В історії філософської думки проблема часу займає дуже важливе місце. Філософи зазвичай міркують про час: психологічний, фізичний і абсолютний. Психологічний час пов’язаний з незмінною зміною вражень, де людська свідомість об’єднує в єдине ціле. Фізичний час є постійний рух речей. Час абсолютний не залежить від окремих психічних і фізичних явищ: воно тече від нескінченного минулого до нескінченного майбутнього.
Читаючи «Фізику» Стагиріта, ми стикаємося з фундаментальними дослідженнями феномена часу. Аристотель досліджує феномен часу в контексті фізики, а ось, наприклад, Авґустина — в духовному пошуку Бога, пошук який став сповіддю. Міркування про природу часу Авґустина багато в чому відмінні від міркувань Аристотеля, але дві різні позиції сходяться в одному питанні: чи існує час, і якщо так, то як його існування пов’язане з життям душі?
«Природа сама по собі є процес змін, а все суще в ній — це те, що в самому собі містить принцип становлення, руху, більш-менш стійкого перебування» [цит.]. Щоб час народився з розуму і думки бога, Платон міркує в діалозі «Тімей», бог створює сім планет і поміщає кожну на один з семи кіл.
Як вважає Мартін Гайдеґґер, в «Фізиці» Аристотель ставить питання про час в двох напрямках: 1) чи належить час до сущого; 2) про те, якою є сутність часу. Гайдеґґер відносить обговорення проблеми часу до апорій, що є «непрохідність», «відсутність шляху». Буденний розподіл часу на минуле, сьогодення, майбутнє. Вважається, що час складається з цих складових. Але минуле і майбутнє – не важливі, вони не «є». А «є» тільки сьогодення, «тепер». Але й саме по собі час не складений з «тепер», оскільки зникає і «тепер». В цьому і полягає апорія: «тепер» є, але сукупності «тепер» немає — вони пішли в минуле, якого немає.
У Плотіна вічність і час виявляється схожими між собою, і відрізняючись лише тим, що час фінітний. По своїй сутності час має ту саму характеристику, що й вічність: час — це «образ вічності». Але виникає проблема, що вічність в свою чергу також в результаті становиться в якомусь сенсі подобою часу, оскільки через подобу вічності з часом ми схильні приписувати їй часові характеристики. Міркуючи про створення світу, ми говоримо про «момент», але момент — це елемент часу [цит.]
Плотін вводить у відношенні часу і вічності відмінність між тимчасовим передуванням і причинним передуванням. Той факт, що світ був створений, не означає хронологічний момент його створення, але вказує на причинність: “… воно [час] було разом з вічністю в [істинно] сущому” [цит.].
У Аристотеля є трактат «Про пам‘ять і пригадування», який можно розглядувати в призмі вчення Платона: «Пам’ять пов‘язана з минулим» [цит.]. Саме контраст з «майбутнім» припущенням і очікуванням, а також з «теперішнім» відчуттям підкреслює особливий характер. Пам‘ять існує тоді, коли протікає час або разом з часом. Будь-який спогад супроводжується поняттям часу.
Як пише Аристотель, людина, як і деякі тварини, мають просту пам‘ять, але не всі вони розташовані до «відчуття часу». Це відчуття заключається в тому, що відмітка про передування несе в собі розрізнення «до» і «після». Отже, «до» і «після» існують в часі. «Якщо ми хочемо знати, що таке людина насправді, нам потрібно зосередитися не на тому, звідки він або що він залишив позаду, а на тому, що він може зробити зараз і в майбутньому» [цит.]. Самий важливий момент — це пізнання часу!
Ілюстрація невідомого автора з Фб-групи poesia y realidad.
