Домой Экономика МОНОПОЛІЇ, ЯКІ ПОДОБАЮТЬСЯ ДЕРЖДЕПАРТАМЕНТУ

МОНОПОЛІЇ, ЯКІ ПОДОБАЮТЬСЯ ДЕРЖДЕПАРТАМЕНТУ

58

      Навіщо представники Держдепартаменту США  і дипломати країн G7 звинуватили Україну у порушенні «норм і правил корпоративного управління» в компанії «Нафтогаз України» (причиною стала зміна голови правління компанії Коболєва на Вітренка). Дивно, що коли утворювався цей монополістичний монстр, представники Заходу жодним словом не обмовилися про порушення фундаментальних норм і правил ринкової економіки.

Вони чомусь стали на захист безпорадного керівника компанії, який за 7 років років своєї роботи на цій посаді не приніс жодної користі розвитку газової промисловості. Зокрема, за його керівництва обсяги видобутку в Україні голубого палива не зросли, як вимагало уряд, а зменшилися. Ще одне здивування викликає вихід на авансцену диспуту із сторони Заходу не керівників економічних або бізнесових структур, а дипломатів. Через це конфлікт, що виник, придбав політичні відтінки, що для нас є дуже небажано. 

     Почнемо з того, що  у Нафтогазі не можуть бути застосовані норми корпоративного управління, бо ця компанія не є реальною корпорацією. Це державна компанія, власник тут – держава, яка має реалізовувати своє право власності і безпосередньо опікуватися належною їй бізнесовою структурою. Передавати цю роль іншій структурі – у даному випадку «незалежній» наглядовій раді, позбавляючи себе (уряд) прав володіти і розпоряджатися об’єктом власності – абсолютно безвідповідально і фактично є засобом приватизації компанії наглядовою радою.

Так, колективні інтереси цієї ради полягають не у зростанні обсягів виробництва (добутку газу), прибутковості і капіталу компанії, що органічно притамане дійсному публічному акціонерному товариству, побудованому на приватному праві акціонерів. За 7 років функціонування наглядової ради Нафтогаз не збільшив, а зменшив ці свої результативні показники. Отже така структура управління державною компанією є неадекватною,  штучно запозиченою у західних країнах, де діють публічні корпорації, до яких Нафтогаз не відноситься.

До речі, у США – країні, більшість громадян якої делеговані до наглядової ради нашої нафтогазової компанії, — державних корпорацій взагалі не існує. Там давно впевнилися у неефективності і безглуздості подібних форм управління у державних компаніях. Так, ніхто з американських фахівців не пропонує перетворити, наприклад, державну компанію NASA у корпорацію з незалежною, непідконтрольною уряду наглядовою радою.

Але нам, як невігласам-аборигенам (і нас це дуже принижує), західні спеціалісти радять застосовувати  подібні структури в українських державних господарських товариствах (я уникаю розгляду етичної сторони справи, адже у цьому конфлікті члени наглядової ради захищають свої права, які дають їм змогу нараховувати самим собі непомірно великі гонорари).

Вони, на жаль, не дають порад з демонополізації НАК «Нафтогазу України» і не помічають тих монополістичних зловживань, які допускає ця компанія та органи влади України. Так виглядає, що або члени наглядової ради не є реальними фахівцями, або їх діяльність не направлена на вирішення проблем газового комплексу України.

     У той же час така наша оцінка діяльності «Нафтогазу» та її органів управління не означає в принципі заперечення наглядових рад у корпоративних товариствах. Однак, по-перше, під незалежністю наглядових рад (яка дуже важлива) треба розуміти їх незалежність не від власників (акціонерів). Навпаки, члени наглядової ради повинні призначатися акціонерами і представляти їх інтереси й права.

Дійсна незалежність членів наглядової ради полягає у тому, що на ці посади не можуть бути призначені керівники виконавчих структур корпорації: члени правління, головний бухгалтер, керівники дочірніх підприємств, інші менеджери чи афілійовані з ними особи. По-друге, в компаніях з одним акціонером (як наприклад, у випадку з українським нафтогазовим монополістом) недоцільно утворювати багаточисельні наглядові ради, які до того ж стають супротивниками уряду, як одноосібного акціонера корпорації.

Зокрема, всупереч вказаним  вище фундаментальним цілям публічної недержавної корпорації, «незалежні» від власника наглядові ради зацікавлені у збільшенні зарплат та інших виплат працівникам, а також байдужі до зростання собівартості продукції та закупівлі надто дорогої сировини, палива тощо (що фактично спостерігається в Україні).

Не стоять на захисті інтересів компанії й урядові органи. Їх зацікавленість, і ми це спостерігаємо багато років, не сягає далі збільшення легальних і нелегальних відрахувань акціонерного товариства структурам влади. 

     Тобто можна сказати, що жодна із сторін управління державною корпорацією – уряд, наглядова рада, правління  та менеджмент Нафтогазу – не діють в інтересах і цілях компанії; вони працюють задля збільшення доходів чиновництва, в тому числі його корупційних груп, і власних доходів працівників компанії; вони не працюють на державну власність, а тому остання в даному випадку є фіктивною. 

Фіктивність державної власності та некерованість з боку власника наглядових рад в українських монополістичних корпораціях (а це також Укрзалізниця, Укроборонпром, Укравтодор та інші), зрозуміло, ведуть до їх руйнування.    

     У світі є досвід такого «корпоративного управління» державними фірмами, які врешті розвалюють національні господарства. Перш за все це можна побачити в країнах Латинської Америки, де націоналізовані компанії розкрадаються корумпованими чиновниками та імпортованими фахівцями і кредиторами, а країни перетворюються у так звані бананові республіки з сировинним експортом і гнилими державними інститутами.

Мені здається, що нашу економіку і державу пускають саме по такій траєкторії, бо ми самі стали на шлях монополізації та корупції, показавши Заходу свою економічну нікчемність та  продажність нашого політикуму. 

Проте на нашій планеті є приклад  відносно ефективного  господарювання державних підприємств. Це китайський досвід після реформ Ден Сяопіна (після 1978 року). Тут державний сектор знаходиться під жорстким контролем урядових органів і місцевої влади, виконуючи їх завдання.

Ці підприємства не мають наглядових рад, не наділені правами самостійно використовувати доходи компанії, мають виконувати завдання влади щодо мінімізації собівартості продукції (включаючи встановлення найнижчих тарифів на енергетичні ресурси) та цін на внутрішньому ринку і зобов’язані практично усі поточні прибутки реінвестувати у подальший свій розвиток (якщо влада не дає завдання інвестувати у інші об’єкти або створювати спільні корпорації з приватними компаніями; також відбувається часткова приватизація мінімальними пакетами акцій державних акціонерних товариств).

Звичайно, державні підприємства в Піднебесній користуються привілеями влади, отримуючи бюджетні інвестиції та субсидії, пільги по тарифам на електроенергетичні продукти, кредитні транші державних банків тощо (дещо схоже на  модель господарювання у Радянському Союзі).

Підкреслю: ці підприємства є реципієнтами бюджету і державних банків, в той час як в Україні, навпаки, державні підприємства є постачальниками фінансів урядовим органам та державним монополіям (у формі дивідендів, фінансування урядових програм, оплати за високими тарифами електроенергії тощо).   

     В результаті жорсткого прямого управління державними компаніями, примусового реінвестування ними в капітал та іншими факторами (як стимулювання притоку іноземних інвестицій) в Китаї щороку забезпечуються масштабні обсяги виробничих капіталовкладень – більше 50 % від суми національного ВВП. (Нагадаю, що відповідний показник у США складає не менше 33-34 %, у Західній Європі – біля 30, в Україні – лише 9-10 % ВВП країни). 

   Можна зробити висновок, що для свого росту підприємства державної власності, навіть якщо вони перетворені у корпоративні структури, не повинні мати ті ж економічні й юридичні права і свободи, самостійність у використанні доходів та побудові ринкових стратегій, як це дозволено приватним  компаніям.

Органи влади мають визначати цілі і структурні програми діяльності державних підприємств, зобов’язувати останні мінімізувати собівартість продукції, реінвестувати увесь чистий прибуток (окрім соціальних послуг працівникам) у приріст капіталу. У той же час, зрозуміло, що для функціонування багаточисельного складу державних компаній потрібен потужний та обтяжливий державний апарат, що робить надмірними витрати з бюджету та відволікає велике число потенційних керівників, менеджерів, інженерів та інших спеціалістів від праці на підприємствах для роботи в бюрократичних органах.

В цих умовах економіка поступово стає непродуктивною, неконкурентною, самоїдською. Тому, на мій погляд, кількість державних компаній у національній господарській системі має бути обмеженою, мінімальною. Вони необхідні там, де неможлива конкуренція, наприклад, у природніх монополіях чи сферах загальнодержавних послуг (навігаційні та інші).

До таких державних підприємств в Україні може бути застосована модель управління, яка використовується в Піднебесній: під жорстким контролем уряду, без надуманих наглядових рад, без нарахувань дивідендів, з примусом до мінімальної собівартості, з повним реінвестуванням чистого прибутку в капітал компанії.

 Що ж стосується «Нафтогазу України» та інших державних корпоративних монополій, то вони мають бути розпущені, скасовані їх обтяжливі апаратні підрозділи, створені на основі виробничих структур компаній самостійні підприємства. Профільні міністерства повинні бути посилені співробітниками ліквідованих монополій і прямо підпорядкувати собі державні підприємства відповідної галузі за моделлю, описаною вище.

В той же час ці оновлені підприємства, які завдяки демонополізації працюватимуть у конкурентному середовищі,  не можуть довго перебувати у власності держави і мають стати приватними, акціонерними. 

 На жаль, сьогоднішня влада не бачить шкоди, яку завдають монополії, наскільки вони висмоктують ресурси з економіки, знищують приватні інвестиції, накопичення громадян, фондові і банківські капіталовкладення. За такої влади країна приречена».

Автор: Володимир Лановий

Джерело: Facebook

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь