Домой Стратегия Микола ОЖЕВАН: Традиційні моделі управління сьогодні стають неефективними

Микола ОЖЕВАН: Традиційні моделі управління сьогодні стають неефективними

262

ozhevan-1На Заході вийшло декілька книжок, автори яких стверджують, ніби в світовій мережі сформувалася певного роду еліта, яку називають “нетократією”. При цьому вважається, що ця неоеліта може загрожувати інтересам громадян, організацій і навіть держав. Чи варто це вважати елементом теорії змови еліт й чи не шкодять користувачі мережі самі собі подібними теоріями? За коментарем ми звернулися до доктора філософських наук, професора, головного наукового співробітника відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного Інституту стратегічних досліджень Миколи ОЖЕВАНА.

Тут маємо проблему кризи глобального розвитку, пов`язану із завершенням індустріальної фази та виходом з відповідної моделі науки й техніки, що утворилася в ХVІІ-ХVІІІ столітті. Тепер відбувається щось нове, але не до кінця зрозуміле, яке позначають різними словами з префіксом “пост”: постіндустріалізм, постмодернізм, тощо. В цю модель вкладається й так зване інформаційне суспільство, яке тому і глобальне, що не дуже національне, навіть не регіональне. Скажімо, усі надії, що внаслідок розвитку інформаційного суспільства утворяться різні транснаціональні регіональні мережеві утворення типу Афрінет, Євронет тощо не виправдалися. Зате мережі дали новий поштовх міграційним процесам й утворенню різноманітних мігрополісів, глобальних націй тощо, рециркуляції носіїв інтелекту.

Отже, новітні інформаційні процеси, зав`язані на світові мережі, мають в собі дещо конструктивне і дещо деструктивне водночас. Традиційні суспільні утворення, такі як нація, клас, чи навіть сім`я — ставляться під великий знак питання. Традиційні моделі управління також виявляються неефективними. Тому й з`являються моделі нетократії, неократії, та інших не до кінця зрозумілих «-кратій».

Усе це означає, що й донині триває пошук засобів гармонізації й конструктивного перманентного діалогу у знаменитому «трикутнику особистість — суспільство — нація (держава)». Поки що маємо більше взаємних підозр та звинувачень, теорій змови тощо, аніж очевидних позитивних результатів. У братній Росії усе це звелося, наприклад, до протистояння у мережі лібералів і націонал-патріотів. При цьому ліберали вважають націоналістів рудиментами печерного етапу розвитку, а ті у відповідь горланять на мережевій мові різноманітних «постів» й «перепостів» про зраду лібералами національних інтересів на користь «світової закуліси». Таким чином, замість пошуку конструктивних рішень й точок дотику відбувається щось протилежне — пошук нових жертв й нових способів жертвоприношення, або як ще кажуть у подібних випадках — “полювання на відьом” (witch hunting). Оцей witch hunting якраз і означає, що ми поки що не вийшли на етап адекватного розуміння суспільних процесів доби постіндустріалізму або неоіндустріалізму, а дублюємо із використанням новітніх технологій різноманітний «нафталін».

Пригадую, що років із 10 тому, йшли розмови про створення «електронного урядування». Як співвідносяться Інтернет і політика? Яку роль на сьогодні відіграють у політиці різноманітні інтернет-ресурси та технології?

Інтернет, як глобальна інформаційна мережа, звичайно ж, потужно впливає на політику. Проте, для більш значного впливу потрібно, аби ті, хто робить політику, самі стали мешканцями віртуального простору – «нетізенс» (похідне від англомовного позначення громадянин – «сітізенс»). Але у нас люди при владі — це люди старшого покоління, яким здебільшого плюс-мінус шістдесят. А в такому віці, за українською статистикою, Інтернетом цікавляться не більше 10% громадян. Людям цього покоління більше припадають до душі телебачення, газети, традиційні книжки «у палітурці».

Отже, виникає певне комунікативне непорозуміння між тими, хто при владі, середнім поколінням, і тими, хто з дитинства бавився різними дівайсами й гаджетами. Оце комунікативно найпросунутіше покоління воліє залишитись без миски борщу, але зате з доступом до Інтернету. Тоді як для старших категорій населення цифрові інформаційні технології – це якийсь домішок чи додаток до того ж таки телебачення.

То ж маємо три різні моделі ставлення до всесвітньої мережі, де Інтернет є життєвою необхідністю, модною і трохи корисною забавкою, незрозумілою екзотикою закордонного походження. Зрештою, перша модель, звичайно, з часом переможе. В Німеччині плату за Інтернет вже включили до мінімального споживчого кошика, а провайдерів, які не надають своїм клієнтам своєчасних якісних Інтернет-послуг притягають до суду за звинуваченням у порушенні невід’ємного права людини. Отже, поза сумнівами, років десь так через двадцять все соціальне життя стане мережевим, дистанційним, і навіть сучасне розуміння робочого місця буде сприйматися як суцільний анахронізм.

Адже, уже й нині трапляються люди, яких називають на англійський манер «дауншіфтерами», які покинувши звичні місця й офіси, оселилися там, де хоче перебувати їхня душа, де триває вічне літо чи вічна зима (це уже залежить від персональних уподобань). Підтримуючи життєдіяльність організмів на рівні певного мінімуму, такі «дауншіфтери» знаходять собі в Інтернеті достатній для цього заробіток. Їх ще називають постматеріалістами. А можна називати також неоідеалістами. Десь в Індії, чи в інших екзотичних місцевостях, вони об`єднуються в комуни. Це і є, хоча незначний, але справжній соціальний прогрес, досягнутий завдяки Інтернету.

Проте, є й зворотній бік медалі, який стосується тих, хто шукає в Інтернеті виключно розваг, кого приваблює безтурботне віртуальне життя. Адже віртуальний світ може занурювати людину у транс, так само як наркотики. Така віртуалізація життя, як правило, заперечує самореалізацію особистості. В соціальній психології це називають ескейпізм (від англійського – «втеча»). Так само недоречно перебільшувати реальне значення соціальних мереж типу «Твіттер», сподіваючись, що ці віртуальні спільноти колись таки перетворяться на реальні спільноти. Насправді, людина може перманентно перебувати у віртуальному просторі різноманітних «твіттерів» й «фейсбуків», принаймні проіснувати там багато років, перебуваючи в полоні паралельної реальності, яка ніколи й ніде не перетинається з реальною реальністю.

Щодо внеску Інтернету в управлінські справи, то це речі добре відомі, пов’язані з електронною демократією, електронним голосуванням, електронною дипломатією, електронним урядуванням тощо. Щодо України, то головне, — щоб уся ця електронізація здійснювалася насправді, а не просто забазікувалася чиновниками «від інформатизації». Бо, якщо вірити деяким таким чиновникам, то ми вже досягли кращих європейських стандартів.

Але кожен, хто хоч не надовго опиниться в коридорах української влади, легко може пересвідчитися, що в цьому напрямку електронізації управлінських технологій не зроблено навіть першого кроку. Не налагоджено, зокрема, електронний обіг документів, хоча закон, який дозволяє це робити, було ухвалено рівно 10 років тому. Якщо, знову ж таки, звернутися до теми електронно-цифрового підпису, законодавчо врегулюваного 10 років тому, то неважко переконатися, що цим підписом у вигляді унікального цифрового коду, що надається громадянину уповноваженим органом влади, скористалося обмаль наших співвітчизників. Та й то здебільшого вони можуть використати цей засіб ідентифікації хіба що для податкової звітності, бо усі інші канали й можливості електронного спілкування громадянина з владою, у нашій країні наразі не задіяні. Можливо це уповільнене просування електронних технологій має дуже просте пояснення: чиновники ще не навчилися брати, а їхні клієнти давати по Інтернету різні «подарунки».

Як оцінити економічний ефект Інтернету, хоча б з огляду на поширення інтернет-магазинів?

Інтернет-торгівля на сьогодні стала такою реальністю, що її як конкурентне середовище слід сприймати цілком серйозно. Звичайні магазини дедалі більше сприймаються як виставкові центри, де можна щось помацати своїми руками, коли мало самого лише перегляду товарів в Інтернеті. Менеджери електронних крамничок, при цьому, можуть, знову ж таки, географічно знаходитися дуже далеко від своїх клієнтів. Товари завозяться з усьогу світу, торгівля стала інтернаціональною в прямому розумінні. Лише дуже ліниві й абсолютно далекі від торгівлі люди не знають, приміром, адресу китайського інтернет-магазину таобао. Але й традиційні торгівельні заклади не втрачають повністю своїх позицій, бо мають свою нішу і швидко пристосовуються до реалій.

Останнім часом, в умовах глобальної соціально-економічної кризи, набирає обертів так звана розподілена економіка (share economy), яка має зовнішні ознаки соціалістичної, бо її провідний принцип полягає у спільному використанні якоїсь речі, щоб гуртом за неї менше платити. Компаньйони знаходять один одного через Інтернет. Такий підхід радикально відрізняється від сучасної моделі економіки масового споживання, так званого консьюмеризму. Тобто, з’являються люди, які вже не так охоче ведуться на рекламу, що провокує на те, щоб якомога частіше відправляти різні речі на звалище, частіше купувати нові речі через те, що змінилася мода. У цьому контексті постконсьюмеризму й так званого пірінгу стають зрозумілими й деякі види інтернет-піратства, подібні до share economy. Адже на так званих файлообмінних сайтах люди справді мають право обмінятися цифровими товарами, (музичними альбомами, наприклад), якщо вони ними придбані офіційно. Продавці таким обміном незадоволені, бо втрачають прибутки, але обмін цей є цілком легальним.

В цьому криється протиріччя капіталістичної системи, яку до крайніх меж загострює інформаційне суспільство. Капіталізм насаджує принцип максимального споживання, бо без нього не буде, мовляв, економічного зростання, а без цього зростання настане кінець світу. При цьому ті, хто навіює людству цю мантру, на публічному рівні намагаються не аналізувати зв`язок між загальним економічним зростанням і економічним благополуччям кожної окремої людини. В цьому контексті, Інтернет, хоча і не веде до соціалізму в звичному розумінні, сприяє деякому економічному протверезінню. Адже споживання заради споживання, чи заради досягнення дедалі вищих показників економічного зростання — апріорі не може бути прийнятною ціллю для нормальної людини.

Що ми отримали в сухому залишку ” від інформаційної революції? З філософської точки зору.

Інформаційна революція розпочалася досить давно і ще довго триватиме. Вона дійшла до кожної окремої людини. Особливо швидкими темпами вона просувається, починаючи від середини нульових років.

Всі ми пам`ятаємо, як це починалося.

Сотові телефони спочатку набули якогось ритуально-містичного сенсу, а їхні власники вважалися майже обранцями долі. Тепер такими ж обранцями долі вважаються власники смартфонів, айфонів тощо. Техніка пересування з використанням різноманітних систем навігації типу джі-пі-ес теж стає рутинною. Щойно з’явилися диво-окуляри від Google, які експлуатують ці найновітніші способи навігації уже на рівні людської персоналії. А далі з`являться такі засоби комунікацій, про які неможливо навіть помріяти.

Але вистачає й негативів.

Викликає, зокрема, неспокій й обурення засмічення інтелектуального середовища. Де-факто відбувається деінтелектуалізація інформаційного простору, де на один байт корисної інформації припадають мегабайти інтелектуально зайвих, а часто й шкідливих речей. Колективний інтелект від новітніх технологій комунікації можливо й виграє, але індивідуальний знижується.

Серед людей, які є так званими юзерами, поширюється так звана функціональна неграмотність, тобто нездатність сприймати й уявляти великі тексти. Важко, наприклад, уявити сучасну молоду людину, спроможну вдумливо й «без купюр» прочитати “Війну і мир” Льва Толстого або вдумливо й «без купюр» продивитися й проаналізувати філософські фільми Ларса фон Трієра чи Андрія Тарновського.

Отой стандарт послання, який задається у «твіттері» чи під час відправлення «смс-ки», призводить до того, що багато ланцюгові конструкції думання зникають, а натомість стає дедалі більше конструкцій коротких і однорівневих, коли думки зводяться до рефлексів. Відтак, люди дуже легко переймаються не серйозними проблемами, а якимись модними трендами і можуть годинами «трендіти» про танці, про співаків, про акторів. А відтак, мріють самим посісти місце своїх кумирів. Варто було лишень комусь із хитрих промоутерів переконати довірливу публіку, що Мадонна захопилася каббалою, як уже через годину-дві адептів каббали побільшало в рази.

Те, що впродовж останніх років інформаційна революція несла в собі більше деструктивного, аніж конструктивного має просте пояснення: людина й людство не встигали пристосуватися до нових технологій, збагнути їхню природу й пов’язані з ними ризики й виклики. Адже від моменту винаходу Йоганом Гутенбергом книгодрукування, десь всередині 15 століття, й до масової поширення книжної грамотності, десь наприкінці 19 століття, пройшло добрих чотири сотні років.

Нині ж все відбувається надто швидкими темпами. Щось старе в масових й немасових комунікаціях відходить, а нове не встигає надійти й перебуває з цим старим в стані хаотичної мішанини. Кристалізація й самовизначення нового рівня комунікативной культури – справа завтрашнього дня. Як стверджував у подібному випадку філософ Гегель — «Сова Мінерви вилітає в сутінках». Тобто осмислення певного явища можливе лише тоді, коли воно дорозвивається до розкриття своєї сутності.

Микола Ожеван, головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного Інституту стратегічних досліджень, д.ф.н., професор

Бесіду вів А.Маклаков. За матеріалами:https://dialogs.org.ua

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь