Домой Стратегия Наші Майдани щоразу прагнуть політичних та економічних свобод, і завжди приводять до...

Наші Майдани щоразу прагнуть політичних та економічних свобод, і завжди приводять до відновлення олігархії

682

Київ. 15 квітня 2015 рокуіалог.ua, Михайло МІНАКОВ, Євгенія ТХОР). Одним з гасел Майдану були зміни всієї Системи, зокрема, системи управління Україною. Як відбувається перехід від жорсткої вертикалі часів Януковича до горизонталі управління, і чи відбувається взагалі? Які «метаморфози» переживає українська влада?

Аналіз суспільно-політичного розвитку пострадянських країн говорить, що повстання і громадянський спротив слугує не так зміні Системи, як відновленню її олігархічного балансу. Наші Майдани щоразу прагнуть політичних та економічних свобод, і завжди приводять до відновлення олігархії.

Дистанція між цілями громадянського спротиву і його наслідками – феномен, зумовлений ідеологічним процесом пострадянської політичної культури. Ця культура базується на тому, що, поєднані позитивною метою утопічних свобод і негативною метою позбавлення влади конкретного авторитарного керівника, переможні маси розпадаються на малі групи, що більше не загрожують планам олігархічних груп зі встановлення контролю за різними центрами влади.

Розпад на менші групи, не здатні до солідарної дії, в Україні відбувався вже тричі. В основі десолідаризуючих ідеологем – «державна мова», «помісна церква», «соборна державність» і засадничо етнічна «нація». Всі вони – консервативні і тотожні путинським «скрєпам», лукашенківській «державній ідеології» та назарбаєвським «казахським традиціям».

Під покровом консервативних ідеологій існує цілком упорядкована, надовго постала пострадянська політична система, що складається з особливих інститутів і практик, що можуть існувати саме завдяки згаданим консервативним ідеологіям.

Особливість цих інститутів – принципове порушення відмінності між публічним і приватним. Пострадянська олігархія існує за рахунок обстоювання приватних інтересів (зиску і власності) публічними інструментами (державними установами, політичними партіями, органами місцевого самоврядування). Аби забезпечити недоторканність власності, власник потребує захисту впливового держінституту. Аби забезпечувати зростання капіталу, власник потребує доступу до держбюджету. Пострадянська олігархія постала на злитті держави, яка розподіляє ресурс радянського індустріального спадку та доступ до надр, і кількох сильних приватних корпорацій.

Всі метаморфози в історії пострадянських країн – це наслідок трьох типів олігархічних суперечностей:

  • суперечності між олігархічними групами (конфлікт за контроль над центрами влади);
  • суперечності між очікуваннями дедалі більш відсторонюваного від ресурсів населення щодо діяльності державних органів та спільним результатом діяльності олігархічних груп (конфлікт бідних-безправних і багатих-надправних);
  • суперечності між сталими та несталими пострадянськими олігархіями.

Перший тип конфліктів – назвемо його «міхельсівським» (за іменем дослідника олігархій Р.Міхельса) – на пострадянському просторі приводить або до встановлення сталого режиму з президентом-координатором, який забезпечує рівність олігархічних груп, або до несталих олігархій, де «міліонери» час від часу повстають проти «мільярдерів». У першому випадку система в момент смерті довічного президента веде до глибокого руйнування не тільки політичного режиму, але й соціально-економічного та культурно-соціального порядку. У другому випадку відбуваються зміни груп при владі, які відновлюють олігархічний порядок впродовж року після перемоги постання.

Внаслідок дієвості першого типу конфлікту, другий тип суперечностей – назвемо його «марксовим» – не змінюється. Його дошкульність прикривається за рахунок ідеологій, що забезпечують прийнятність, а іноді й популярність, олігархічного правління, або ж настільки розшматовують бідно-безправну більшість населення на ненависні одне одній конфесійні, етнічні, мовні і регіональні групи, що енергія справедливого гніву гаяти на ненависть одне до одного, а не до багатих-надправних.

Третій тип суперечностей – назвемо його «путинськім» (на честь не теоретика, а практика) – тільки наростає. Путинський план із створення політично й економічно інтегрованого північно-євразійського регіону, чия сталість би забезпечувалася стабільністю національних олігархій з президентами-координаторами, був загрожений несталими системами України та Грузії. Застосовуючи засоби військового та приховано-оперативного втручання в справи інших народів, режим Путіна, розв’язав «проблему» для свого плану в Грузії, а тепер зазіхає на нашу країну.

Однак дії Путіна загострюють протистояння між другим і третім типами суперечностей, зменшуючи сталість і власного режиму, і режими своїх союзників – президентів-координаторів Вірменії, Білорусі та Казахстану. Цей системний конфлікт або сприятиме падінню путинського режиму в доволі короткій перспективі, або посилить інституційні спроможності збалансованих олігархій в нашому регіоні надовго.

Надію в майбутнє мені особисто повертає те, що українське суспільство не так «євразійське», як «балканське». Промотована Євгеном Глібовицьким теза про українську «балканськість» пов’язана з готовністю нашого суспільства швидко розпадатись на ворожнечі меншини, що не дозволяють ані швидкий розвиток, ані глибинної кризи. Справді, якщо консервативні ідеології в євразійських пострадянських суспільствах ведуть до створення солідарної слухняності, в яких право людини, громадянина і підприємця замінено історичним правом етнічного колективу, почуттів вірян і авторитету вождя, то в Україні консервативний крен десолідаризує суспільство. В останньому випадку, президент-координатор просто неможливий, і олігархам потрібні змішані парламентсько-президентські погано інституалізовані «національні демократії».

Ми в Україні двічі пережили цикл відновлення несталої олігархії, і, здається, зараз переживаємо третій. Після Майдану-2004 Україна поволі повторювала рух до демонтажу республіканського устрою і встановлення «вертикалі влади». Гіперцентралізована система управління, відсутність самоврядування і «системна корупція» були добрим гумусом для експериментів Юлії Тимошенко і Віктора Януковича. Українська політична система двічі за пострадянський період скочувалася до спроби авторитарного правління.

Внаслідок перемоги Євромайдану в Україні склалася неоднозначна ситуація. З одного боку, ті владні еліти, що стали контролювати центри влади завдяки Майдану, почасти розбалансували «вертикаль влади», створену Віктором Януковичем. З іншого боку, несприйняття Майдану породило опір і потужний сепаратистський рух на Сході, підтриманий керівництвом Росії. Сепаратистське повстання перейшло у фазу інтервенції Російської Федерації в АР Крим та дві області України. Війна вимагає концентрації влади заради перемоги. Тож, після – і почасти внаслідок – Майдану 2014 року, ми маємо суперечливу ситуацію реконструкції консолідованої влади і намагання її консолідувати з метою перемоги.

Реформа державного управління і впровадження логіки публічного адміністрування та демократичної підзвітності під час кризи суверенітету, війни та економічного спаду – справа майже марна.

Якою Вона має бути українська політична система?

Як політичний філософ я вірю в те, що можна побудувати таку політичну систему, яка мінімально заважатиме існуванню та творчості індивіда. Для мене залишаються чинними ідеали пострадянської революції – створення вільних демократичних малих держав із сильним місцевим врядуванням та вільних економік із сильним соціальним забезпеченням тих, хто не здатен до підприємництва. Політична та економічна система мають стимулювати творчих людей в науці, мистецтві, економіці і політиці, та давати другий, третій і далі шанс тим, хто мріє про спокій. І та ж система має перешкоджати вождизмові, злій волі і раболєпству.

З усіх поганих політичних систем, з якими досі експериментувало людство, конституційна республіка мені видається найменш шкідливою для творчості і спокою людей. Україна має стати дієвою конституційною республікою з ефективними інститутами в усіх гілках влади. Також, повноваження центральних органів влади мають бути сильно обмежені і поставлені під постійний контроль одне-одними, пресою та громадськими організаціями.

Оскільки дефіцит справедливості є керівним у занепадах політичних систем, саме створення ефективної незалежної судової влади має бути першочерговим завданням державного будівництва. Основна мета такого будівництва –відкрити доступ громадян до справедливого суду в розумний термін.

Парламент має бути місцем суспільного діалогу, де представники громад і районів могли б давати закони вільним українським громадянам. Відкриті партійні списки водночас можуть забезпечити і чесність виборів, і представництва громад і громадян, і підтримають розвиток політичних партій.

Уряд має позбутися системного конфлікту між президентом і прем’єром. Одного голови для виконавчої влади достатньо. Маючи повторюваний досвід небезпеки, що становить президентський інститут в пострадянських умовах, я вважаю за потрібне відмовитись від цього інституту. Прем’єр, якого обирає парламент, цілком прийнятна фігура для розмаїтої та мінливої країни, як наша. Головним принципом виконавчої влади має стати публічна адміністрація, робота публічних інститутів заради публічних цілей у повній підзвітності громадянам.

Виконавча влада має бути забезпечена професійною бюрократією, де чиновники мають достатньо довгі та передбачувані кар’єри. Також, політичні і адміністративні посади в публічних установах (те, що зараз називають державними органами) мають бути чітко розведені. Сваволю бюрократів слід обмежувати сваволею політиків, але за чіткими правилами, від яких виграватимуть громадяни, а також творчі нахили політиків і бюрократів.

Серйозні владні повноваження мають відійти до громад та районних міських рад. Всі питання місцевин мають розв’язуватися там же. Лише ті питання, які не здатні розв’язати громади і райони, або ж сусідні райони, мають бути віддані центрові.

Області мають бути скасовані як спадок однопартійного керівництва СРСР. Міжрайонні округи можуть бути створені для податкових та безпекових структур.

Безпекова система має бути докорінно перероблена з метою залучення громадян до спільного захисту спільної справи (республіки). Як колись закликали Монтеск’є і Кант, армії мають бути перетворені на захисні. Враховуючи сьогоднішній досвід людства зі створення захисних армій, заснованих на ополченні з рівним гендерним представництвом та раціональній організації армії (без феодальних пережитків та залишків армії «світової революції»), в неолігархічній Україні цілком можливо буде побудувати таку систему оборони, яку не здолає жодна інша нападницька навала.

Звісно – описана система далеко не повна. В політичну систему окрім інститутів входять неформальні практики політичної конкуренції, звичаї взаємодії публічного і приватного секторів, готовність громадян підкорятися авторитарним лідерам тощо. Однак банальні рамки конституційної республіки громад і громадян зменшуватимуть можливу шкоду від дій політиків і бюрократів, та збільшуватимуть користь від їхніх дій. Також запропонована система перетворюватиме нашу «балканськість» з проблеми на розв’язання. Ця ж система, за умови поширення в регіоні перешкоджатиме війнам та сприятиме міжрегіональному та міжнародному добросусідству.

Запропонована система даватиме і творчим людям, і пасивним співгромадянам, і різним меншинам можливість мирно співіснувати та взаємодіяти. Конституційна республіка меншин сприятиме нескінченному суспільному полілогові, який є визначальним для доброякісної політики, доброякісної економіки і доброякісного суспільства.

https://dialogs.org.ua/ru/dialog/page172-2690.html

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь