Домой Философия Остракізм, заздрість і сучасність

Остракізм, заздрість і сучасність

83

Досить помітне місце в політичному житті грецьких полісів займала така специфічна процедура, як остракізм. Приблизний переклад слова — «суд черепків», народне голосування шматками битого посуду. Під час таких зборів мешканці полісу обирали кого потрібно вигнати з міста, і писали його ім‘я на глиняних черепках. Після цього голосування особа, яка набрала певну кількість «черепків-голосів», була змушена покинути поселення на 10 років чи більше.

Центрами застосування остракізму в тій чи іншій формі були такі міста-держави як Мегара, Мілет, Сиракузи, Кірена і навіть Херсонес. Вельми важливою дефініцією остракізму було те, що він передбачав вигнання з міста не за якийсь злочин, несхвальну поведінку або злодіяння, а в «профілактичних» цілях, щоб уникнути скоєння злочину в майбутньому. Наприклад, захоплення одноосібної та тиранічної влади. Саме тому остракізм не можна вважати власне покаранням.

У 480-і рр. до н. е. жертвами остракізму стали афіняни Гіппарх, син Харма, і Мегакл, син Гіппократа, хоча навряд чи ці двоє виношували плани захоплення тиранічної влади. Натомість Фемістокла не було вигнано, хоча більш впливового — а отже й найнебезпечнішого для демократії —, ніж він в Афінах у той момент не було нікого. У 440-і рр. до н.е. остракізмові було піддано Фукідіда, син Мелесія, демагога Гіпебола, а ось Перікл залишився в місті і став чи не одноосібним правителем. Хоча афінянам з ним, здається, дуже пощастило!

Данський філософ і соціолог Свенд Ранульф у 1933 році видав книжку «Ревнощі богів і кримінальне право в Афінах: До соціології морального обурення», де центральною темою був остракізм, соціальна історія заздрості в давніх Афінах. Ранульф вважав, що ця процедура повністю відповідала ментальності афінян:

-ads-

«У повчанні людям боги, спонукувані капризом або заздрістю, обрушують нещастя
і страждання не тільки на злочинця і його народ, але і на абсолютно невинних
людей. Самі люди, подібно богам, карають злочинців. Можливо, що в цьому
випадку цілком природним здається, що люди повинні також, подібно богам,
час від часу зганяти свою заздрість або капризи на невинних, і їм слід ввести
остракізм як офіційно встановлену форму для прояву благочестивої заздрості
і благочестивого свавілля» [цит].

З іншої площини дивився на остракізм і Плутарх, який, хоча і жив уже в римську епоху, але міркував і писав цілком у рамках грецької етико-політичної думки. Він вважає остракізм не проявами заздрості до видатних людей, а, навпаки, «засобом вгамувати і зменшити заздрість». Маючи на увазі, що в умовах внутрішньополітичної боротьби в полісах впливовий, знаний громадянин міг зазнати й набагато гіршої долі, ніж просто десятирічне вигнання. Плутарх навіть особливо наполягає на «почесному» характері остракізму, який в певних ситуаціях міг виглядати, як «честь».

Історик давньогрецького права Дж. Джоунс вважав, що існування остракізму стало можливим лише завдяки деяким органічним вадам грецької правової свідомості. Наприклад, це було пов’язано з відсутністю бодай якоїсь межі між законодавчою і судовою функцією народу, а також між санкцією закону і санкцією громадської думки. Саме тому Плутарха мав усі підстави сприймати остракізм як «гуманний спосіб вгамувати заздрість».

Що ж стосується власне «Порівняльних життєписів» Плутарха, відомості про остракізм, що містяться в тексті, виявляються настільки вагомими і інформаційними, що з усіх античних авторів Плутарх в цьому відношенні може бути порівняний тільки з Аристотелем.

Цікаве дослідження провів І. Суріков, де наголосив на те, що: «Найцікавіший для нас випадок 480 р. до н.е. чи не може херсонеський декрет являти собою в деякому роді аналогію декрету Фемистокла? Іншими словами, що серед тих вигнанців, яким дозволялося повернутися в Херсонес, були і ті її громадяни, які на той момент перебували в остракізмі? Ствердження в нинішньому її стані не дозволяє дати на це питання ні позитивну, ні негативну відповідь. Але якщо жертви остракофорії підпадали під амністію в зв’язку з якимись важливими подіями в політичному житті, то цілком міг бути в зв’язку з цим скасований і сам інститут остракізму в Херсонесі» [цит.].

Херсонеський остракізм, мабуть, був екстраординарним інститутом. Саме таким він був і в Афінах, так, напевно, і у всіх інших полісах, де зафіксовано його вживання. Отже раз був остракізм, значить, була і гостра політична боротьба в Херсонесі. Хоча вони самостійно не могли прийти до цього, то вважається, що остракізм «прищепили» з Мегари, а з іншої позиції, що з Гераклеї.

Аристотель міркував, що мегарські демократи того часу виганяли представників знаті, «щоб мати можливість конфіскувати їх майно, власність». Отже, мова тут йде скоріше не про остракізм, при якому, як відомо, майно не піддавалося конфіскації (у всякому разі, в Афінах), а про звичайні репресивні заходи. Це ми бачимо і нині в сучасному світі. Особливо, в Україні. Де правляча політична еліта займається «інформаційним остракізмом», і при цьому привласнює чуже майно і здійснює рейдерські незаконні захоплення.

Огляд сучасної соціальної критики приводить до питання про те, чи існувало коли-небудь, з позиції цих критиків і соціальних агностиків, такий час, коли всі люди могли б відкрити єдину істину про своє власне суспільство. Звісно, ні. Ранульф пише: «Той, хто заважає демократії, той порушує умови рівності, хто ставить свою гордість вище групи, накликає на себе наслідки колективних «ревнощів» [цит.]. В сучасному розумінні, остракізм є підозрою, обурення, користолюбство, і в цьому є і страх. Це все притаманні риси нашій владі на сьогоднішній час. Але й необхідно чітко розмежовувати політичні концепції, ідеологію і реальність.

А от Г. Глоц пояснював введення остракізму не відсутністю поваги до прав особистості, а через посилення моральних почуттів афінян. Він критикував позицію пояснення остракізму як заздрість, припускаючи, що десять років вигнання цілком можна було замінити на більш серйозне покарання, тож остракізм був реформаторською практикою гуманізації системи покарання [цит.]. На це, щоправда, Ранульф відповідав, що більшість «жертв» остракізму не здійснювали нічого, що могло б стати приводом для судового розслідування та вироку.

На думку Дж. Кемпа, остракізм, теоретично, був цікавим задумом, але на практиці ця ідея не так захищала демос від надто сильних співгромадян, як допомагала можновладцям усувати своїх менш популярних суперників.

Цікавився остракізмом і Ніцше. Він інтерпретував остракізм як поширений арґумент, якій використовувався в США на користь антимонопольного законодавства: цей інститут, який виганяє або примушує до мовчання самих відомих діячів країни, і відроджує змагання між більшістю і менш видатними. «Мовчазна заздрість зростає в тиші» [цит.].

Чимало сучасних політиків із задоволенням скористалися б можливістю позбутися конкурентів шляхом народного «голосування черепками». Сучасні політики часом не проти позмагатися, хто голосніше кричить. Однак мало хто пам’ятає, що в стародавній Спарті народ голосував саме таким способом, і кандидатів по черзі представляли народу, мешканці криками висловлювали їм свою підтримку, а потім «фахівці» оцінювали рівень шуму. За кого голосніше кричали — той і перемагав!

Андрій КУЛИК, аспірант Інституту філософії НАН України імені Г. С. Сковороди, редактор інтернет-видання «ПолітКом»

Частковий текст опублікований на майданчику Koine

Ілюстрація: фотографія голосувальних черепків (джерело).

Предыдущая статьяО текущей конъюнктуре
Следующая статьяО литературном и культурном импортозамещении в странах третьего мира: случай литературы свидетельства

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь