ХТО БУДЕ ЗБИРАТИ НІМЕЦЬКУ СПАРЖУ?
У травні 2021 року група українських парламентарів та лідерів бізнесу написали відкритий лист: “Час зупинити “Північний потік-2” настав“. Їх заява чітко визначає екзистенційні загрози, з якими стикається Україна через політику перетворення енергетики в зброю. Звернення було написане на восьмому році військової інтервенції Росії в Україні. Вторгнення почалося з анексії Криму в 2014 році і подальшого спорудження військового-інженерного обладнання на Донбасі.
Попри численні докази присутності Росії та її воєнних злочинів, таких як збиття літака Malaysia Airlines 17 на сході України, РФ так і не була притягнута до відповідальності. Лист був прямою відповіддю на рішення адміністрації Байдена скасувати затверджені Конгресом санкції проти дочірньої компанії російського Газпрому Nord Stream AG, зареєстрованої в Швейцарії, та її гендиректора Маттіаса Варніга, колишнього офіцера Штазі (Stasi) і соратника Володимира Путіна. До того моменту як лист був написаний, Nord Stream-2 був на 95% завершений, а Росія неодноразово концентрувала війська вздовж українського кордону.
Посил листа був зрозумілим: статус України як транзитної країни між російським газом та європейськими країнами є єдиною гарантією її відносної безпеки. Якщо Росія не покладатиметься на ці транзитні інфраструктури, то не буде інших способів зупинити постійни намагання Росії-колоніаліста повністю знищити Україну.
Пишучи цей текст в квітні 2022 року я припускаю, що читачі знають, що саме це і сталося. І якщо в читача вистачило сил не відвертати погляд, то вони вже стали свідками інтенсивності та масштабів руйнування, дивлячись на екрани своїх гаджетів. Я пишу текст як субʼєкт і безпосередній свідок цієї війни. Така фізична реальність робить викликом будування теорій, тому така робота ще більше на часі.
За тиждень, як я надішлю статтю редактору, настане два місяці з початку повномасштабного вторгнення в Україну. На момент, коли ви це прочитаєте, буде килькарокив як видатні українці застерігали від поточної катастрофи. Продовжують тривати звірства проти українського народу, серед яких масові розстріли, групові зґвалтування, застосування забороненої зброї, примусові депортації та знищення міст, таких як Маріуполь, разом з населенням. Зростаюче обурення українців ставить нагальне питання членам НАТО та іншим, так званим гарантам міжнародного права і миру: “Де червоні лінії?”
Тим часом рахунки за живлення цієї війни продовжують сплачуватись: залежність від російської нафти і газу все ще в пріоритеті; ноти на підтримку є голосними за риторикою але повільними за дією; а кілька заяв, зроблених європейськими лідерами, наголошують, що в інтересах Заходу добре, щоб «конфлікт» не поширювався поза межами української території.
Україна як територія лежить в основі моїх доводів. Я зосереджу увагу насамперед на землі, грунті, живій і неживій матерії, що є нелюдськими ресурсами. Також хочу відзначити конкретний момент розчарування ЗМІ, що став помітним наприкінці лютого цього року. Після тижня російського вторгнення громадські простори західних країн перетворилися на жовто-блакитні, а українські біженці отримали гуманітарну підтримку на кордонах. У порівнянні з тим, як поводились з біженцями з Близького Сходу та Африки на тих самих кордонах (а також інших кордонах протягом століть по всій земній кулі), такий відгук розглядається як проблема ендемічного расизму. Добре задокументована упередженість щодо того, кого вважати “цивілізованим”, а кого ні, посилила правдоподібне пояснення: білошкірі представники українців отримують підтримку, бо вони класифікуються як білі люди.
Приблизно в цей час та наступні тижні я була з усією родиною під одним дахом в центральній Україні. Ми були вимушені справлятися з безперервними сиренами, ракетними атаками, неминучою загрозою другої Чорнобильської катастрофи, загрозою ядерного бомбардування та багатьма іншими реаліями, які призупинили або повністю скасували наше звичне життя і майбутнє. Незважаючи на голосну міжнародну солідарність, приймання та запрошення біженців, постачання гуманітарної допомоги, коштів та зброї, не було зроблено жодних серйозних кроків підтримки обороноздатності України. Ми опинилися в сумнівній ситуації, де нам запропонували можливість отримання статусу біженця, водночас відмовляючи у статусі, що надається будь-кому в так званому “першому світі” під захистом НАТО.
Дійсно, раса є вписаною в цей сценарій категорією, але в складний спосіб, що рідко озвучують вголос: виокремлення групи європейців (переважно білошкірих) поглиблює субрасові, низькокласові, антигуманістські теми. Західні європейці ніколи не вважали східних європейців достатньо людьми, вони є просто кваліфікованим ресурсом, який надає довгий перелік послуг.
Коли через пандемію ковіду обмежили пересування людей, деяким східноєвропейським працівникам було дозволено перетинати кордони ЄС, щоб збирати врожай аспарагуса (білої спаржі).
Протягом десятиліть західні європейці сприймали східних європейців як джерело постачання дешевої робочої сили, тіл для проституції, людей, що своєю роботою лиш підтримують забруднення, яке здійснює західна аутсорсингова промисловість. Східні європейці існують для того, щоб носити одяг з секонд-хендів ЄС та їздити на старих неекологічних небезпечних автомобілях. Вони є буферною зоною, виробничим майданчиком, вони «розвиваються», вони не мають права політичного голосу, їм потрібно допомагати, бо вони утворюють нижній прошарок суспільства, потрібний для обслуговування вищого прошарку.
Отже, причина такої безпрецедентної підтримки з боку Заходу, принаймні коли мова йде про відправку зброї і прийняття певних біженців, не лише в тому, що більшість українців є білошкірими, а й тому, що вони належать категорії антигуманістського.
Україна отримала територію шляхом подвійної колонізації Західною Європою та Російською імперією. З приходом радянської епохи колонізація лише підсилилась. У цьому тексті я фокусуюсь на матеріальних аспектах складного колоніального підходу, під який підпадає Україна. Перший – це процес “ресурсозабезпечення”, який бачить Україну – її територію, природні ресурси, людей – як операційний простір, місце для матеріальних транзакцій. Другий – це коли коли ресурси території вважаються вичерпаними, більше не використовуються — або знаходяться під екзистенційною загрозою, як з подібною зараз стикається Україна.
ЖИТНИЦЯ
Ресурсозабезпечення – це комплекс соціальних процесів, через які утворення ресурсів є “складовою і знаходиться в рамках домовленостей про речовини, технології та дискурси, і практик, що використовують різні види діючих осі. Популярний образ України як “житниці” Європи є вдалим прикладом соціально-технічного уявного, що уможливлює створення ресурсу. Продукт гібриду європейського та радянського модернізму, кожен з яких по-своєму картографував і формував території, які зараз є сучасною Україною.
І цей образ житниці еволюціонував через паралельні процеси геологорозвідки і територіальної уяви. Цей образ передбачає нескінченно родючий чорнозем, мінеральне багатство землі, яка легко може прогодувати весь світ, та невичерпний ресурс, безумовно наданий природою. Автоматичне (по замовченню) включення територій , їх ґрунтів та корисних копалин, а також населення, в істотні операції між колоніальними силами сприяли появі режимів матеріальної влади, які переважають сьогодні через постійне перевтілення.
Образ України як житниці Європи актуалізує картографічні процеси, що вже відбувались в епоху Відродження та наступними століттями, позначені тривалими катаклізмами, голодом і соціальними потрясіннями.
Коли основні постачальники зерна на той час (Греція, Фракія та Єгипту) перемістились в бік Османської імперії, а землі Нового світу ще не були відкриті, «околиці Європи» вийшли на перший план ланцюга постачання продовольства. Перша згадка про ці родючі землі датується 1517 роком, коли польський історик і літописець Мацей із Міхова, У своєму «Трактаті про двох сарматів», описав сучасні українські землі як «найбільш родючі в Європі і з м’яким кліматом». Трактат був популярний серед гуманістів і викликав інтерес до того, що сьогодні називають Східною Європою, яку раніше вважали варварською територією. Гіперболізовані тези Мацея з Міхова згодом неодноразово спростовувалися (західноєвропейські ґрунти виробляли кращі врожаї за сприятливих умов), але образ територій майбутньої України з родючими ґрунтами і квітучими полями, тим не менш, став синонімом самої землі.
Наприкінці XVIII століття подібне сприйняття України з щедрими українськими землями ще більш посилиться в рамках європейської національно-романтичної традиції на прикладі філософа Йоганна Готфріда Гердера. Такий образ був значною мірою відтворений за часів СРСР (за винятком повоєнних років і міжвоєнного періоду, коли були зруйновані або реорганізовані соціально-економічні структури селянства), тоді УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка) була субʼєктом держзакупок зерна. Між тим, будь-яка форма спротиву тонула в чисельних смертоносних політичних репресіях і терорі, зокрема під час Голодомору (голод в 1932–1933 роках, який вбив мільйони шляхом контрольованого голодування) і великих насильницьких переселень людей.
За логікою європейської картографії, так само як і в імперській Росії, території сучасної України визначаються як периферія. Це помітно не лише в географічній термінології (враховуючи центри в Європі та Російській імперії) але також означає культурну категорію: українців сприймають не як суб’єктів сучасних цивілізаційних процесів, а як ресурс.
У постколоніальних дослідженнях існує цілий масив знань, що аналізує як географічний поділ на прогресивний центр та його периферію легітимізує декартовий поділ розуму і тіла (активна і пасивна матерія). Такий поділ відтворює інфантилізований підхід у західній культурі світу, де світ поділено на розвинений і той, що розвивається, і де останній назавжди приречений наздоганяти розвинений світ і економічно, і культурно.
Я притримуватимусь цього процесу відображення України як без суб’єктної пасивної території, але хочу йти далі від бінарної пари “Суб’єкт-Інше” в його постколоніальному сенсі. Продуктивно розглядати концепцію ресурсозабезпечення щоб побачити як територія України та її народ вважаються складовою матеріального обміну. Поняття території як ресурсу виправдовує просторову організацію, яка уможливлює повільне насильство та шкоду навколишньому середовищу через категорію антигуманного. Цей процес прирівнює людську популяцію і життя в цілому до геологічних, сільськогосподарських та інших форм матерії з придатними до використання матеріальними потужностями.
Оскільки в дев’ятнадцятому столітті геологія розвивалася в імперських країнах, геологорозвідувальні роботи почалися в південно-східних регіонах України. Зокрема це призвело до масштабних процесів індустріалізації, головним чином, за рахунок європейських та російських інвестицій, які прибули з настанням «сталевої лихоманки». Станом на 1900 рік «сприятливий інвестиційний клімат» призвів до інтенсивного видобутку вугілля і залізної руди, а також розширення суміжних металургійної і хімічної галузей промисловості, машинобудування та розвитку агропромисловості в області. Так почалося геологічне виснаження України разом з відповідною постійною реорганізацією населення.
З часом відносини влади і власності змінювалися, монархічна влада трансформувалася в обіцянки комунізму, а потім в олігархію. Але попри будь-яку правлячу силу ставлення до території України та її народу як невичерпного ресурсу лишалось постійним.
У 1940-х роках В. Домонтович в своєму романі “Без ґрунту” влучно висловився про постійну ідеологічну неповноту та зміну політичних гасел, що розгортаються паралельно з матеріальними процесами трансформації та виснаженням земель. Він писав, що від колишнього степу не залишилося й сліду – чисельні залізничні колії розкинулися колосальними площами, залізничний парк простягнувся на десятки кілометрів і немає ні сліду родючої землі. Поверхня заповнена олією, блискучо чорна від плям, і покрита шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття, бруду. Залізо, чавун, вугілля, кокс, цемент і цегла перетворили степ на чорний цвинтар.
Звертаючись до тісного переплетення дискурсів гуманізму та геології, вчений з антигуманістської географії Катрін Юсоф звертає увагу на те, як колоніальна (я б краще сказала, імперська) геологія створює режими матеріальної влади. Зокрема, вона зазначає, як «геологічна номенклатура» або «геологічна мова» кодує такі категорії, як антигуманізм, власність, цінність і володіння як категорії, що рухають територію, відносини, плоть. Тут форма біополітичного управління формується через лінію поділу між гуманним і антигуманним, життям і нежиттям, активністю та інерцією.
«Даність» геології як невинного опису світу вписана в поняття «власність» (маються на увазі відносини придбання чи привласнення землі і ресурсів, а також характеристики мінералів, землі, будь-якого об’єкту) і історично позиціонує геологію як транзакційну зону, в якій земля і люди рухаються як сировина «з властивостями», пояснює Юсоф, «але без суб’єктивної волі». Вона додає, що “відображення суб’єктів як ангигуманістської матерії, не як осіб, сприяло історичному факту вилучення особистості як якості геології з самого її початку”.
Юсоф далі вказує, що розвиток суб’єктивної категорії антигуманності створює історичні деформації, разом з поточною неможливістю суб’єктивного життя, особливо після колоніальних впливів. Це важливий пункт для розуміння того, наскільки соціально-технічна уява України як ресурс глибоко вкорінена в сучасні матеріальні механізми та наступні форми влади, які діють шляхом матеріального обміну.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році багатовіковий образ України як «житниці Європи» був включений одразу в декілька наративів: від національної ідентичності та кланового капіталізму – до неоліберального розвитку, де цей імідж України перейняли українські підприємці, політики, фахівці з аграрного та економічного секторів, що працюють над розробкою інвестиційних планів та проектуванням “національного бренду”.
Навіть перший пострадянський підручник з історії України починається з опису географічних переваг українських земель. Ці родючі території, залиті сонцем і зрошувані річками, приваблюють кочівників, поселенців і колонізаторів. Згідно з національним наративом сучасної української держави, «природній» розвиток країни був перерваний наступником колоніальних вторгнень, у тому числі СРСР. Лише через визволення від Радянського Союзу Україна могла продовжити свій історичний курс.
Ця оповідь, яка знову припускає, що інфантилізована Україна повинна наздогнати Європу, ігнорує сучасність Радянського Союзу, чия політична уява втілювала найрадикальніші фантазії європейської думки початку XX століття. Здобуття Україною незалежності у 1991 році, окрім ідеологічного переосмислення, означало реорганізацію економіки та відновлення приватної власності та ринкових відносин, ідея природного багатства за замовчуванням стає складовою натуралізації капіталістичних відносин, через які землі України, їх геологічний склад, аграрні потужності, а також населення стали сировиною.
АТЛАНТИДА
Російська війна в Україні є частиною і наслідком імперського (а тому колоніального) погляду на Україну як на ресурс, тобто як на простір для угод, обміну матеріальними ресурсами, відносин видобутку і виснаження. І проблемою, або, навіть, трагедією, з огляду на обставини, є те, що дві колоніальні сили в грі – одна активно вбиває, інша експлуатує до останнього, залишаючи людей і землю помирати. Обидві бачать Україну суб’єктивною, як безголосну, як просто територію. Їхні колоніальні погляди очевидні в тому, як вони бачать Україну.
Для Заходу – Україна не зовсім Європа, це підклас Європи, чиї функції обговорюються. Росія, зі свого боку, може лише визначати Україну по відношенню до самої себе, заходячи так далеко, щоб назвати Україну “анти-Росією”, але ніколи Росія не зможе бачити Україну самостійним суб’єктом.
Протягом всієї своєї історії Україна-як-територія формувалась під впливом цього подвійного колоніалізму.
Існує довга історія європейського експансіонізму, який за допомогою картографічних процесів весь час обмальовує периферію. Існують побічні продукти таких процесів – наприклад, Російська імперія, що всотала західні ідеї і деякі найрадикальніші з них довела до крайнощів або шизофренічно викривила. Є радянська епоха, яка, незважаючи на передові і теоретично трансгресивні політичні гасла, виявилася катастрофою для середовища. Саме це поєднання колоніалізму призвело до гібридного європейсько-пострадянського капіталізму, який дозволяє екологічно стурбованим розвиненим країнам продовжувати видобувні процеси «деінде».
І трагедія набуває ще глибшого виміру: в своєму положенні Україна мала лише один безпечний варіант – бути транзитною країною для російського газу в бік Європи, підпавши під вплив однієї колоніальної влади, щоб не допустити фізичного нападу з боку іншої. Визнаючи себе територією було способом як Україна убезпечувала себе перед обличчям цієї екзистенціальної загрози. І цей “безпечний варіант” був зведений нанівець цілковито.
Посилення залежності Європи від російської нафти і газу викликано економічними перевагами і вилилось в суміш екологічних проблеми континенту, які в цілому поки що не стали критичними. Незважаючи на риторичну спрямованість Європи на вирішення екологічної кризи, матеріальна вигода від видобутку в країнах з корумпованими або авторитарними урядами переважає, в той же час тиша навколо цих процесів унеможливлює вирішення кліматичного питання на рівні реальної політики. Це також робить неможливою розмову про роль колишніх радянських країн в процесах ресурсозабезпечення. І якщо в контексті західного колоніалізму існує добре встановлений дискурс про расу, то не існує такого усталеного дискурсу про білу-але-недостатньо-білу східно-європейську реальність. І знову повторюю: категорія антигуманістського створюється в момент матеріальної транзакції.
Тепер я хочу повернутися до місця, з якого починала – Німеччина. Як сталось, що Німеччина не відмінила проект “Nord Stream-2” задовго до нинішнього вторгнення Росії в Україну? Адже після певного моменту стало ясно, що Росія хоче розпочати масштабну війну. Я не буду йти в історію відносин Штазі-КДБ, відображених в сучасному німецькому політичному кліматі. Також не перейду до зеленої риторики і страху ядерної енергетиці в Німеччини, що вкорінена в ідеології холодної війни. Натомість, я досліджуватиму німецьку політичну уяву, яка вже давно розглядає українців як напіврасу та субʼєктів нижчого класу.
У блискучій лекції 2017 року Тимоті Снайдер зауважив, що колонізація нацистською Німеччиною Східної Європи була насамперед орієнтована на Україну. Гітлер мав на меті захопити природні та людські ресурси країни, присягнувши ставитися до її народу “як до африканців або як до негрів”. Снайдер наводить приклад Юрґена Штропа, німецького командира поліції, який очолив придушення повстання Варшавського Гетто. На запитання, чому Німеччина готова масово вбивати в людей в Східній Європі, Штроп відповів: “Die ukrainische Kornkammer” – українська житниця, українське молоко і мед. Снайдер також зазначає, що нацистська ідеологія, яка зображувала українців менше ніж людьми призвела до загибелі близько трьох з половиною мільйонів мирних жителів в Радянській Україні, які були вбиті німецькою політикою знищення в період з 1941 по 1945 роки. Більше того, загинуло близько трьох з половиною мільйонів українських вояків під час боїв за червону армію або непрямих наслідків війни.
Важливо те, що Україна втратила більше людей у боротьбі з німецьким фашизмом, ніж будь-яка союзна країна чи країна СРСР, в тому числі Росія. Снайдер стверджує, що Німеччина ніколи не брала на себе відповідальність за свій колоніальний проект в Україні, а також не визнала його наслідки. Щоб уникнути цієї незручної історії, в Німеччині сьогодні краще посилювати російську пропаганду, яка зображує росіян головними героями Другої світової війни, при тому принижує українців до нацистських колаборантів.
Анексія Криму Росією 2014 року і подальші порушення міжнародного права були значною мірою проігноровані Заходом і Німеччиною зокрема – країною, яка була одним з найбільших постачальників зброї Росії і яка мала стати основним реципієнтом газу з трубопроводу Nord Stream-2. Відтоді риторика Німеччини щодо України відверто змінювалася на власну користь. Кілька років тому на запитання про побоювання України щодо російського вторгнення Анка Фельдгузен, посол ФРН в Україні, відповіла, що “німецький уряд поважає боротьбу України за самовизначення, але економічні зв’язки Німеччини з Росією є першочерговими”.
Коли було остаточно визнано, що завершення газопроводу створить серйозну загрозу для України, Фельдгузен змінила тон. В останніх інтерв’ю вона припустила, що Україна здатна на більше, ніж просто бути транзитною країною для російського газу, і наприклад, вона може стати хабом для розвитку альтернативної енергії. Однак в будь-якому сценарії Україна все одно залишається ідеальною територією для аутсорсингу європейської промисловості. Так, у 2018 році Німеччина спільно з Україною запустила проект з встановлення сонячних ферм у Чорнобилі. Було сказано, що навіть забруднені ядерним випромінюванням землі все ще можуть бути використані, оскільки сонце в Україні є “необмеженим” ресурсом.
Ось моя остання провокація: як це можливо, що відома своєю прагматичністю Німеччина не передбачила ризики втрати такого дорогого і масштабного проекту як Nord Stream-2? Чи очікували вони на швидку поразку України і що її смерть як політичного суб’єкта забудеться, а людські втрати навряд будуть підраховані?
Не знаю, не буду спекулювати. Я також не знаю, що залишиться від України до моменту опублікування цього тексту (від редакції “ПолітКому” – на початку квітня 2022 року, коли був написаний текст, нам було тяжко). Я пропоную відкласти питання про поразку чи перемогу України, а натомість подумати про те, яке життя можливо в Україні після завершення війни? Наші міста зруйновані, поля заміновані, вода отруєна, метал падає з неба і вибухає, вибухає… а наше повітря наповнене димом від палаючих нафтосховищ. Врешті решт, чи буде ця територія концептуалізована як Чорнобиль, тобто як повністю змарнована, щоб в якийсь момент її можна було творчо перепрофілювати на інше, більш зелене, безглузде майбутнє?
У ці дні я багато думаю про “Атлантиду”, фільм Валентина Васяновича 2019 року. Події відбуваються на сході України в період після закінчення війни. Люди залишились, але земля стала непридатною для життя. Дві сцени, зокрема, чудово ілюструють мої тези про Україну-як-територію і ресурсозабезпечення. Кожна з них також дає мрачне уявлення про повільне насилля над життям в розірваній війною Україні. Перша сцена зображує збори на старому сталеливарному заводі, який от-от закриється “на реконструкцію”. Ми бачимо силуети сотень дезорієнтованих робітників, які слухають промову власника заводу. Він говорить англійською мовою з британським акцентом.
Його масивна голова проектується на великий екран за трибуною, піднесена фігура і голос домінують над натовпом. Потім екран показує нарізку з кадрів фільму Дзиґи Вертова “Ентузіазм” (також відомий як “Симфонія Донбасу”) – фільму 1931 року, що прославляє індустрію. Власник оголошує, що треба платити данину минулому, щоб сміливо зустріти майбутнє: “Давайте впроваджувати нові технології”, – говорить він робітникам-що-зараз-втратять-роботу. “Давайте будувати конкурентну Україну – яскраву Україну”. Давайте “святкувати нове майбутнє”. Вся ця сцена є відсилкою до історії російсько-британсько-радянської індустріалізації Донбасу. Ми бачимо, що цей колоніальний проект триває до тих пір, поки земля не буде спустошена. Головні бенефіціари залишають по собі лише прощальний дар порожніх промов.
У другій сцені головний герой – недавній ветеран з ПТСР – має розмову з жінкою з ЄС, яка перебуває на Донбасі, щоб стежити за рівнем токсичності землі та води. Вони сидять в машині, щоб поспілкуватися наодинці. Вона пояснює, що земля залишатиметься отруєною протягом наступних століть і пропонує знайти йому роботу за кордоном. Саме йому, бо раніше він врятував їй життя. Це була б гарна ідея, каже вона, покинути це місце і почати нове життя. Коли він припускає, що може бути якесь вирішення проблеми з водою, вона каже, що це не буде економічно вигідним. І це точно так, як є на зараз, чи не так? Земля і народ невідокремлювані і обидва призначені померти; деяким буде запропоновано виїхати з країни, але більшість загине, тому що рятувати їх занадто незручно. “Gaslit”* (американський політичний трилер) зі своїми зарозумілими повчаннями, проголошує: “Біжи! Здавайся! Веди себе належно!”*
ПІСЛЯМОВА
Коли в лютому атакували Київ, художниця Катерина Лісовенко писала у своєму щоденнику: “Певним чином війна нагадала мені пологи – ти не можеш вийти з процесу, якщо він розпочався. Ти починаєш дихати в ритмі звуків ракет і літаків, що наближаються чи віддаляються, і не знаєш чи виживеш в результаті. Ти дихаєш, відчуваєш тепло інших тіл, бачиш неймовірно спокійних людей, яким повністю довіряєш своє життя та життя своїх близьких. Але війна, на відміну від пологів, не принесе нового життя, тільки смерть і нічого більше. Ні молока, ні любові”.
* Gaslit – https://cepa.org/its-time-to-stop-westsplaining/ – коли “старий” Захід повчає країни “нового” чи розʼяснює їм те, що ті і так знають.
Ася БАЗДИРЄВА — мистецтвознавиця. Разом з дизайнеркою та режисеркою Сольвейг Ку Зюсс вона керує спільним проектом Geocinema, який досліджує можливості «планетарного» кіно. Geocinema була номінована на премію Schering Stiftung Award за художні дослідження (2020) і премію Golden Key на Kassel Dokfest (2021).
Джерело – https://www.e-flux.com/journal/127/465214/no-milk-no-love/
Переклад: Олександ Бабіч та Irina Mo
