватися ними. Наприклад, мильні опери та ситкоми зациклені на репрезентації сім’ї та спільнот, вікторини та ігрові шоу — на ієрархічності знання та ідеології винагороди за перемогу в конкуренції (див. Fiske, 1989). Незважаючи на те, що ці тексти можуть взагалі не торкатися політичних партій, поведінки електорату та ефективності громадського контролю (англ. scrutiny), вони безперечно містять політико-ідеологічні переконання про те, що є для суспільства «природним», а що пропонує підривне прочитання повсякденності. .
Культура та політичне
Будь-який культурний аналіз повинен хоча б певною мірою враховувати всю різноманітність контекстів, у яких популярна культура набуває сенсу. Жоден висновок не може вважатися вичерпним, якщо йдеться про те, як твори культури стають значущими для споживачів. Тому культурні дослідження сприймають культуру як арену боротьби за підтримку та спростування смислів — ідея, що лежить в основі концепту гегемонії Грамші. Однак, іноді дослідники розходяться в тому, які контексти мають першорядне значення. Ті, хто акцентує увагу на питаннях власності та контролю над культурними індустріями, часто з підозрою ставляться до тих, хто звертається до проблеми сприйняття. Вони вважають, що пошуки задоволення і значення в рідкісному випадку можуть оголити панування ринку, що склалося над популярною культурою (наприклад, McGuigan, 1992; Harris, 1992). Проте, всупереч розбіжностям, аналіз влади та панування, характерний для культурних досліджень, ставить серйозні питання тим, хто займається політичною наукою.
Мейнстрімні політичні дослідження, як було зазначено раніше, зазвичай сприймають культуру як набір особистих афективних орієнтацій і настанов. Це подання включає оцінку політики, політичних інститутів і лідерів. Але вона дозволяє розширити поняття політичного, що допомогли зробити культурні дослідження. Зосередившись на державі та її інститутах, і тим самим провівши межу між політикою та суспільством, політичні дослідження марґіналізують суб’єктивний досвід «громадянства». У таких умовах культура, особливо популярна, неминуче розглядається як щось невластиве реальній політиці, а будь-яка спроба їх поєднати як потенційно небезпечна естетизація політики.
Але таке розуміння відносин культурних досліджень та політики є докорінно невірним. Представляючи культуру як динамічну і змагальну арену, де смисли виробляються і водночас оспорюються, культурні дослідження вказують на витоки проблем та ідентичностей, на яких ґрунтуються політичні дискусії, присвячені, наприклад, національним інтересам, злочинності та соціальному порядку, сімейним цінностям тощо. Вивчення культури не замикається на питанні культурних відмінностей чи методів комунікації, а радше критично осмислює, як повсякденне життя породжує цінності, світогляди, ідентичності та ідеології, з яких складається вже формальна політична арена – те, що намагається присвоїти політична наука.
Наприклад, існує очевидна політична зацікавленість людей у забезпеченні представлености певних груп у популярних ЗМІ нарівні з дискусіями, у яких образах, «позитивних» чи «негативних», видаються ці групи. Деякі вважають, що ряд соціальних груп недостатньо представлені в популярній культурі, або представлені в непривабливому чи образливому світлі. Це призводить до політичних суперечок про репрезентацію та вимоги кращої представлености (противники зневажливо називають це «політкоректністю»).
У таких суперечках може бути два виміри політики: один із них — політика репрезентації, суперечка про те, хто має владу представляти суспільство і як має виглядати така репрезентація. Але існує й політика у вигляді репрезентації. Суть суперечки про репрезентацію в популярній культурі — в устрої суспільства як такого. Наприклад, коли кажуть, що на телебаченні має бути більше представників етнічних меншин і що у таких персонажів все має вкладатися благополучно, мається на увазі, що меншості мають бути частіше та краще представлені у суспільстві. Конотації раси стають предметом ретельного вивчення та дискусій (див. Hebdige, 1993). Таким чином, в обговоренні популярної культури порушуються такі питання, які було б складно винести на традиційний політичний порядок денний.
Популярна культура, дійсно, часто знаходиться в центрі неоформлених і марґіналізованих дебатів (наприклад, про насильство, сексуальність або міжрасові відносини), які не допускаються в парламентській технократії. Ці дебати присвячені, скоріше, питанням взаємин усередині суспільства, ніж обговоренню конкретного законодавства. Тоді як в сфері культури, можуть виникати різні динамічні дискусії, які було б неправильно ізолювати від політики. Оскільки думати, що культура повністю відокремлена від інших сфер життя суспільства, є найбільшою помилкою. Як доречно висловився Ґіббонс:
«Культурна ідентичність не існує до її репрезентації чи матеріального вираження. Вона фактично створюється і змінюється в цих процесах — будь то в формі ЗМІ, літературних жанрів, візуальної репрезентації та інших символічних практик» (Gibbons, 1996: p. 10).
Культура є частиною виробництва ідентичностей та цінностей. Самі по собі «ЗМІ – це не просто нейтральні спостерігачі, а основні учасники політики, які вступають у боротьбу з іншими могутніми ідеологічними агентами, такими як церква, освітні заклади та сім’я» (Gibbons, 1996, p. 11). Популярна музика, телебачення, мода, кіно тощо, є частиною культури і дискусії, що триває про те, що з себе представляє суспільство і яким воно має бути.
Висновок
Де виникають теми (і межі) політичної дискусії, якщо не на широкій арені культури? Уряди очевидно зацікавлені в культурі. Через втручання у шкільну програму та спорт, за рахунок цензури та репресій держава намагається керувати цією рухомою сферою. Дослідження, які залишають ці проблеми за дужками, лише підживлюють ідеологічне переконання, що політичний — це автономний простір, який має залишатися сакральним та підвладним лише «професійним політикам» та їх технократичному світу експертів в академії та журналістиці. Саме такий поділ руйнує громадянську агентність і віру у формальний політичний процес, він знищує громадянське суспільство і робить його вразливим перед шаленим і беззмістовним популізмом. Ліберальним демократіям, як і політичним дослідникам, необхідно продовжувати розширювати горизонти політичного.
Література
Almond, G. and Verba, S. (1963), The Civic Culture, New Jersey: Princeton University Press.
Ang, I. (1985), Watching Dallas, London: Methuen.
Axford, B. et al. (1997), Politics: An Introduction. London: Routledge.
Barthes, R. (1993), Mythologies, London: Vintage.
Bourdieu, P. (1984), Distinction, London: Routledge.
Carey, J. W. (1989), Communication and Culture: Essays on Media and Society, Boston: Unwin Hyman.
Fiske, J. (1989), Reading the Popular, London: Unwin Hyman.
Gibbons, L. (1996) Transformations in Irish Culture, Cork: Cork University Press.
Glasgow University Media Group (1976), Bad News, London: Routledge.
Glasgow University Media Group (1980), More Bad News, London: Routledge.
Glasgow University Media Group (1982), Really Bad News, London: Writers and Readers.
Gramsci, A. (1971), Selections from the Prison Notebooks, London: Lawrence & Wishart.
Grossberg, L. et al. (eds) (1992), Cultural Studies, London: Routledge.
Harris, D. (1992), From Class Struggle to the Politics of Pleasure, London: Routledge.
Hebdige, D. (1993), Subculture: the meaning of style, London: Routledge.
Jones, B. et al (1994) Politics UK, 2nd Edition. London: Harvester-Wheatsheaf.
McGuigan, J. (1992), Cultural Populism, London: Routledge.
McNair, B. (1995), An Introduction to Political Communication, London: Routledge.
Morely, D. (1988), Family Television: cultural power and domestic pleasure, London: Routledge.
Murdock, G. and Golding, P. (1977), “Capitalism, Communication and Class Relations” in J. Curran, M. Gurvitch and J. Woolacott (eds), Mass Communications and Society, London: Edward Arnold
Norton, P. (1994), The British Polity, 3rd Edition. London: Longman.
Rose, R. (1980), Politics in England, London: Faber and Faber.
Street, J. (1993), “Political Culture—from Civic Culture to Mass Culture”, British Journal of Political Science 24/1: pp. 95–113…
Turner, G. (1992), British Cultural Studies: An Introduction, London, Routledge.
Williamson, J. (1978), Decoding Advertisements: ideology and meaning in advertising, London: Boyers.
Автори: Алан ФІНЛЕЙСОН, Джеймс МАРТІН
Переклад – ПолітКом
Джерело – Finlayson, A., & Martin, J. (1997). Political Studies and Cultural Studies. Politics, 17(3), 183–189 – тут
