Найменше, чим ми зобовʼязані Україні – повністю її підтримувати, і для цього нам потрібен сильніший НАТО
Для мене мегахіт Джона Леннона “Imagine” завжди був піснею, популярною попри невірні причини успішності. Уявіть, що ‘”світ буде жити як один” є найкращим способом опинитися в пеклі.
Ті, хто чіпляється за пацифізм попри напад Росії на Україну, потрапляють у власну версію “Imagine”. Уявіть собі світ, в якому напруга більше не розряджується через воєнні конфлікти… Європа в цьому “уявному” світі стоїть на своєму, ігноруючи жорстоку реальність за межами своїх кордонів. Вже настав час прокидатись.
Мрія про швидку українську перемогу, репетицію споконвічної мрії про швидку російську перемогу, скінчилась. У тому, що дедалі більше виглядає як затяжна патова ситуація, Росія повільно прогресує, і її кінцева мета чітко заявлена. Після порівняння Путіна себе з Петром Великим більше не треба читати між рядків: “На перший погляд, Петро воював зі Швецією, відбираючи в неї… Він нічого не відбирав, він повертав назад… Він повертав та посилював, ось що він робив… Очевидно, що на нашу долю випало повертати та зміцнювати так само”.
Ніж акцентувати увагу на конкретних питаннях (чи дійсно Росія щось “повертає” і куди саме), краще уважно прочитати загальне обґрунтування Путіним його заяви: “Щоб претендувати на будь-яке лідерство – навіть не говорю про світове, це може бути лідерство в будь-якій сфері – то будь-якій країні, народу чи етнічній групі треба забезпечити свій суверенітет. Не існує проміжного стану – або країна суверенна, або вона – колонія, незалежно від того, як ті колонії назвати”.
Підтекст цих слів, як зазначив один коментатор, зрозумілий: є лише дві категорії країн – суверенні або завойовані, і з імперської точки зору Путіна Україна повинна потрапити до останньої категорії”. І, як не менш зрозуміло з російських офіційних заяв за останні місяці, Боснія і Герцеговина, Косово, Фінляндія, країни Балтії, та, врешті-решт, сама Європа “потрапляє до останньої категорії”.
Тепер ми знаємо, що означають заклики дозволити Путіну “врятувати своє обличчя” – мова йде не про незначний територіальний компроміс на Донбасі, а про імперські амбіції Путіна. Цим амбіціям треба рішуче класти край, бо в сучасному глобальному світі нас всіх переслідують одні й ті ж катастрофи, ми всі перебуваємо “поміж”, в проміжному стані – ані в суверенній країні, ані в завойованій, і наполягати на повному суверенітеті в умовах глобального потепління є чистим безумством, оскільки наше виживання залежить від тісної глобальної співпраці.
Але Росія не просто ігнорує глобальне потепління, чому вона взагалі так збожеволіла через намір скандинавських країн вступити в НАТО? В умовах глобального потепління на кону стоїть контроль над арктичним проходом (саме тому Трамп хотів купити Гренландію у Данії). У зв’язку з вибуховим розвитком Китаю, Японії і Південної Кореї основний транспортний маршрут пролягатиме на півночі Росії і Скандинавії. Стратегічний план Росії – отримати прибуток від глобального потепління, контролюючи головний світовий транспортний маршрут, плюс розвиваючи Сибір та контролюючи Україну. Таким чином Росія буде домінувати в сфері виробництва продуктів харчування настільки сильно, що шантажуватиме весь світ. Така економічна реальність – кінцева мета, що стоїть за імперською мрією Путіна.
Ті, хто закликає менше підтримувати Україну та тисне, штовхаючи її до перемовин разом з болючими територіальними поступками, люблять повторювати, що Україна просто не може виграти війну проти Росії. Це правда і саме в цьому я бачу велич українського опору – українці ризикували в неможливих умовах, попри всі прагматичні розрахунки, і найменше, чим ми їм зобов’язані – повністю її підтримувати. Для цього нам потрібен сильніший НАТО, але не як продовження політики США.
Стратегія США протидіяти за допомогою Європи далека від самоочевидної – не лише Україна, а й сама Європа стає місцем опосередкованої війни між США і Росією, яка може завершитися компромісом між цими двома за її (України / Європи) рахунок. У Європи є лише два шляхи виходу з цього становища – підтримувати гру в нейтралітет (прямий шлях до катастрофи) або стати автономним агентом (лише подумайте як може змінитися ситуація, якщо Трамп переможе на наступних виборах США).
У той час як деякі ліві стверджують, що тривала війна становить інтерес індустріально-військового комплексу НАТО, який використовує потребу в новій зброї для уникнення кризи та отримання нових прибутків, їх справжнім посланням до України є: “Гаразд, ви жертви жорстокої агресії, але не розраховуйте на нашу зброю, тому що таким чином ви граєте на руку промислово-військового комплексу”.
Дезорієнтація, викликана війною в Україні, створює дивних союзників, таких як Генрі Кіссінджер і Ноам Чомскі, які «виходять з протилежних кінців політичного спектру – Кіссінджер служить державним секретарем при президентах-республіканцях, а Чомскі є одним з провідних інтелектуалів лівого крила в Сполучених Штатах – і часто конфліктували. Та коли мова йде про російське вторгнення в Україну, то обидва нещодавно виступили за необхідність розгляду Україною питання про врегулювання з відмовою від деяких територіальних претензій задля досягнення більш швидкого мирного договору”.
Словом, дві держави ратують за ту саму версію “пацифізму”, яка працює лише якщо ми нехтуємо ключовим фактом, що війна ведеться не за Україну, а є моментом жорстокої спроби змінити всю геополітичну ситуацію. Справжня мета війни – знищення європейської єдності, яку відстоювали не тільки консерватори США та Росії, але й крайнє європейське праве та ліве крило (на даний момент у Франції Меланшон зустрічається з Ле Пен).
Найбожевільніша думка, що витає цими днями в просторі, є та, що для протистояння новій полярності США та Китаю (котрі є крайніми проявами західного лібералізму та східного авторитаризму) Європа і Росія повинні знову об’єднати сили і сформувати третій “євразійський” блок, заснований на християнській спадщині без її ліберального надлишку. Така ідея “євразійського” третього шляху сама по собі є формою сучасного фашизму.
То що ж станеться, “коли виборці в Європі та Америці, зіткнувшись із зростанням витрат на енергоносії та поглибленням інфляції, спричинені санкціями проти Росії, втратять апетит до війни, що, здається, не має кінця, зате має потреби, які тільки зростають, бо обидві сторони прямують до за затяжної патової ситуації”? Відповідь зрозуміла: на той момент європейська спадщина буде втрачена, а Європа де-факто буде розділена між американською та російською сферами впливу. Тобто Європа сама стане місцем війни, якій, здається, не буде кінця…
Для справжніх лівих сьогодні абсолютно неприйнятна не лише підтримка Росії, але й більш “смиренна” нейтральна заява про розділ лівих на пацифістів та прихильників України і що все це має бути незначним фактом, який не повинен впливати на глобальну боротьбу лівих проти глобального капіталізму.
В окупованій країні зазвичай саме правлячий клас йде на співпрацю з окупантами, щоб втримати своє привілейоване становище, тому боротьба з окупантами стає пріоритетною.
Те ж можна сказати про боротьбу з расизмом: у стані расової напруженості та експлуатації єдиним способом ефективної боротьби за робітничий клас є орієнтація на боротьбу з расизмом (саме тому будь-яке звернення до білого робітничого класу, яке ми спостерігаємо в сьогоднішньому ультраправому популізмі, зраджує класову боротьбу).
Сьогодні не можна бути лівим, якщо однозначно не виступаєш за Україну. Бути лівим, який “демонструє розуміння” Росії, це як бути одним з тих лівих, які перед нападом Німеччини на Радянський Союз серйозно сприймали німецьку “антиімперіалістичну” риторику, спрямовану на Великобританію, і виступали за нейтралітет у війні Німеччини проти Франції та Великобританії. Якщо ліві не справляться з цим, гра закінчена.
Але чи означає це те, що ліві повинні прийняти сторону Заходу, в тому числі правих фундаменталістів, які також підтримують Україну?
18 травня 2022 року у своїй промові з критикою політичної системи Росії екс-президент Буш в Далласі заявив: “Результатом є відсутність стримувань та противаг в Росії, а також рішення однієї людини почати абсолютно невиправдане і жорстоке вторгнення в Ірак”. Він швидко виправився: “Маю на увазі, в Україну… ну і в Ірак теж”, відповідаючи на сміх з натовпу, і додав: “75”, пославшись на свій вік.
Як зауважили багато коментаторів, дві речі не можуть залишитись непоміченими в цій досить очевидній обмовці по Фрейду.
По-перше, що громадськість сприйняла зі сміхом неявне зізнання Буша про напад США на Ірак (замовлений ним же) як “повністю невиправдане і жорстоке вторгнення”, замість того, щоб розглядати його як зізнання у злочині, подібного до російського вторгнення в Україну.
По-друге, загадкове продовження Буша з самовиправленням на “Ірак”. Що він мав на увазі? Що різниця між Україною та Іраком насправді не має значення? Фінальна відсилка на похилий вік жодним чином не впливає на цю загадку.
Але загадка розвіюється в той момент, коли ми сприймаємо заяву Буша серйозно і буквально: з урахуванням усіх відмінностей (Зеленський – не диктатор, як Саддам), Буш зробив те ж саме, що Путін зараз робить з Україною, тому їх треба судити за одним і тим же стандартом.
У день написання статті ми дізналися зі ЗМІ, що міністром внутрішніх справ Великої Британії Пріті Пател була схвалена екстрадиція до США Джуліана Ассанжа, засновника WikiLeaks. В чому полягає його злочин? Лише в оприлюдненні зізнань в злочинах, що зірвалися в Буша з язика – документи, розкриті WikiLeaks, виявили, як за президентства Буша “військові США вбили сотні мирних жителів у невідзвітованих інцидентах під час війни в Афганістані, а витік інформації з документів іракської війни показав, що 66 000 мирних жителів було вбито, а ув’язнені закатовані”. Злочини цілком співставні з тими, які чинить Путін в Україні. Озираючись в минуле сьогодні, можна сказати, що WikiLeaks розкрив десятки американських Buchas і Mariupols.
І якщо суд над Бушем не є менш нездійсненним, ніж притягнення Путіна до Гаазького трибуналу, то мінімум. який можуть зробити ті, хто виступає проти російського вторгнення в Україну, – вимагати негайного звільнення Ассанжа. Україна стверджує, що бореться за Європу, а Росія заявляє, що бореться за решту світу проти західної однополярної гегемонії. Обидві заяви потрібно відкинути і тут різниця між правим і лівим крилом, що вступають в дію.
З точки зору правих, Україна бореться за європейські цінності проти не-європейських авторитаріїв; з точки зору лівих, Україна бореться за глобальну свободу, включно зі свободою самих росіян, тому серце кожного справжнього російського патріота б’ється за Україну.
Славой ЖИЖЕК – філософ. Він є старшим науковим співробітником Інституту соціології та філософії Університету Любляни та International Director of the Birkbeck Institute for the Humanities at the University of London)
Переклад Олександр БАБИЧ та Iryna Babyć AGAPANTOS
